Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 43)

— Я не в змозі змінити закон Милостивих, — відповідає Фінн, — але міг би покращити життя мого Двору. Я зробив би все, що в моїх силах, аби моїм людям не довелося тікати. Усе, що я роблю, я роблю тільки для того, щоб захистити своїх підданих і дати їм безпечний дім, — його очі так пильно вдивляються в мої, ніби я єдина можу повернути йому батьківський трон. — Це головна відповідальність короля.

Мені потрібно повернути Джас, і це має лишатися моїм першочерговим завданням, але я не можу припинити думати про тих Немилостивих дітей, яких тримають у справжніх в’язницях і яким кажуть, що вони від народження не гідні нормального життя.

Якщо Фінн скине Мордея, нашу з ним угоду можна буде розірвати.

Фінн повернув би мою сестру. Я знаю, він би зробив це.

— Скажи, чим я можу допомогти?

Обличчя Фінна враз хмурнішає, і він повертає голову до Джалека:

— Допоможеш мені дійти до моєї кімнати?

— Дівчина хоче допомогти, — з натиском повторює Джалек.

Фінн відштовхується від стільця, здригається від болю, але підводиться.

— Або я дійду сам.

— Добре, — Джалек довго дивиться на мене, перш ніж допомогти своєму принцові піднятися сходами.

— Я щось не те бовкнула? — запитую Прету.

Вона хитає головою:

— Думаю, достатньо хвилювань як для одного дня. Повернімося до замку раніше.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Минув тиждень, відколи Себастіан приніс мені Дзеркало. Тиждень очікування в замку і спроб відволіктися на Фінна та його шатію-братію. Тиждень побоювань, що Мордей забув про мене та нашу угоду. Тиждень нав’язливих прохань до Дзеркала показати мені сестру. Єдине, що робить моє очікування стерпним, — бачити Джас щасливою та доглянутою. У Золотому палаці повно народу, але я почуваюся самотньою. Єдина людина, якій я бодай трохи довіряю, — Себастіан, та навіть із ним не можу бути повністю відвертою.

Я починаю сумніватися, чи збирається король забирати Дзеркало, але не пропускаю жодного уроку з Претою. Ці дивні вміння можуть знадобитися мені для пошуку наступної реліквії. Хоча, якщо чесно, мені подобається проводити час у товаристві Немилостивих відступників. Коли Прета повертає мене з будинку Фінна до палацу, я закінчую свій день з усмішкою на вустах і почуваюсь менш… безнадійною.

Увесь ранок сьогодні я тренуюся ховатися в тіні та проходити крізь захисні обереги й стіни. Мені вдається краще контролювати свої сили, але коли Прета наказує перетворити її на тінь, ми впираємося в глухий кут. У переносному і прямому сенсах.

— Зробімо перерву на обід, — пропонує Прета й виходить із бібліотеки. — Джалек готує бутерброди.

Коли ми заходимо на кухню, Джалек, Тінан і Фінн уже сидять за столом. Я помічаю ще три тарілки, але не бачу ані сліду їхнього червоноокого друга.

— Не знаю, куди Кейн завіявся із самого ранку, — бурмоче Джалек, помітивши, що я зиркаю в бік коридору. — Але я надто голодний, щоб чекати на нього, тому сідайте їсти.

Прета кидає на мене швидкий погляд.

— Не зважай на нього. Він такий роздратований, бо голодний.

— Я роздратований, — гиркає Джалек, — бо Літа вже так близько, а стара паскуда досі на троні. Я роздратований, бо принц, якому я присягнув на вірність, страждає від гарячки і не лікується.

Я рвучко повертаю голову до Фінна. Коли ми приїхали вранці, я запитала, як його самопочуття, але він відмахнувся від мене і сказав не панькатися з ним. Тепер я бачу на його чолі краплини поту, яких не помічала раніше.

— Ти нічим не зарадиш, якщо будеш голодним, — каже Джалекові Прета й сідає біля Фінна. — Тому їж, — вона витирає Фіннові чоло, але він відштовхує її руку геть.

— Я в порядку, — бурмоче він.

— Тебе лихоманить? — питаю я Фінна. — Ти користувався маззю?

— Вона не допоможе, — він міцно стискає зуби, йому набридло повторювати те саме. — Це звичайна лихоманка.

— Як гам шви? — допитуюся я. — Не почервоніли, не набрякли?

— Я сама оглянула їх сьогодні вранці, — відповідає Прета, уникаючи мого погляду. — Ми із цим розберемося. Сідай уже.

Я неохоче опускаюся поруч із Претою, Тінан передає тарілку з бутербродами, а Джалек наповнює наші келихи газованкою, яка на смак нагадує сонячне світло та лимони. До того, як я потрапила у Фейрію, такий опис напою здався би мені смішним, бо я просто не розуміла, наскільки він… пасує.

Я майже доїла свій бутерброд, а хлопці вже закінчували другий, коли раптом до кухні заходить Кейн із незнайомою жінкою поруч.

Усі змовкають і припиняють їсти.

Фінн відштовхується від столу і встає. Вовчиці, яких я навіть не помічала, виходять із тіні й зупиняються по обидва боки від нього.

— Це ще хто? — його голос звучить загрозливо тихо.

Кейн опускає голову:

— Я знайшов для тебе офіру.

Я чула це слово раніше. Людям в Елорі добре платять, щоб вони ставали офірами для фейрі. Мої кузини гигикали про те, що, на їхню думку, це означало, але напевно я знала одне — додому офіри ніколи не поверталися. Я відсуваю стілець і хочу підійти до дівчини, але Прета хапає мене за руку й міцно тримає.

— Брі. Не треба.

— Я не просив клятої офіри, — гаркає Фінн. Кожне його слово просочене гнівом. — Поверни її, де взяв.

— Фінне, — голос Кейна не менш категоричний, ніж Фіннів, — не дуркуй.

Дівчина робить крок уперед. Вона трохи старша за мене і дуже красива. Її довге світле волосся зачесане назад, щоб підкреслити високі вилиці та сяйливі блакитні очі. Цікаво, як її звати.

Цікаво, чи є в неї родина, яка сумуватиме за нею.

Я знову смикаюсь уперед, але Прета міцно тримає мене за руку.

— Абріелло, її ніхто не примушує робити те, чого вона не хоче.

Дівчина схиляє голову:

— Благаю, мій принце. Я втекла з Двору Мордея. Я прожила у Фейрії все своє життя, і я… Я бачила достатньо, щоб зрозуміти, на що погоджуюсь, — вона падає на коліна, і здається, кланяється. — Благаю…

Фінн довго й пильно дивиться на неї, потім на Кейна. Різко хитає головою і вилітає з кімнати, вовчиці слухняно слідують за ним.

Прета супиться.

Кейн тихо лається.

А дівчина затуляє обличчя руками і заходиться плачем.

— Я поговорю з ним, — каже Джалек.

Та Прета зупиняє його, поклавши руку йому на груди:

— Ні. Це зроблю я.

Вона йде слідом за Фінном до бібліотеки і зачиняє за собою двері.

— Вибач, — звертається до дівчини Кейн. — Просто дай йому хвилинку.

— Хтось мені пояснить, що тут відбувається? — я пильно дивлюся на Джалека й Тінана.

Джалек хитає головою і починає прибирати зі столу. Тінан допомагає дівчині підвестися й намагається її заспокоїти, повторюючи, що Фінн передумає.

— Я буду на задньому дворі, — говорю я, хоч ніхто й не звертає на мене уваги. Іду коридором до тильного боку будинку. Двері позаду мене з гуркотом зачиняються, і я відчуваю на обличчі приємний літній вітерець.

Мені так набридло, що мене тримають у незнанні. Так набридло, що люди, яким я змушена довіряти, не довіряють мені нічого.

Вікна бібліотеки відчинені. Я перетинаю патіо, щоб підслухати розмову всередині, але не можу розібрати слів. Прета, ймовірно, захистила кімнату від підслуховування… від мене.

Я розправляю плечі. Що ж, я хочу знати, про що вони говорять, тож дізнаюсь. Я заплющую очі й відчуваю, як розчиняюся в тіні, в темряві, в порожнечі. Не розтуляю очей, доки повільно не проходжу крізь стіну, крізь захист навколо будинку, крізь захисний щит Прети й не опиняюся в бібліотеці.

Фінн розкинувся на дивані, одна його рука звисає зі спинки, а іншою він масажує скроню.

— Абріелла ще не готова. Якщо я запитаю зараз, вона може щось запідозрити.