Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 45)

Вона ще бурмоче собі під ніс щось схоже на «…і думати при цьому про когось іншого».

— Хто такі офіри? Навіщо вони потрібні й що з ними відбувається? Навіщо тій дівчині жменя каміння в кишені?

Прета схрещує руки.

— Брі, ми намагаємося бути твоїми друзями. А друзі не шпигують.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Вогнянко. Прокидайся, — говорить хрипкий голос просто над моїм вухом.

Коли ми з Претою повернулися до палацу, я відразу пішла спати. Я була розчарована через те, що шпигувала за тими, хто мені довіряв, і ще більше розчарована через те… що я відчула, побачивши поцілунок Фінна з тією дівчиною.

— Вогнянко.

Гострий ніготь торкається мого вуха, і я різко розплющую очі.

Гоблін короля Мордея схилився над моєю подушкою.

Нарешті.

— Чого ти так довго? — шиплю я, скидаючи ноги з ліжка.

— У короля були справи, дівчино. Він працює за власним графіком.

Я пирхаю. Здається, що всі фейрі живуть за власною шкалою часу. Я звинувачую їхнє безсмертя в тому, що вони не цінують час.

— Дозволь мені одягнутися.

Гоблін хитає головою.

— Немає часу.

Я дивлюся вниз на свою тонку піжаму.

— Жартуєш? Я в такому вигляді не піду.

— Або йдеш зараз, або чекай ще тиждень. Тобі вирішувати.

Я похапцем вихоплюю свою сумку з-під матраца. Перш ніж устигаю обернутися до гобліна, його сухі кістляві пальці обхоплюють моє зап’ястя. Кімната навколо нас зникає.

Ми з’являємося у Дворі Місяця. Я очікувала побачити перед собою тронну залу, натомість опиняюся в маленькій вітальні. Король сидить у червоному кріслі, відкинувшись на спинку. Гоблін відпускає мою руку, кімната навколо обертається. Я не встигаю оговтатися від переміщення і падаю на підлогу.

Нудота підступає до горла, і я затуляю рота тильною стороною долоні.

— Абріелло, а ти маєш чудовий вигляд, — говорить король. Сьогодні він весь у чорному — від штанів і сорочки до оксамитової мантії, накинутої на плечі. Навіть нігті в нього пофарбовані в чорний колір. Поруч із ним стоять троє вартових і час від часу висовують роздвоєні язики, ніби перевіряють, чи немає небезпеки в повітрі.

Попри жахливий напад нудоти, я підводжу голову. Нізащо не викажу своєї слабкості перед цим чоловіком — хоча, якщо чесно, мені було б навіть приємно заблювати короля.

— У мене вже тиждень твоє Дзеркало. Я не люблю, коли мене змушують чекати.

— Як і я, — відповідає король знудженим голосом. — Пошуки Дзеркала зайняли в тебе більше часу, ніж я очікував. А мої шпигуни донесли, що ти зрештою просто попросила його в Золотого принца. Це так розумно. Аби ж то вони ще побачили, якої плати попросив принц за цю послугу. Щиро сподіваюсь, він отримав максимальний зиск.

Моя слабкість миттєво змінюється гнівом, а з-під кінчиків моїх пальців виривається темрява, і на мармуровій підлозі з’являються тріщини. Вартові короля тягнуться до мечів, а я кидаю погляд на бездонні глибини, що видніються в розкришеному мармурі.

Хай якою була моя сила, вона розквітає в Немилостивому палаці.

— Ну що ж, — король дивиться на безлад, який я наробила, його очі темнішають, а ніздрі надимаються, — бачу, ти ще не навчилася контролювати свою магію.

Мабуть, я ще навіть не дізналася, на що вона здатна. Принаймні я не очікувала, що можу зробити щось подібне. Але я стискаю кулак і зосереджуюся на тому, щоб повернути в себе силу. Уявляю, як вона згортається всередині мене, наче велетенська змія. Моя сила не спить, вона завжди насторожі й готова завдати удару.

Король вдивляється в моє обличчя:

— Скільки б я віддав за такий дарунок!

Мені байдуже, що він думає про мої сили, я не хочу затримуватися тут довше, ніж потрібно. Річ не в Немилостивому Дворі, а в Мордеєві. У тому, як він дивиться на мене — ніби хоче залізти в мій мозок і покопирсатися в ньому. У мене аж сироти виступають. Я підводжуся з підлоги й виструнчуюсь, наскільки можу.

— Я хочу побачити сестру.

— Ти ж знаєш, я не можу цього дозволити.

— Дай мені побачити її, і я віддам тобі Дзеркало.

— Але ж ти вже бачила свою сестру в Дзеркалі, — заперечує Мордей.

Я навіть не хочу знати, звідки йому це відомо. В уяві спалахують образи його шпигунів, які стежать за мною у моїй же кімнаті, й мене починає трусити. Але це неможливо. Напевно, він лише здогадується.

— Цього не досить.

Король знизує плечима.

— Має бути достатньо. Бо це все, що я можу запропонувати. Ти ж насолоджувалась Дзеркалом увесь минулий тиждень. Скажи, приємно, коли можеш побачити що завгодно, просто клацнувши пальцями?

Я хитаю головою.

— Я хочу побачити сестру. Особисто.

Минуло надто багато часу, і я не можу позбутися думки, що Джас досі не поруч.

— Сідай, — Мордей змахує рукою, і в ній з’являється графин, наповнений темно-червоною рідиною. — Вип’ємо за ваш успіх.

Пити чарівне вино. Нізащо у світі.

— Ні, дякую.

— Я наполягаю, — він наповнює два келихи й киває на порожній стілець поруч. — Ми вип’ємо, а потім я розповім тобі про наступну реліквію, яку ти маєш дістати для мене, щоб якнайшвидше побачити свою сестру особисто.

Гра. Він грається зі мною. Але вибору в мене немає, тож я збираю залишки свого терпіння, підходжу до Мордея і сідаю.

Він простягає мені келих, і я одразу ж приймаю його, сподіваючись, що так ми швидше перейдемо до справи.

Мордей піднімає свій келих:

— За владу, — виголошує він. Я вигинаю брову, і він зупиняє келих на півдорозі до губ. — Ні?

— У моєму світі владою називають здатність позбавити іншу людину життя, вибору та вільної волі.

Пронизливий погляд срібних очей спопеляє мене, і я відчуваю, що він бачить занадто багато. Я кручу келих у руках і розглядаю рідину.

— Тому мені байдужі тости за владу.

— То за що б ти хотіла підняти тост?

Я зустрічаюся з ним поглядами, і на деякий час між нами западає тиша. Я підношу келих і виголошую:

— За дотримання і виконання обіцянок.

— Он як! Ти досі хвилюєшся за сестру, — Мордей киває. — Я підтримаю твій тост, бо ж і сам із нетерпінням чекаю, що ти виконаєш свою обіцянку, — ми цокаємось, і від його посмішки моєю шкірою пробігає неприємний холодок.

Я спостерігаю, як п'є Мордей, але ще довго не торкаюся свого келиха, аж доки король не гиркає роздратовано:

— Ми не будемо говорити, доки ти не вип’єш, дівчино.

Хочу заперечити, але який сенс? Для цього чоловіка головне — влада, більшу частину якої він самовільно вкрав. Він не потерпить навіть незначної непокори. Я роблю найменший ковток, на який тільки здатна. Вино солодке й оксамитове, воно розтікається теплом у моїх грудях.

— Друга реліквія? — нагадую я.

Мордей усміхається: