Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 37)

— Заходь.

Двері привідчиняються, і Себастіан зазирає до кімнати:

— Ти сама?

Я киваю.

— Служниці вже пішли спати.

Тепер Себастіан заходить до кімнати, випроставшись на повний зріст. Він у червоно-коричневих шкіряних штанях і білій сорочці, розстібнутій на шиї, щоб було видно його сяйливу шкіру. Біле розпущене волосся лежить на плечах, а від його усмішки моє серце стискається в тузі за тим, чого я не можу мати й не повинна хотіти.

Себастіан витягує щось з-за спини, і я не вірю власним очам, коли бачу посріблене дзеркало. Воно точнісінько таке, як те, що я заховала під матрацом.

— Це… це справді воно?

— Дзеркало Виявлення.

Себастіан простягає його мені.

Щойно я торкаюсь пальцями холодного металу, моє серце починає шалено калатати. Я вже на крок ближче, Джас.

— Ти… аж тремтиш, — говорить Себастіан.

Я відриваю погляд від свого відображення й дивлюся на нього.

— А як інакше?

Він сором’язливо всміхається:

— Ти дивуєш мене. Ти ж ненавиділа мій світ. Я не очікував, що тебе аж так зацікавлять наші священні реліквії.

Чистісінька правда. Я важко ковтаю.

— Здається, що довше я тут, то більше мені хочеться зрозуміти його? — я не можу вимовити ці слова інакше, ніж запитанням.

Себастіан довго мовчить. Я недоладно всміхаюся йому й уже починаю відвертатися, коли він раптом говорить:

— Це аж так жахливо?

— Що?

Себастіан розводить руками, вказуючи на кімнату, на палац, можливо, навіть на цілий Двір.

— Бути тут. Я знаю, ти ніколи не хотіла потрапити сюди, але хіба ти… не щаслива?

— Я не буду щасливою, доки не знайду Джасалін.

Себастіан опускає голову й потирає потилицю.

— Так, звичайно. Я це розумію.

Я жахлива.

— Вибач, Себастіане. Я не те хотіла сказати…

На його обличчі з’являється вираз страждання, він змучено запитує:

— Та невже?

Я хочу заперечити, але він зупиняє мене, піднявши руку.

— Хочеш спробувати? — киває він на Дзеркало. Я навіть не помітила, що увесь цей час притискаю його до грудей.

Я важко ковтаю, підіймаю Дзеркало й розглядаю своє відображення. Сьогодні ввечері я попросила служниць залишити моє волосся розпущеним, і тепер кучері диким безладом в’ються навколо мого обличчя, а не лежать ідеальними локонами на плечах. Але моє лице… воно змінилося, відколи я прибула у цей світ дев’ять днів тому. Багато смачних страв та спокійний сон пішли мені на користь. Темні кола під очима зникли, а щоки вже не такі запалі. Я тут розцвітаю, а як там Джас? До цього моменту я не усвідомлювала, що боюся знати відповідь на це запитання.

— Як працює Дзеркало?

— Воно показує тобі все, що хочеш побачити. Принаймні повинно. Я ще ніколи не чув, щоб хтось зі смертних використовував його, — погляд Себастіана м'якшає, і він заохочувально киває. — Накажи йому, що показати.

— Покажи мені Джасалін, — тихо кажу я.

Повітря навколо Дзеркала міниться магією, а сама реліквія ніби вібрує в моїй руці, й відображення змінюється. Тепер у ньому я бачу розкішну спальню. Ніби дивлюся у вікно. Джасалін сидить біля туалетного столика, усміхаючись своєму відображенню, а служниці розчісують їй волосся. Звук, який зісковзує з моїх губ, — це наполовину плач, наполовину зойк.

Вона має гарний вигляд, Її щоки розчервонілися від сміху, а обличчя розповніло, наче вона, як і я, краще харчується у Фейрії.

— Я скучила за сестрою, — говорить Джас, усміхаючись дзеркалу. — Ви обидві їй би сподобалися.

Служниця, яка розчісує волосся, зустрічається з нею поглядом у дзеркалі й усміхається:

— Не сумніваюся, ви скоро знову будете разом.

Джас прикушує нижню губу:

— Сподіваюсь. Я так багато всього хочу розказати їй.

Картина блякне, і я знову бачу в Дзеркалі тільки себе.

— І що там?

Я піднімаю погляд, Себастіан вичікувально дивиться на мене.

— Ти нічого не чув? — запитую я.

Себастіан хитає головою:

— Я не можу бачити те, що бачиш ти. А якщо Дзеркало триматиму я, ти не зможеш побачити те, що бачитиму я. То спрацювало?

Я киваю і навіть не намагаюся приховати широку усмішку, що розпливається моїм обличчям.

— З нею все гаразд. Вона сумує за мною, але з нею все добре і, схоже, їй комфортно. Вона не… — у мене стискається горло, і, здається, останнє слово я проштовхую, докладаючи зусиль, — сама.

Себастіан зітхає.

— Добре, — каже він радше до себе, ніж до мене. — Годі в нас ще є трохи часу.

Я знову притискаю Дзеркало до грудей

— Дякую, Себастіане. Щиро дякую тобі за це.

— Будь ласка, — ніжно відповідає він. — Я лише хотів, щоб ти була щасливою, почувалася тут у безпеці та вірила, що я роблю все можливе, аби повернути Джас. — Себастіан робить крок уперед, його погляд прикутий до мого обличчя, і моє серце починає гупати. — Прогуляємося?

Я глибоко вдихаю:

— Залюбки.

Кажу собі, що приділяю йому лише увагу, необхідну для того, щоб він дозволив мені залишитися. Кажу собі, що роблю це, щоб підготуватися й дістати наступну реліквію для короля. Але я сумувала за Себастіаном останні декілька днів. Я не бачила його, відколи піднялася на тренувальний ринг і попросила Дзеркало. Я була з Претою, поки він був невідомо де, і мені бракувало його заспокійливих усмішок. Його тепла.

Я оглядаю Дзеркало.

— Я залишу його тут, щоб ніхто не побачив.

Себастіан киває:

— Звісно.

Я відчиняю шухляду в комоді й обережно кладу туди Дзеркало. Тільки зараз помічаю, що вже переодягнулась у піжаму, і вмить усвідомлюю:

— Певно, мені треба одягнути щось пристойніше.