Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 38)

— Ти маєш чудовий вигляд.

Стоять спекотні літні ночі, тож на мені вільні рожеві штани, які сидять низько на стегнах, і тонка сорочка з круглим вирізом, без рукавів та з прозорим мереживом на животі. Я вигинаю брову й кажу:

— Чи не подумають слуги, що неприйнятно гуляти з принцом у піжамі? Та й загалом вигляд у мене жахливий.

Погляд Себастіана пливе по мені так повільно, ніби пестить кожен сантиметр мого тіла.

— Ти прекрасна в будь-якому одязі.

Жар спалахує на моїх щоках і розливається внизу живота. Себастіан підступає ближче, і кожна клітина мене завмирає в очікуванні.

— Якщо хочеш, я міг би використати магію, щоб ніхто нас не бачив.

— Ти… ти можеш таке зробити?

Окрім його нападу на барґеста та знеболення моєї рани згодом, я більше не бачила, щоб Себастіан використовував свою фейрівську магію.

Усміхаючись, він клацає пальцями.

— Готово.

Я недовірливо примружуюсь.

— Але я однаково можу тебе бачити.

— І я тебе, — його очі повільно ковзають моїм обличчям, ніби він хоче сказати, що й не хотів би інакше. — Але більше ніхто нас не побачить і не почує наших розмов. Ти мені віриш?

Це складне запитання, на яке я досі не можу відповісти. Доки не прийшла сюди й не дізналася, ким насправді є Себастіан, я повністю і беззастережно довіряла йому. Та він зрадив мою довіру. Але зараз?

Він віддав мені Дзеркало, щоб я могла побачити Джас, і сам продовжує її пошуки.

Здається, так легко знову довіритися йому. Можливо, занадто легко.

Ніби відчуваючи хід моїх думок, Себастіан рвучко підводить голову.

— У нас вийде. Я поверну Джас. Обіцяю тобі.

Він простягає руку, і я беру її, відчуваючи тепло його шкіри та шорсткість пальців, що стискають мої.

Ми виходимо в коридор, тримаючись за руки, оминаємо вартових і слуг, які вкладаються спати. Ніхто не бачить нас крізь чари Себастіана. Цікаво, що б він подумав, якби знав, що я теж володію магією, хоч поки що менш ефективною та нетривкою? Колись він був би першою людиною, якій би я хотіла розповісти про свої сили. Тепер я вдячна, що сама не дізналася про них у Фейрскейпі. Я б точно розбовкала про це Себастіанові, й тоді пошук реліквій у палаці його матері став би неможливим.

— Не проти прогулятися в саду? — запитує він.

Я прикушую губу й опускаю погляд на свої босі ноги.

— Мені повернутися по черевики?

— Сад доглянутий. У ньому цілком безпечно гуляти босоніж.

Зізнатись, я не уявляю нічого приємнішого, ніж гуляти в місячному світлі теплої ночі, відчуваючи прохолодний дотик трави до ніг. Я стискаю руку Себастіана, і через скляні двері ми виходимо у величезний сад внутрішнього двору. В усьому палаці їх незліченна кількість. Я вже проходила повз цей сад, та ще не гуляла в ньому.

Ми йдемо до центру. Я зупиняюся у світлі півмісяця. Заплющую очі, глибоко вдихаю, наповнюючись ароматом троянд і лілій. Я ладна заприсягнутися, що цієї миті відчуваю навіть запах місячного сяйва.

Розплющивши очі, бачу, що Себастіан уважно дивиться на мене.

Я почуваюся дурепою і запитую:

— Що?

Себастіан важко ковтає:

— Обожнюю спостерігати, як ти розслабляєшся. Ти не часто це робиш, але коли робиш… — він торкається моєї шиї. — Ти незрівнянна.

Його пальці торкаються моєї шоки і затримуються біля вуха. На секунду мені здається, він от-от запустить їх у моє волосся… нарешті знову торкнеться своїми вустами моїх. Але Себастіан відсторонюється, розвертається і задивляється на фонтан, що дзюрчить посеред клумби з трояндами.

Розчарування пронизує мене. Я схиляю голову й намагаюсь опанувати себе, згадати, для чого я тут, що мені потрібно від Себастіана — і це не поцілунок.

— Я знаю, ти ніколи не хотіла жити у Фейрії, — веде Себастіан, не відриваючи погляд від фонтана. — Але… Я хочу знати, чи не думаєш ти, що могла би бути щасливою у цьому світі? Хочу знати, чи ти б… якби мені пощастило вмовити тебе лишитися тут зі мною.

Жити із Себастіаном. У Фейрії. Вічність. Він хоче, щоб я стала розпещеною принцескою, замкнулась у своєму замку й ігнорувала незліченних слуг, які гарують, щоб забезпечити мені безжурне існування? Навіть якщо слуги в Золотому палаці живуть краще, ніж я уявляла, як я можу бути частиною світу, в якому до багатьох людей ставляться як до товару?

Невже Фінн має рацію і мене так легко вмовити на подібне життя?

Ні. Хоч у глибині душі я хочу бути із Себастіаном. Байдуже. Не про таке життя я мрію.

Але щоб залишитися в замку, треба переконати його, що я можу передумати.

Нехай навіть сказана йому брехня робитиме мені болісно.

— Це важко, — шепочу я, і правда цих слів бринить у моєму голосі. — Я би збрехала, якби сказала, що готова погодитися на життя у Фейрії.

Себастіан опускає голову. А я так хочу, щоб він дивився на мене.

— Але я не хочу залишати тебе, — продовжую і сама розумію, що це правда. — Можеш дати мені трохи часу?

Нарешті Себастіан обертається й підводить голову. Ці очі кольору морських хвиль, здається, зазирають прямо в мою душу.

— Можу. Якщо ти справді хочеш подумати про життя у цьому світі.

Моє серце сильно калатає, розганяючи в крові почуття провини. Я скажу йому стільки правди, скільки зможу.

— Так легко уявити життя з тобою, Басті. Але все інше для мене складно.

Він хитає головою, і я помічаю щось схоже на здивування в його очах.

— Дякую.

— За що?

— За те, що пробачила мені. За те, що ти зі мною тут і зараз. Я це дуже ціную.

Я важко ковтаю. Я не заслуговую на тебе. Ти не повинен довіряти мені.

Себастіан знову бере мене за руку, підводить до кам’яної лавки. Ми сидимо разом, гріємося в місячному світлі, ні про що не розмовляємо й вдихаємо пахощі квітів.

Ніч завжди була моєю улюбленою частиною доби, але в цей час у Фейрії мої сили приємно лоскотали шкіру, і, здавалося, що я могла літати. А поруч із Себастіаном відчуваю, що можу бути щасливою.

— Мама любить ці сади, — каже Себастіан. — Коли вона була молодшою, проводила кожну вільну хвилину поміж квітів. Батько часом знаходив її тут посеред ночі й забирав назад до ліжка.

— Коли я представлялась твоїй матері, вона згадувала твого батька. Казала, що в тебе таке саме ніжне серце, як у короля Кастана. Закладаюсь, він пишався би тобою.

— Я теж хочу так думати.

— Що з ним сталося?

— Його вбили кілька років тому під час замаху на вбивство мами.

Я зойкаю:

— Хто зробив це?

— Кілька фейрі, які порушили клятву нашого Двору й перейшли на бік Немилостивих.

Я тремчу, але не від вітру, а від пекучого відчуття провини. Нічого гаяти час на роздуми, чи хочу я мати майбутнє із Себастіаном. Якби він знав, що я працюю з Немилостивим принцом і незугарною ватагою його друзів, нашим стосункам негайно настав би кінець.

— Вибач, — шепочу я, хоч і знаю, що вибачень недостатньо для такого обману.

Себастіан зітхає: