Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 50)
Бібліотечні піксі, які живуть серед книг і співають. Цікаво, чи змогла би я зненавидіти фейрі, якби знала, що існують і такі?
— Чому ми не чуємо їх із розплющеними очима?
— Я їх добре чую, але ти — смертна. Людські вуха не такі чутливі, як наші.
Він використав свою магію, щоб я змогла почути особливу частину його світу, яку мої людські вуха ніколи б не вловили.
— Потанцюєш зі мною? — запитує Себастіан, обіймаючи мене за талію.
Із заплющеними очима я опускаю голову йому на груди. Ми рухаємося під звуки невагомої пісні бібліотечних піксі. Можливо, це все їхня мелодія, але я чомусь почуваюся ближчою до Себастіана, коли ми ось так танцюємо. На мить дозволяю собі уявити, що можу прийняти його пропозицію, стати дружиною Себастіана і жити з ним, крадькома цілуючись і танцюючи в бібліотеці.
— Принце Ронане.
Себастіан завмирає, я неохоче вислизаю з його обіймів, а він повертається до Ріаана, який увійшов до бібліотеки.
— Перепрошую, Ваша високосте, але ви попросили повідомляти, якщо будуть якісь новини про… — він кидає на мене швидкий погляд, але знову зосереджується на обличчі свого принца, — про зрадника.
Усе моє тіло холоне.
Себастіан напружується. Мабуть, його власні емоції — те єдине, що заважає йому помітити мої. Коли він обертається до мене, я щосили намагаюся зберегти байдужий вираз обличчя.
— Мені потрібно відлучитися на кілька хвилин. Якщо хочеш, залишайся тут. Я можу повернутися за тобою, але це займе трохи часу.
Я оглядаю бібліотеку та стосик книг, які чекають на столі. Єдине, що я зараз хочу зробити, це з’ясувати, кого саме Ріаан називає зрадником.
— Гадаю, я піду спати.
— Твоя кімната мені по дорозі. Дозволь провести тебе.
Він простягає руку, і я вкладаю у неї свою. Ми йдемо зовсім поруч, я намагаюсь рухатися розслаблено, але все моє тіло скувала напруга. Ріаан тримається позаду нас, але не надто далеко.
Себастіан зупиняється біля моїх дверей.
— На добраніч, — він підносить мою руку до губ і цілує пальці.
— Добраніч, Басті. — Я відчуваю на собі недовірливий погляд Ріаана. Цікаво, чи вловили його чутливі фейрівські вуха, як сильно гупає моє серце? Принаймні Себастіан, здається, не звернув на це уваги, я усміхаюся йому, киваю головою на добраніч і додаю: — Ваша високосте.
— Солодких снів, — підморгує мені Себастіан.
Я повертаюся до своєї кімнати, але не зачиняю щільно двері й спостерігаю, як Себастіан і Ріаан йдуть розбиратися зі зрадником.
Щойно вони відійдуть достатньо далеко, то не помітять, як я обертаюся на тінь і крадуся за ними.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
— Ви впевнені, що це він? — запитує Себастіан у Ріаана. Вони повертають у бічний коридор, який, слава богам, тьмяно освітлений. Якщо вони вирушать до покоїв королеви, мені доведеться перервати свою місію.
— Так. І королева теж його впізнала.
Себастіан розпрямляє плечі й повертає у коридор, якого я ніколи раніше не бачила. Певно, королева зачаклувала його.
— Він стане наукою для інших.
Виявляється, це навіть не коридор, а тунель. Його стеля така низька, що обом чоловікам доводиться нахилити голови. Тунель швидко закінчується темними сходами, і Ріаан вичакловує кулю світла, щоб бачити шлях. Я залишаюся на безпечній відстані й зосереджуюся на тому, щоб злитися з тінями.
З кожним кроком вниз повітря холоднішає, і волосся на руках стає дибки. Себастіан зупиняється біля сходів. Він стоїть, широко розставивши ноги, склавши руки на грудях, і дивиться в заґратовану камеру. З того місця, де я заховалася, не видно, хто всередині, але я досить близько, щоб чути всю розмову.
— Джалеку, — озивається Себастіан, і моє напружене тіло стискається ще сильніше. Невже цс Фіннів Джалек? Той самий, який навчав мене битися на мечах? — Як мило, що ти повернувся додому на свято.
Чоловік за ґратами плює в Себастіана.
— Пішов ти, — гарчить він, і я розумію, що це саме той Джалек. Я знаю його голос.
— Так не можна говорити з тим, у чиїх руках твоя доля.
Джалек сміється.
— Хочеш, щоб я повірив, ніби існує шанс, що ти мене звільниш?
Себастіан запихає руки в кишені й спирається на стіну навпроти камери.
— Можливо, якщо ти розкажеш нам, із ким працюєш і де їх знайти.
— Я працюю один.
Себастіан пирскає.
— Я не дурень. Я знаю, що ти працюєш на принца Фінніана. Це він тебе прислав? Розкажи мені його плани, і я помилую тебе.
— Я не зраджую своїх — на відміну від вашої королеви, — Джалек так вимовляє слово «королева», наче це образа. Себастіан кидається вперед, крізь ґрати хапає його за сорочку та піднімає з підлоги.
— Ти, зрадливий виродку.
Джалек хапає повітря, його рот розтуляється і стуляється, наче в риби, викинутої на берег. Обличчя стає червоним, а потім геть багряним, ніби його душать. Я хочу відвести погляд. Я не хочу бачити такого Себастіана. Не хочу вірити, що він здатен бути жорстоким до такого доброго фейрі, як Джалек. Але змушую себе спостерігати далі.
Себастіан досі тримає його над підлогою, хоча Джалек починає хрипіти й харкати слиною так, ніби тиск на його горлянку послабився.
— Назви мені причину не вбити тебе просто зараз, — гарчить Себастіан.
— Уб’єш мене — і вона ніколи не віддасть тобі корону.
Чому королева може відмовити Себастіанові в його праві на престол через вбивство зрадника?
Себастіан кидає Джалека на підлогу й відступає, важко відсапуючись.
— Що тобі про це відомо?
Джалек сміється.
— Достатньо, щоб знати, що тобі її не обдурити.
Спалах світла влітає в Джалека, збиваючи його з ніг.
— Поспиш сьогодні тут, — гарчить Себастіан. — Якщо до ранку передумаєш, можливо, ми домовимося. Якщо ні — станеш взірцем для інших. Я покажу всьому королівству, які наслідки чекають на кожного, хто погрожує моїй родині.
Себастіан біжить сходами — просто повз мене, — Ріаан за ним слідом.
Я чекаю, поки вони зникнуть у тунелі нагорі, й лише тоді відпускаю тіні та знову повертаюсь у свою фізичну форму.
Я підходжу до камери й потираю руки. Тут так холодно.
— Джалеку?
Побачивши мене, він підводиться.
— Брі. Ти давно тут?
— Достатньо давно.
Його обличчя бліде як крейда.
— Що ти чула?
— Достатньо, щоб зрозуміти, що він, найімовірніше, вб’є тебе, якщо ти не зрадиш Фінна, — і в мене достобіса причин, щоб цього не допустити. — Я маю витягти тебе звідси, — я обмацую руками ґрати, шукаючи замок.
— Це чарівна в’язниця. Двері з’являються і зникають, тільки коли принц Ронан цього хоче.
Я тремчу.