Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 44)

Прета крокує бібліотекою.

— Гаразд. Але тоді тобі доведеться погодитися на офіру.

— Чому? Через незначну інфекцію? Думаєш, ця дрібниця завадить мені виграти війну?

— Ні. Думаю, нам завадить перемогти твоя вперта гордість.

Прета проводить рукою по щоці, я розумію, що вона плаче.

— Ти хоч уявляєш, наскільки важко мені було спостерігати, як згасав Вексій?

Вексій? Чи чула я це ім’я раніше?

— Ти хоч уявляєш, як це — проживати кожен день, знаючи, що все мало бути інакше?

— Ти так говориш, ніби це так просто, — відповідає Фінн. — Але якщо я прийматиму офіру за офірою, чим я тоді кращий за нього?

За нього? За Мордея? Він теж отримує офіри? І що це за ритуал такий? І для чого?

— Мені здається, ти досі горюєш за Ізабель і… — Прета обертається просто до мене й уважно розглядає стіну з книжковими полицями, що ховається в тіні.

Фінн сідає на дивані.

— Що таке?

— Мені чомусь здається, що ми не самі.

От лайно.

Прета робить оберт зап’ястям, і на кінчиках її пальців з’являється куля світла. Ще один оберт, і куля повільно пливе до мене.

Я виринаю зі стіни, перш ніж мене встигли помітити.

— Нічого не бачу, — чую я наостанок голос Фінна. — Ти певна в цьому?

— Тобі варто уникати темних приміщень, коли вона поруч.

* * *

Я не повинна знати, що дівчина ще тут. Не повинна бачити, як вона заходить у бібліотеку, де засів на цілий день Фінн, занурившись у роздуми. І я точно не повинна використовувати своє вміння зливатися з тінню, щоб скрадатися за її спиною та шпигувати за ними.

Відколи завдяки Преті я вивчила все про захисні заклинання та щити, я зрозуміла, що мимоволі проходила крізь них, коли ковзала в тіні.

Тепер я вмію відчувати цю додаткову магічну стіну. І зараз, прослизаючи до бібліотеки, я відчуваю щит, який хтось поставив навколо.

Дівчина стоїть перед Фінном, похиливши голову.

— Будь ласка, не відсилайте мене назад.

Фінн підводить її обличчя і вивчає його:

— Ти не розумієш, що пропонуєш.

— Розумію. Я народилася й виросла у Фейрії і знаю, як це працює. Я не звичайна людина.

— А що як ми відправимо тебе до Диких фейрі? — питає Фінн. схиливши голову набік. — Там твоє життя було би не таким поганим?

Дівчина важко ковтає.

— Я роблю це заради свого брата — свого зведеного брата. Він був Немилостивим і єдиним, хто справді піклувався про мене.

— Де він зараз?

Дівчина опускає голову:

— Він помер, мій принце. Не мав би, але через прокляття…

— Я розумію.

Дівчина витягає жменьку каменів із кишені.

— Благаю.

— Що я можу дати тобі натомість?

Дівчина хитає головою:

— Я бачу, скільки ви робите для Немилостивих. А я хочу допомогти вам. І зроблю це задля вас і задля них.

— Але ж має бути хоч щось? — голос Фінна низький і дряпучий.

Дівчина злегка усміхається йому.

— Нічого.

Вона торкається Фіннового обличчя, тягнеться до нього, ЇЇ губи зупиняються за кілька сантиметрів від його. Не заплющуючи очей, Фінн повільно нахиляється до неї.

Тієї миті, коли їхні губи торкаються, щось невиразне й болісне шарпає моє серце.

Я повертаюся до них спиною і виходжу з бібліотеки. Переконую себе, що засмучена через Прету. Я ж навіть не знаю, чи уклали вони… зв’язок. Але це єдина причина, чому я маю щось відчувати, побачивши, як Фінн цілує іншу дівчину.

Сиджу в саду, дивлюся на сонце, яке заходить за горизонт. Уперше за весь день мені хочеться повернутися до палацу. Я не хочу бути тут, доки Фінн робить цю свою… офіру.

Намагаюся ігнорувати відчуття у грудях, яке поки не можу назвати. Це ревнощі?

Ні, з якого дива мені ревнувати якогось понурого принца фейрі?

Я не ревную його.

Тож чому мені так боляче, коли бачу, як ніжно він торкається іншої дівчини?

Я могла би сприйняти свої почуття за вдячність тому, хто допоміг мені, коли я так відчайдушно цього потребувала. Але як бути з тим особливим зв’язком, який відчуваю між нами? Як бути з тим, що моя сила зростає, коли він поруч? Як бути з тим, що я відчуваю, коли ми торкаємося?

Раптом усе це щось означає? Що як Фінн для мене більше, ніж вчитель і друг?

Сама лише думка про це видається мені зрадою Себастіану, і я хочу будь-що викинути її з голови.

— Ти готова повернутися? — запитує Прета, яка з’явилася на порозі. Вона весь день умовляла мене повернутися до палацу.

— Тобі байдуже, що він там торкається тієї дівчини?

Прета здивовано витріщається на мене, її плечі опускаються, здається, вона відчула… полегшення.

— Я навіть не помітила, як ти пройшла повз мій щит, — бурмоче вона. — Вражає.

— Він цілував її. Гадаю, тебе це має хвилювати, — я розумію, що поводжуся так само жорстоко й уїдливо, як мої кузини. Тому хитаю головою й намагаюся пом’якшити тон: — Тобто я думала, ти захочеш знати.

Вона супиться, та за мить розуміє, до чого я веду, і розпливається в усмішці:

— То ти думаєш, я з Фінном? — вона вже відверто сміється. — Як, в ім’я богів, ти до цього додумалась?

Мої щоки заливає багрянцем. Намагаюся приховати збентеження, але марно. Я висловила помилкове припущення, і тепер видаюся повною дурепою.

— Але ж у Ларк його очі.

Прета хитає головою.

— У Ларк очі батька. Фінн — її дядько, і він вільний цілувати, кого забажає.