Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 48)

Я вдесяте перевіряю, чи замкнені двері, а потім підіймаю Дзеркало й дивлюся на своє відображення.

— Покажи мені «Ґриморикон», — намагаюся говорити не надто голосно.

Дзеркало показує велику, яскраво освітлену бібліотеку, якої я раніше не бачила. Вона гігантська, з купольною вітражною стелею та рядами книг, що розходяться віялом від помосту в центрі кімнати. Там, на ньому, на підставці лежить товстелезна книга у шкіряній палітурці.

Зображення зникає, я запитую знову, і Дзеркало показує мені те саме.

Чому королева ховає священний фоліант у бібліотеці? Якби вона була посеред книг на поличці, я подумала б, що це спосіб заховати річ у всіх на виду, але ж «Ґриморикон» лежить на підставці, просто в центрі кімнати.

Я ховаю Дзеркало і смикаю дзвоник біля дверей, щоб покликати служниць. Я обшукала кожен закуток цього палацу, але ніколи не бачила приміщення, подібного до того, що показало Дзеркало. Можливо, бібліотека в потаємній кімнаті або ж у добре захищених сонячних покоях королеви. Зважаючи на цінність такої реліквії, це було би логічно, але й ще більше ускладнило би моє завдання.

— Леді Абріелло, — Еммалін схиляється в реверансі, заходячи в кімнату. — Що ми можемо зробити для вас?

Я ніколи ще не кликала їх сама, тому здивування на її обличчі цілком очікуване.

— Принц сказав мені, що сьогодні ввечері якесь особливе свято.

— Так, міледі. Сьогодні ми святкуємо Літу.

— Я хотіла би піти на святкування. Ви допоможете мені одягнутися?

Еммалін розгублено кліпає. Не можу її звинувачувати. За два з половиною тижні мого перебування тут я ніколи не цікавилася, здавалося, нескінченними танцями в замку. Я ходила кудись лише тоді, коли моя присутність була обов'язковою. Зазвичай у мене знаходилося так багато виправдань, що близнючки перестали переконувати мене.

— Звичайно. Вибачте. Ми повинні були запитати.

Я відмахуюся від її вибачень:

— Я лише кілька хвилин тому вирішила піти.

Еммалін сяє, і я змушую себе відповісти їй усмішкою.

— Мені раптом захотілося потанцювати.

Я багато часу згаяла на Дзеркало, але більше не припущуся такої помилки. Не можу собі цього дозволити. Глибоко заховаю свою провину й витягну із Себастіана будь-яку інформацію про «Ґриморикон». Можливо, він назавжди зненавидить мене, коли дізнається, що я використала його… Але якщо це ціна порятунку Джас, я готова її заплатити.

* * *

Служниці одягають мене в сукню з рукавами-дзвіночками найсвітлішого бузкового кольору, збирають та заколюють моє волосся. Музика й веселі вигуки такі гучні, що я легко можу відшукати святкування на галявині.

Я виходжу з палацу й зупиняюся на вершині сходів, вражена видовищем, що відкривається внизу.

Я дізналася від своїх служниць, що Літа — це свято, яке триває від сутінків до світанку в ніч перед літнім сонцестоянням. Навколо замку запалюють багаття, щоб вшанувати сонце та найдовший день у році. Менші святкування, подібні до цього, трапляються і в людському світі, але вони ніколи не цікавили мене. Я щиро не розуміла, навіщо люди вшановують благословення у світі, який боги так сильно цими благословеннями обділили. Але під прохолодним сяйвом півмісяця, з невичерпною кількістю їжі та вина, серед моря музики й сміху, я майже розумію потребу в такій показовій вдячності.

Я повільно спускаюся сходами замку й виходжу на галявину. Від величезних вогнищ струменіє тепло. На моєму лобі виступає дрібний піт, хтось зі слуг вкладає мені в руку келих холодного вина і йде геть, перш ніж я встигаю відмовитися.

— Ти прийшла, — чується тихий голос Себастіана позаду.

Я напружуюся й обертаюся до нього, надто добре усвідомлюючи, якого болю завдала йому раніше.

— Я можу повернутися до своєї кімнати, якщо хочеш.

— Я майже впевнений, що моя проблема якраз у тому, що я зовсім цього не хочу, — він повільно ковзає по мені поглядом. — Хоча, здається, ти зібралася катувати мене своєю красою, — у його словах не чутно злості, він усміхається, коли наші погляди знову зустрічаються. — Я радий, що ти прийшла.

— Я рада, що ти радий. — Дивлюся на нього і важко зітхаю. Він не єдиний, хто зазнає тортур. Волосся Себастіана зачесане назад і низько зібране на потилиці. У золотій сорочці його плечі видаються неймовірно широкими. Мій погляд на мить опускається, але я не дозволяю йому довше затриматися на могутніх стегнах у шкіряних штанях.

— Вибач за те, що було сьогодні. Я не мав права…

— Ні. Це ти мені вибач, — кажу я. І це правда. Нехай це не змінить моїх почуттів або того, що я маю зробити, але я ненавиджу завдавати йому болю. Мене роздирає від розуміння, що зараз я своїми вчинками розчарую його ще сильніше. — Я знаю, що прийшла сюди з упередженнями, але тепер бачу, наскільки вони були несправедливими. Я розумію, що Фейрія — зовсім не така, як я думала.

Себастіан уважно вдивляється в моє обличчя.

— Це добре?

— Здебільшого, — я намагаюся дібрати слова, щоб описати, як саме змінилося моє ставлення, але не можу. — Мені важко довіряти людям тут, хоча й удома довіра не давалася легко. У фейрі можуть бути свої недоліки, але вони не жорстокіші й не егоїстичніші за людей.

Себастіан не зводить прискіпливого погляду з мого обличчя, ніби аналізує, чи я брешу й приховую щось.

— І що це означає для нас?

Я підходжу до нього ближче. Коли я беру його руку, то відчуваю себе зрадницею.

— Це означає: я сподіваюся, що ти ще не покинеш мене.

Його очі розширюються, він різко вдихає.

— Я не знаю, як покинути тебе, Абріелло.

Я занадто боягузлива, щоб витримати цей прекрасний погляд, тому відпускаю його руку й дивлюся на своє вино.

— Отже, це Літа? — питаю я, щоб заповнити тишу.

— Вона. Хоча, як ти помітила, ми використовуємо будь-який привід, щоб танцювати та пити вино без міри.

— Можна запитати, чому святкування на честь дня влаштовують уночі?

Себастіан окидає поглядом натовп, багаття, музикантів.

— Тому що найдовшого дня в році не може бути без най-коротшої ночі. Ми вшановуємо сонце, несучи вогонь у ніч. Багаття запалюють до заходу, а горітимуть вони аж до світанку, символічно освітлюючи навіть короткі години темряви.

— А що символізують вино і танці?

— Нашу спрагу до життя. — Себастіан усміхається, його погляд падає на неторкане вино в моїй руці. — Не смачне?

— Я ще не скуштувала. — Та, здається, зараз найкраща мить, щоб зробити це. Бульбашки осідають на стінках келиха й виблискують у світлі вогнища. — Хіба від чарівного вина смертні не втрачають голову?

Себастіан сміється.

— Не більше, ніж від людського. Усе залежить від того, скільки його випити. — Він тягнеться до мого келиха, і, коли бере його, наші пальці торкаються. Єдиний дотик — і я подумки повертаюся до своєї кімнати: його рука на моїй талії, його вуста притиснуті до моїх, і мене мурашить. Себастіан збовтує вино, нюхає і повертає мені келих. — Це безпечно. Можеш скуштувати, якщо хочеш.

Настала моя черга понюхати золотисту рідину. Пахне достиглою на сонці вишнею. Під пильним поглядом Себастіана я підношу келих до своїх губ. Солодкий смак вибухає на моєму язику, а тепло відразу наповнює груди. Я задоволено прицмокую і випиваю половину склянки.

— Нічого собі. Воно таке смачне, що я хотіла би пірнути в нього.

Себастіан сміється.

— Вино літнього сонцестояння — моє улюблене.

Доки я допиваю келих, ми спостерігаємо за вогнями і гостями.

Побоюючись, що моя цікавість видасться підозрілою, я вирішую запитати про бібліотеку. Мені приємно проводити час із Себастіаном, і, як не дивно, нас ніхто не турбує, навіть коли музика сповільнюється і пари починають кружляти всією галявиною.

Я раптом насуплюю брови.

— Я очікувала, що інші дівчата спробують відволікти тебе від мене.

Сьогодні ввечері, коли служниці одягали мене, то розповіли, що з дванадцятьох дівчат, запрошених лишитися в замку, шістьох відправили додому. Чи цікавлять Себастіана ті, які залишилися? Щойно він виявить мій обман, то із задоволенням обере одну з них.

Себастіан відриває погляд від групи танцюристів і дивиться на мене.

— Я зробив нас невидимими, щоб ніхто не бачив, що ми тут, — він усміхається мені. — Я не збираюсь пропустити нагоду провести сьогоднішню ніч тільки з тобою.

Хочу струсонути його і сказати, що я не заслуговую на обожнювання, яке бачу в його очах. Я жахлива. Брехуха.

Крадійка. Маніпуляторка. Та натомість віддаю свій порожній келих слузі, що проходить повз, і закидаю руки за шию Себастіану.

— Тоді, можливо, потанцюємо, поки є така можливість?

Руки Себастіана ковзають униз моєю спиною, він пригортає мене. Я кладу голову йому на груди, і ми гойдаємося під музику. У мою першу ніч у Фейрії музика була рвучким, п’янким ритмом, який заманив мене у свій полон. Але ця мелодія інакша. Вона нагадує мені дім. Нагадує маму, яка грає на піаніно, доки ми з Джас бавимося ляльками. Нагадує танці, на які ходили мої кузини, доки я була зайнята прибиранням і намагалася розплатитися з мадам Ві. Нагадує про життя, яке я могла би створити із Себастіаном, якби мені не довелося обманювати його заради порятунку сестри.