Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 47)

— Ходімо переодягнемо тебе й повернемося до замку. Принцові уривається терпець.

— Якщо ти хотіла, щоб я переодягнулася, чому ми не зробили цього в кареті? — запитую я.

— Вибач Преті, — каже Фінн, спостерігаючи, як Джалек мчить сходами. — Вона не знала, що сьогодні в нашому домі спалахне громадянська війна. Але буде краще, якщо ти підеш. Настрій Джалека не покращиться, аж доки сонце не зайде в день літнього сонцестояння.

* * *

Я повертаюся до Золотого палацу, і двері моєї кімнати справді відчинені.

Притискаю одну долоню до сумки — у якій надійно заховане Дзеркало, — а іншою тягнуся до ножа на стегні.

— Агов? — гукаю, заходячи до кімнати.

Себастіан помічає мене й підскакує зі стільця. Три великі кроки — й він стоїть переді мною.

— Де ти була?

Я розгублено прикушую губу і кидаю сумку на ліжко.

— Займалася з Юрелоді.

— Я прийшов ще до сніданку, а тебе вже не було.

— Вона… хотіла почати раніше.

Себастіан здригається. Я задумуюся, чи здогадується він про мою брехню.

— Я вже подумав, що ти, можливо, вирішила повернутися до світу смертних.

Я притискаю руку до його серця й відчуваю, як воно б’ється під моєю долонею. Його тіло тепле й сильне. Шкодую, що більше не можу довіряти Себастіану. Шкодую, що не заслуговую Себастіанової доброти. Якби ж був спосіб уникнути цієї брехні. Моє серце палає ненавистю до короля Тіней за те, що він зробив із моєю сестрою, з моїм життям.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватись.

Себастіан торкається мого підборіддя своєю великою долонею й уважно вивчає моє обличчя.

— З тобою все гаразд?

— Так. Цілком.

Вуста Себастіана опускаються до моїх — ніжний дотик, який швидко перетворюється на пристрасний і напружений. Моє дихання стає уривчастим, та я не намагаюся вирівняти його. Це наш перший поцілунок, відколи я дізналася, хто Себастіан насправді, й це нестерпно. У цьому цілунку я відчуваю все його занепокоєння й страх, відчуваю аж до кісток. Можливо, мені слід відсторонитися. Можливо, слід сказати йому, що він не повинен мене цілувати. Можливо, мені досі слід гніватися на нього за те, що він брехав мені два роки. Та правда в тому, що його поцілунок зцілює мої самотність і страх.

Жар та близькість його тіла вивільняють щось усередині мене. У його обіймах я в безпеці. Поки він поруч, ніхто не може завдати мені болю, а я не можу скривдити його. Якщо цей поцілунок триватиме вічність, Себастіан ніколи не дізнається, що я використовувала і зраджувала його, брехала йому.

Його губи тануть на моїх, рука сковзає з мого волосся на шию, великим пальцем він пестить моє підборіддя. Другою рукою Себастіан обхоплює мою талію і міцно притягує до себе. Я притискаюся ближче. Він схвально стогне, а я всміхаюся, не відпускаючи його губи. Я почуваюся всесильною, і мені це подобається. Я хочу відчути кожну краплину його сили, хочу запам’ятати кожен його уривчастий подих.

Не знаю, як довго ми цілуємося, але мені цього замало. Себастіан відсторонюється першим. Він притуляється своїм чолом до мого. Ми обоє важко дихаємо. Я дивлюся на руку Себастіана на своїй талії. Він міцно стиснув і підняв мою спідницю, оголивши стегна та ніж. Якщо Себастіан і помічає зброю, то ніяк на це не реагує.

Він видихає, відпускає руку й робить крок назад.

— Вибач, — він витирає рукою обличчя, заплющує очі й тихо лається. — Я прийшов сюди не спокушати тебе. А запросити на сьогоднішнє святкування Літи.

Святкування? Тобто ще більше суконь, танців і вдавання, що для мене немає нічого кращого, ніж спостерігати, як інші дівчата фліртують із Себастіаном? Дівчата, які ще не знають, що втратять його.

— Думаю, ти знаєш, який із цих варіантів є більшою спокусою для мене, — я несміливо простягаю руку й торкаюся його долоні. — Тобі не треба вибачатися за те, що поцілував мене.

Його губи складаються в криву усмішку.

— Та невже?

— Я поцілувала тебе у відповідь.

— Я знаю, але… — він знову важко видихає, а тоді відходить іще на один крок, ніби не довіряє собі. — Все занадто ускладнилося.

Із цим не посперечаєшся. І все ж…

— Чому ти так говориш?

— Тієї першої ночі, коли я побачив тебе в саду, я був такий щасливий. Я знав, що ти тут заради Джас, але… — він важко ковтає. — Просто побачивши тебе в моєму світі, я зрадів більше, ніж міг уявити. Потім, коли ти втекла від мене, я зрозумів, що доведеться розпрощатися з надією, яку відчув тієї миті. Ти надто ненавидиш мій вид — й одразу ж зненавиділа мене.

— Я тебе не зненавиділа, — шепочу. — Я була збентежена і боляче вражена. Можливо, я хотіла ненавидіти тебе, але не могла.

Себастіан важко ковтає і відступає ще трохи. Він робить лише один крок, а відчуття таке, ніби віддаляється на цілий кілометр.

— Відколи ти сказала, що могла би залишитися тут, я сподіваюся, що ти не передумаєш. Щодня я бачу тебе в моєму палаці, з моїми підданими, і мені дедалі важче не зважати на тебе.

Я скорочую відстань між нами й беру його руку. Не бажаю приймати те, що він намагається сказати, навіть якщо мені це потрібно.

Себастіан перебирає мої пальці.

— Знаю, ти ніколи не хотіла бути моєю нареченою. І знаю, що не це тримає тебе тут. Твоє зникнення сьогодні вранці стало болісним нагадуванням, що ти в моєму світі тимчасово — лише доки не досягнеш своєї мети. Але я не можу уявити своє життя з кимось іншим. Ти завжди змушуєш мене сміятися. Ти — єдина, поруч із ким я можу почуватися собою, не дозволяючи обов’язку перед короною поглинути мене цілком. Але через цей обов’язок можу втратити тебе.

У мені наростає почуття провини. Себастіан щось знає? Він підозрює, що я краду з його королівства?

— Але… навіщо ти все це говориш?

— Матір тисне на мене, щоб я обрав собі наречену, — каже Себастіан, опустивши очі, ніби зізнається у чомусь ганебному. — Минулого вечора вона заявила, що в мене є час до сходу наступного молодого місяця, щоб прийняти рішення.

— Це ж лише за три тижні. — У грудях закололо. Боляче навіть дихати. Себастіан обиратиме наречену, і хоча я повинна зосередитися на тому, що це загрожує моєму доступу до замку, ревнощі спопеляють мене зсередини й не дають думати ні про що інше. — Навіщо так поспішати?

— Вона хоче, щоб у мене була королева. Хтось, хто зможе мене підтримати. Правити королівством… — він переводить погляд на вікно й задивляється на сади, — буває самотньо. Тож мама хоче, щоб у мене була пара, перш ніж вона передасть мені владу.

— Ти вже обрав? — Я не дуже хочу знати відповідь. Не маю права злитися на майбутню наречену Себастіана, але ревнощі, здається, розривають мене зсередини.

Нарешті Себастіан підводить голову, і наші погляди знову зустрічаються.

— Я повторюю собі, що це неважливо. Серед знаті шлюби часто укладають заради влади та корисних зв’язків, а не за коханням. Але коли я думаю, що ти підеш і… Брі, якщо є бодай шанс, що ти зможеш бути щасливою, живучи в моєму королівстві, я хочу зробити тебе щасливою. Я хочу, щоб ти стала моєю королевою.

Я відчуваю, що кімната навколо мене стискається. Не можу уявити, яким було би це життя — життя принцеси королівства, що ув’язнює втікачів із ворожого Двору. Але якби ми із Себастіаном стали правителями, ми б усе змінили.

Чи зможу я бути силою добра в цьому світі? Не просто ще однією королевою, яка не знає турбот і попихає іншими, а володаркою змін? Стоп. Це навіть не обговорюється. Коли Себастіан дізнається правду, він більше не захоче мене знати. Видіння Ларк запевнило мене в цьому.

«Ти ніколи й не станеш королевою Милостивих».

Ось він — доказ того, наскільки я мерзенна людина. Себастіан думає, що любитиме мене вічно, і в глибині душі я сподіваюся на це, навіть коли я його зраджую. Я злодійка, яка обкрадає його королівство, а він хоче, щоб я сіла поруч із ним на троні. А ще ці дивні почуття до Фінна — те, як моя сила зростає поруч із ним, нестримний потяг, якого я не хочу, але який не можу заперечувати. Чи захоче Себастіан мене, якщо дізнається про це? Навіть якщо й так, хіба це не ще один доказ, що я його не заслуговую?

Я надто довго мовчу, і Себастіан заплющує очі. Вираз болю, що з’являється на його обличчі, ніби удар кулаком у сонячне сплетіння.

— Гаразд, — шепоче він. — Принаймні тепер ти знаєш, що мене хвилює, — він розвертається на підборах і виходить за двері.

— Басті! — кричу я йому вслід. Він зупиняється, але стоїть спиною до мене. Я не наважуюсь подивитися йому в обличчя, тому не прошу обернутися, а звертаюся до його широких плечей: — Я ніколи не хотіла вийти заміж за принца, — мені хочеться торкнутися долонею його спини, відчути цю заспокійливу силу, тепло. Або обійняти його ззаду, притиснутися й покласти долоню йому на груди, щоб відчути заспокійливе серцебиття. Однак не роблю ні того ні того. — Але я без вагань вийшла би заміж за Себастіана, учня чарівника.

Себастіан опускає голову.

— Розумієш, Брі, одного без іншого не існує.

— Авжеж, — тихо кажу я. — Але принц починає подобатися мені дедалі більше.

Себастіан обертається, і вираз надії в його очах глибоко ранить мене. Не знаю, що я ненавиджу більше: те, що маніпулюю ним, чи те, що мої слова — чистісінька правда.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Після відвертої розмови із Себастіаном сьогодні вдень на мене тиснуть почуття провини й необхідність поквапитися з другою реліквією. Тож я дістаю Дзеркало, щоб розпочати пошуки «Ґриморикона». Якщо Себастіан повинен обрати наречену до молодого місяця, у мене лишилося кілька тижнів, щоб знайти другу та третю реліквії для Мордея і повернути Джас.