Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 49)

Це дорогоцінний спогад і втрачена можливість. Від цього мені гірко й солодко.

Відчувши зміну мого настрою, Себастіан відступає, щоб поглянути на мене.

— Скажи мені, про що ти думаєш.

Твій вихід, Брі. Я вагаюся, хочу побути Басті й Брі ще трохи. Але часу на роздуми немає.

— Я подумала, що після такої ночі могла би цілий день провести в ліжку за читанням, — ненавиджу себе за те, що використовую цей момент, але змушую себе вичавити усмішку. — Як гадаєш, ти міг би показати мені бібліотеки? Наступного разу, коли тобі доведеться залишити мене на кілька днів, я зможу з головою зануритися в читання.

У його очах танцюють веселі вогники.

— Ти ж знаєш, що я насправді не хочу тебе залишати, але не можу уникнути своїх обов’язків, — веселість зникає з його обличчя. Себастіан ніжно гладить мою спину. — Навіть якщо наш час разом обмежений.

Обмежений, тому що я не хочу виходити за нього заміж. Обмежений, тому що йому потрібно вибрати наречену до наступного молодого місяця.

Я схиляю голову й заплющую очі від болю. Я ніколи не могла подумати, що моє серце страждатиме через фейрі, але так воно і є.

— Я не дозволю, щоб ти була такою сумною під час Літи. Так не буде.

Навіть не встигаю заспокоїти його хвилювання і вдати, що зі мною все добре, як він бере мене попід руку і веде назад до палацу.

— Куди ми йдемо?

— За весь час, що ти тут, ти мало про що просила мене. Якщо хочеш побачити бібліотеку, я негайно відведу тебе туди.

Моє серцебиття пришвидшується, і я навіть не намагаюся приховати усмішку.

Я не очікувала, що він відведе мене туди вже сьогодні. Можливо, мені вдасться взяти книгу, поки всі інші зайняті вечіркою.

— Знаєш, — каже Себастіан, поки ми йдемо, — коли я вперше побачив ту жахливу комірчину, яку ви називали кімнатою у Фейрскейпі, ти читала.

— Ти це пам’ятаєш? — Я точно пам’ятаю. Я тоді ще не так добре знала Себастіана і була присоромлена, що Джас привела симпатичного учня чаклуна до нашої халупи. Не хотіла, щоб він бачив реальність нашого життя.

— Ти тоді лежала калачиком у кутку ліжка, повністю поринувши в книгу, ніби твоє важке існування і крихітна кімнатка, яку ти навіть не могла називати своєю, нічого не зна-чили. Байдуже, що тобі доводилося так багато працювати. Коли ти читала, ти ніби опинялася в іншому місці. Ти ставала кимось іншим.

Себастіан помічав про мене значно більше дрібниць, ніж я могла уявити.

— Мама навчила нас читати і цінувати силу історій, — пояснюю я. — Коли вона пішла, історії були єдиним, що допомагало Джас менше сумувати за мамою. Історії допомогли нам обом подолати це.

Себастіан запитально дивиться на мене:

— Я здивований, що ти останнім часом не питаєш про сестру.

— Я… — опускаю погляд на свої ноги і спостерігаю за кроками. Слушне зауваження. Себастіан думає, що я повернула Дзеркало, і не здогадується, що я, наче одержима, постійно перевіряю, як там Джас. — Здається, я намагаюся не думати про це.

— Гей! — Себастіан стискає мою руку. — Я не хотів тебе засмучувати. Я лише хочу, щоб ти знала, я й далі над цим працюю. Мої шпигуни звузили можливу територію її місцезнаходження. Просто зараз туди прямують мої солдати. Не хочу давати тобі марні сподівання, але…

Я застигаю на місці. Не знаю, коли я втратила надію, що Себастіан зможе її врятувати. Так типово для мене.

— Це правда?

Себастіан супиться.

— Король хитрий. Він не купив би твою сестру, якби не вірив, що вона цінна, тому не відмовиться від неї так просто. Я відчуваю, що ми дуже близькі від того, щоб знайти її, та, поки Джас не буде вдома в безпеці, під моїм захистом, усе може змінитися миттєво. Король надто могутній.

Так, могутній. Я на власні очі переконалася в цьому. Хоча ніколи не бачила, щоб Фінн використовував свої сили. Чи магія Фінна якось притлумлена, тому що він не на троні, де йому належить бути? Тому він не зцілився після битви зі зрадниками Диких фейрі?

— Король черпає свої сили від трону?

Себастіан серйознішає.

— Сила короля належить йому.

— Якби хтось інший зайняв трон, ці сили перейшли би до нього?

Себастіан хитає головою.

— Ти маєш на увазі корону, але Мордей так і не зміг її знайти. Насправді без корони він навіть не може сидіти на троні. І доки не отримає її, не зможе скористатися ані силою трону, ані корони.

Загублена корона. Можливо, Фінн усе ж має сили, але не використовує їх? Береже до того часу, коли поверне корону? Це здається зовсім нелогічним, і я відчуваю, що пропускаю щось важливе.

— Сюди, — Себастіан штовхає високі дерев’яні двері, що ведуть до бібліотеки королеви. Але цю я вже бачила і не раз обнишпорила.

— У цій я вже була, — кажу якомога збайдужіло. — Вона прекрасна, але якщо ти вже зібрався балувати мене сьогодні, то, може, відведеш мене до тієї, що більша?

Себастіан хитає головою і тихо сміється.

— іншої бібліотеки в палаці немає — ні більшої, ні меншої. Але якщо ти так любиш книжки, можливо, я накажу архітекторам палацу прибудувати нове бібліотечне крило, — його усмішка тремтить, ніби він теж думає про те, скільки днів я ще залишатимусь тут.

Незважаючи на почуття провини, яке пронизує мене, я беру Себастіана за руку, ми входимо до бібліотеки, і я тягну його до стелажів. Я сказала, що хочу почитати, а оскільки тут зібрані тисячі книг, він може щось запідозрити, якщо не виберу бодай одну. На щастя, мені легко вдається розіграти зацікавленість. Я справді люблю читати й миттєво знаходжу з пів дюжини книжок, у які мені кортить пірнути з головою.

— Можна мені взяти кілька? — запитую я Себастіана, пробігаючи пальцями по корінцях.

— Бери скільки завгодно, — каже він трохи хриплим голосом.

Я обмежуюся чотирма. Коли я обертаюся до Себастіана, його погляд видається мені трохи здивованим.

— Чому ти так на мене дивишся? — усміхаюсь я.

Він важко ковтає.

— Раніше я навіть не уявляв, як би ти змогла пристосуватися до життя в палаці, але тепер, коли ти стала частиною цього світу, відпустити тебе буде набагато важче.

Я міцніше стискаю стос книжок. Не можу уявити життя без Себастіана. У Фейрскейпі він був єдиною яскравою барвою мого чорно-білого животіння. Він наповнював мене, коли я почувалася спустошеною.

Після виснажливої праці, крадіжок і невдач я щодня чекала зустрічі із Себастіаном.

— Я теж не хочу залишати тебе, — зізнаюся я. Просто хочу, щоб ми з тобою могли жити не в цьому світі.

Правда в тому, що я не зможу жити під одним дахом із королевою. Я не хочу бути людиною, яка закриватиме очі на її жорстокість. Байдуже, що я відчуваю до Себастіана, я не готова зрадити себе.

Себастіан забирає книжки з моїх рук і кладе на сусідній стіл. Він дивиться на мене згори вниз: його погляд безмежно м’який і ніжний.

— Заплющ очі.

Я роззираюся бібліотекою. Сподіваюсь, він не підготував для мене якийсь романтичний сюрприз. Провина вже майже паралізує мене.

— Навіщо?

— Просто зроби це.

Навіть не можу вичавити із себе усмішку.

— Гаразд.

Я заплющую очі й відчуваю, як Себастіан нахиляється ближче:

— Не розплющуй.

Він ніжно дмухає мені в одне вухо.

Я вигинаю спину від задоволення, але очі не розплющую. Він дмухає в інше, і тоді я чую — спочатку тихо, потім гучніше. Солодка мелодія заповнює мої вуха — заповнює всю кімнату.

— Чуєш?

— Звідки це? — запитую я.

— Бібліотечні піксі. Вони люблять книжки і живуть серед них. їхній спів можна почути, якщо знати, як слухати.