Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 40)
Вартовий киває:
— Так, міледі. Я можу провести вас. Він сказав, що завжди вам радий.
Вартовий відчиняє переді мною двері, і я входжу до кімнати. Востаннє я була тут, коли на мене напав барґест. Але тієї ночі не могла повного мірою оцінити красу його помешкання. Я вже звикла до розкоші замку, та, попри це, покої Себастіана просто приголомшують — меблі з темного дерева, відпочинкова зона завбільшки як увесь перший поверх мадам Вівіас, вікна аж до стелі.
Себастіан сидить за столом і має точнісінько такий самий вигляд, як у Дзеркалі. Я ледь не тану від полегшення. Дзеркало працює.
Себастіан відриває погляд від книжки і всміхається мені:
— Привіт, Брі.
Я не намагаюся приховати усмішку. Тепер, коли я знаю, що про Джас добре піклуються, величезний тягар упав із моїх плечей. Я хочу танцювати.
— Привіт.
Себастіан згортає книжку, яку читав, і, відштовхнувшись, підводиться зі стільця.
— Мені сказали, що ти захворіла і скасувала сьогодні зустріч із наставницею. З тобою все гаразд?
Я киваю, у голові трохи паморочиться.
— Я просто втомилася.
Себастіан заправляє коротше пасмо волосся мені за вухо. Воно однаково не тримається, але я думаю, він не проти такого приводу, щоб торкнутися мене ще раз.
— Я вчора затримав тебе до пізньої ночі. Пробач мені.
— Не вибачайся, — я простягаю йому копію Дзеркала. — Учора ввечері я забула повернути це тобі.
— Точно. Я трохи… відволікся, — він усміхається, бере в мене дзеркало, і наші пальці торкаються. — Мені неприємно втрачати миті, коли ми разом, але в мене запланована зустріч, на яку я мушу потрапити.
Я відступаю.
— Звичайно. Вибач, не хотіла тебе затримувати.
— Я натрапив на слід Джас, — Себастіан ховає дзеркало в шухляду. — Треба зустрітися з одним зі своїх інформаторів.
— Що ти робитимеш, коли дізнаєшся, де вона?
Його очі кольору моря стають крижаними:
— Усе, що повинен.
Моє серце стискається. Я виконуватиму вимоги Мордея заради звільнення Джас, але якщо Себастіанові вдасться якось звільнити її до того, як я заберу всі три реліквії, так навіть краще.
— Будь обережним, — шепочу я. — Чула, король Тіней дуже підступний і налаштовує твоїх підданих проти тебе. Будь обережним.
— Обережним? — його велика долоня торкається мого обличчя, і він усміхається мені. — Невже Абріелла Кінкейд хвилюється за долю нікчемного фейрі?
— Ти не нікчемний, — відповідаю я, обертаюсь і швидко виходжу з кімнати. Я усе-таки хвилююся. Надто хвилююся.
* * *
Хотіла би я знати, як зв’язатися з королем. Більшу частину дня простирчала самотою в кімнаті, а його гоблін так і не з’явився по Дзеркало. Мені спадає на думку, що, можливо, він не може увійти до замку, тож я кажу служницям, що хочу прогулятися.
Вийшовши назовні, я проминаю сади й доходжу аж до того місця, де раніше мене покинув гоблін Мордея.
Я чекаю. Тупцяю на місці. Лежу на траві й дивлюся на хмари, підставивши обличчя теплим променям призахідного сонця.
Гоблін не з'являється.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
— Хто вчив тебе так тримати меча? — роздратовано питає Джалек.
— Ніхто.
Байдуже, скільки разів я намагаюсь втримати тренувальну бамбукову палицю, мені не вдається схопити меч, як повстанець Милостивих.
Три дні я провела в Золотому палаці, очікуючи Мордеєвого гобліна. Але сьогодні Прета наполягла, щоб я пішла з нею, і запевнила, що той знайде мене, коли захоче, й ні на мить раніше.
Так ми опинились у будинку Фінна. Сьогодні мені навіть дали змінний одяг — нарешті штани, слава богам, — і відвели до тренувальної кімнати в підвалі, заявивши, що я маю навчитися захищатися фізично.
— Я досі ніколи не тримала в руках меча.
Джалек похмуро змірює мене поглядом:
— Слід було з першого ж дня починати її фізичні тренування, — він звертається до Прети, не відводячи від мене очей. — Поглянь на ці руки. Вони заледве товстіші, ніж гілочки. Вона навіть від спрайта не зможе захиститися.
— Агов, я чую вас, — обурююся я.
— Якщо вона опанує свою силу, їй не знадобляться мечі, — відповідає Прета, склавши руки на грудях.
— Я однаково не збираюсь битися на мечах, — бурмочу я.
Джалек вивчає мою поставу.
— Плечі назад, підборіддя вгору. Ноги на ширині плечей, — він стукає мечем по моїй тренувальній палиці, і я похитуюсь убік. — Коліна мають бути розслабленими.
— Прето!
Ми всі обертаємося на здавлений звук її імені й бачимо на сходах Фінна й Тінана.
Обличчя Фінна бліде й спотворене болем.
Він зовсім згорбився і завалюється набік. Тінан тримає його однією рукою.
Джалек кидає меч, і вони з Претою кидаються до свого принца, допомагаючи Тінану підвести його до стільця в кутку кімнати.
— Я знайшов його непритомним нагорі, — каже Тінан.
Фінн хапається за бік, і його повіки тремтять, ніби він намагається втриматися у свідомості.
— Що сталося? — запитує Прета, опустившись перед ним на коліна.
— Я втратив пильність, — шепоче Фінн.
— Не заливай, — відрубує Джалек. — Що, в біса, ти там робив? Коли треба щось зробити, ти маєш відправляти одного з нас. А не пхатися туди самому.
— Я був із Кейном.
Штани Фінна закривавлені. Він відкидається назад на стільці, й лише тоді я бачу яскраво-червону кров, що струменить із рани, яку Фінн прикриває пальцями.
— Кейн? — ричить Джалек. — Чудово. Все наше королівство в руках двох Немилостивих ідіотів.
— Нам дали зачіпку, — крізь зуби відповідає Фінн, — а нікого з вас на місці не було. Я не збираюся сидіти на дупі, аж поки старість вб’є мене.
— Що за істота зробила це з тобою? — запитує Джалек. — Є імовірність, що рана отруєна?
Фінн хитає головою.
— Меч… — він заходиться кашлем. — Ми з Кейном контрабандою вивозили групу з північного табору королеви. Вартові, які патрулювали територію, були вбрані як королівська гвардія, і ми припустили, що це Милостиві. Королева ніколи раніше не дозволила б одягнути Диких фейрі у свої священні кольори, але, здається, стара відьма порозумнішала.
— Це зробив хтось із наших? — запитує Тінан, дивлячись на Прету.
Вона зневажливо пирхає:
— Довбані зрадники.