Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 39)
— Війна може закінчитися, але напруга між нашими Дворами більша, ніж будь-коли. Дехто вважає, аби виправити все, необхідно скасувати монархію обох Дворів і почати все з нуля.
— Ти в це віриш?
Він задумливо вивчає мене.
— Я вірю, що настає час змін. І що хороший лідер зміг би об’єднати обидва Двори. — Себастіан хитає головою і підводиться. — Досить політичних розмов на одну ніч. Ходімо повернемо тебе до кімнати.
Дорогою до палацу я мовчу. Щойно ми опиняємося всередині, я починаю сумувати за нічним повітрям і самотою саду.
Назустріч нам до бальної зали поспішають декілька дівчат в обтислих сукнях. Оскільки королеви немає і моя присутність не обов’язкова, я і забула, що сьогодні ввечері мають бути танці. Мої служниці, мабуть, уже в кімнаті й чекають, чи не минув мій головний біль, щоб вирядити мене, як ляльку.
— Хіба ти не повинен приєднатися до них? — запитую я Себастіана, сподіваючись, що він не помітить у моєму голосі нотки ревнощів.
Він пронизує мене поглядом.
— Здається, ми обоє знаємо, що я краще проведу ніч із тобою.
У моєму животі знову пурхають метелики, але я не звертаю уваги на це відчуття й штовхаю Себастіана плечем.
— Безсоромник!
Я прикушую губу, щоб стримати запитання, яке не давало мені спокою весь день.
— То що? — запитує Себастіан. — Я знаю цей погляд. Про що ти думаєш? — він усміхається, бере мене попід руку і веде на кухню. Коли він так на мене дивиться, дуже легко побачити в ньому того хлопця, якого я знала вдома. Якби ж так само легко було забути все інше.
— Ти говорив, що планував повернутися по мене у Фейрскейп.
— Я так і зробив би.
Себастіан заводить мене до кухні. Вона безлюдна, зовсім, як минулого разу, проте сьогодні в повітрі шириться запах смаженої курки, гарбуза й тушкованого м’яса — гірко-солодке нагадування про розманіжене життя в палаці.
— І як би це було, Басті? Чи ти планував повернутися додому, вибрати собі дружину, а потім уже одруженим чоловіком зустрітися у Фейрскейпі зі мною?
Себастіан розправляє плечі.
— Я голодний. А ти?
— Не уникай запитання.
— Я і не уникаю. Але мені треба перекусити, — він усміхається і вказує пальцем на великий холодильник біля стіни. — У нас є морозиво. Свіже.
Мій рот вмить наповнюється слиною. Пам’ятаю смак морозива з дитинства. У Фейрскейпі це не пересічне задоволення. Свіже молоко коштує дорого, а морозиво треба з’їсти одразу, щойно його приготують. Лише в найбагатших сім’ях Елори є холодильні камери, де можна зберігати заморожені ласощі. То он, як воно, жити у Фейрії? Мати морозиво в кожній кухні? Закінчувати кожен день цією вершковою смакотою, що тане на язиці? Я вигинаю брову і вдаю, що думаю над пропозицією Себастіана, не зізнаючись, що в мене вже слина тече.
— А який смак?
— У нас багато смаків, але якщо я правильно пам’ятаю, ти любиш усе шоколадне.
Його слова змушують мене почуватися вразливою, і я раптом знову згадую про свою піжаму та босі ноги. Минулого року Себастіан приніс мені шоколад на день народження. Купив в одного з продавців на ринку зовсім маленьку порцію. Це була така розкіш, і здавалося, що це навіть занадто, але такий продуманий жест змусив мене ще більше закохатись у нього.
— Шоколад — це добре.
Себастіан дістає дві миски та ложки. Я сміюся.
Він усміхається мені у відповідь:
— Чого ти?
— Я завжди думала, що, коли справа доходить до виснажливих завдань, як-от надлубати морозива, фейрі використовують магію.
Або своїх слуг.
— Це була би просто показуха, — підморгує Себастіан.
Якщо магія — це життя фейрі, як пояснив Фінн, можливо, вони не використовують її так необачно.
Себастіан накладає в кожну миску величеньку порцію шоколадного морозива, а тоді простягає мені одну.
Ми мовчки їмо, притулившись до протилежних столів, зовсім як коли пили чай. Моя миска вже наполовину порожня, коли Себастіан нарешті знову заговорює:
— Я планував повернутися, коли зможу звільнити вас від того контракту. Правду кажучи, я ніколи не дозволяв собі загадувати аж так далеко. Знав, що ти зненавидиш мене, коли дізнаєшся, хто я. Але я пообіцяв собі: щойно отримаю владу, допоможу тобі — хотітимеш ти цього чи ні.
Я хочу запитати, чому він не допоміг нам раніше. Він же принц. Але, зважаючи на все, що він зробив для мене, це було би запитанням невдячної нахаби. Тож я мовчки розмішую в мисці підтале морозиво.
— Коли ми повернемо Джас, ти міг би знайти спосіб, щоб вона залишилася тут на деякий час? Можливо, не відразу, можливо, ти досі обиратимеш наречену, але… згодом? Я хочу, щоб вона пізнала, яким може бути життя. Коли ми повернемося в людський світ, я навіть приблизно не зможу створити їй такі умови.
Я радше відчуваю, ніж бачу, як Себастіан підходить до мене. Одним пальцем він підіймає моє підборіддя, щоб наші погляди зустрілися.
— Коли я стану королем, ти і твоя сестра отримаєте довічне запрошення залишитися в палаці.
Решта несказаних слів зависає у повітрі: якщо я буду його дружиною, мені не доведеться чекати, доки він стане королем. І насправді… Якщо бути чесною, це доволі заманлива можливість. Якби тільки на це не довелося обміняти мою свободу.
Я мовчки доїдаю морозиво, застрягнувши в полоні власних думок. Коли я закінчую, Себастіан ставить наш посуд у раковину та проводить мене назад до моєї спальні.
— Дякую за сьогоднішній вечір, — каже він, коли ми зупиняємося біля моїх дверей. — Було приємно лишитися з тобою наодинці, хоч ці хвилини й пролетіли надто швидко.
— Це справді було приємно, — визнаю я. — Дякую тобі.
Він опускає погляд на мої губи й розтуляє свої.
Слова Фінна звучать у моїх вухах.
— Добраніч, Себастіане.
* * *
Я сплю з Дзеркалом під подушкою і очікую, що в кімнаті ось-ось з'явиться гоблін Мордея.
Та нічого не відбулося.
Наступного дня після сніданку я, прикриваючись вигадкою про головний біль, пропускаю заняття з «наставницею» і чекаю в кімнаті, не випускаючи Дзеркало з рук. Я хочу якомога швидше віддати його королю, щоб уже шукати наступні реліквії.
Але схоже, що гоблін Мордея працює за власним розкладом.
Я годинами зазираю в Дзеркало, щоб побачити Джас. І доки лежу в ліжку, очікуючи гобліна, дозволяю собі знову подивитися. Сьогодні Джас шиє, п’є чай і сміється зі служницями.
Я заплющую очі й притискаю Дзеркало до грудей. Чи справді про неї так добре дбають?
Мені хочеться у це вірити, але в глибині душі лишається неприємна пересторога, яка повторює, що не слід так легко довіряти цій магії. Навіть Себастіан не був упевнений, що в моїх руках Дзеркало спрацює. То звідки йому знати, що я можу довіряти побаченому? Однак мені потрібно упевнитися, чи з Джас усе гаразд.
Я сідаю на ліжку. Це має бути нескладно. Дзеркало досі в мене, тож я можу його перевірити.
— Покажи мені Себастіана.
Моє відображення зникає, і я дивлюся на Золотого принца.
Він сидить за письмовим столом у своїх покоях. Із серйозним виразом обличчя зосередився на книзі перед собою.
Я зістрибую з ліжка й міняю Дзеркало на фальшивку, а тоді вибігаю з кімнати і щодуху біжу замком.
На півдорозі мене немов громом вдаряє. Що як Себастіан поворухнеться раніше, ніж я встигну до нього? А якщо він здогадається, що дзеркало, яке я повертаю, — підробка? З кожним новим сумнівом я біжу дедалі швидше, тож біля його кімнати вже задихаюся.
Вартовий біля дверей помічає мене, усміхається і схиляє голову:
— Леді Абріелло.
— Він тут?