Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 36)

— У мене є ідея, — каже Фінн, визираючи у вікно. — Йди за мною.

Не озираючись, він прямує до виходу. Але не до парадних дверей, крізь які ми з Претою щодня заходили, а до чорного входу, яким ніхто ніколи не користувався.

Прямую за ним. Ми минаємо мебльоване патіо, спускаємося тьмяно освітленою вулицею та обходимо кілька будівель. Нарешті зупиняємося на величезному кладовищі. Вечір ясний, тож добре видно охайні, хоч і дещо моторошні ряди поховань.

— Чому ми тут? — запитую я.

Фінн відводить погляд від зграї ворон, що кружляє над нами, і запитливо дивиться на мене.

— Ти скажи мені.

Тому що мені найкомфортніше в темряві. Бо коли насувається ніч, я почуваюсь, на подив, упевненішою.

— Ніч підживлює мою магію, так?

Фінн знизує плечима.

— Тільки тобі це відомо. Що ти відчувала тоді, коли використовувала свої сили?

— Злість? Відчай? Не знаю. — Я кусаю губу і дивлюсь на Фінна з-під вій. Ненавиджу почуватися дурепою. — Можна використовувати злість, щоб творити магію?

Фінн знову знизує плечима.

— Звісно. Це слабка емоція, вона може спрацювати як каталізатор для менш потужної магії. Але злості буде недостатньо, щоб осягнути глибину твоїх сил.

Це нестерпно.

— Хочеш сказати, для цього потрібна любов?

Срібні очі спалахують, і я дивуюся, коли бачу його усмішку. Здається, це вперше я бачу, як Фінн усміхається щиро, не саркастично. І він… приголомшливий.

Я не хочу помічати цього: його гострі вилиці й чарівливі очі, повні вуста, що трохи розтуляються, коли він дивиться на мене. Що ж, неможливо не помітити його красу.

— Можна сказати, що володіння магічними силами трохи подібне до відчуття любові. Проте це більше схоже… — Фінн перебирає пальцями повітря і глибоко вдихає. — Це більше схоже на надію.

— Тоді я приречена.

Фінн відхиляється назад, здивовано дивиться на мене:

— Чому?

Я хитаю головою.

— Я не хочу надіятися. Це марнування часу. І навіть може бути небезпечним.

Фінн схиляє голову набік:

— Ти помиляєшся. Насправді небезпечно надії не мати.

Я зітхаю:

— А що як мені немає на що надіятися?

Його вуста знову кривить роздратована посмішка.

— Ти брешеш і собі чи тільки мені?

— Я не брешу.

Фінн сміється. Цей гад сміється з мене.

— Ти живеш у палаці, шукаєш реліквії для Немилостивих і тримаєшся за той дволикий Двір. Ти прийшла сюди й навчаєшся з усіх сил. Навіщо ти це робиш?

— Щоб урятувати сестру.

Він розвертає обидві руки долонями догори, ніби каже: ось же воно!

— Це не одне й те саме. Я вчиняю логічно, а не відчайдушно.

— Хто сказав, що надія завжди відчайдушна?

Фінн підходить ближче й бере мене за руку. Загадковий зв’язок між нами спалахує з новою силою, а вечірнє небо темнішає і повниться зорями.

Я тамую подих. Темрява вгамовує мій гнів, заспокоює роздратування, навіть коли я розумію, що це не нічне небо, а лише бульбашка, що огортає нас.

— Ти занурив нас у темряву. Так гарно, — кажу я.

— Це все всередині тебе, — відповідає Фінн спокійно й навіть трохи сумно. — Ти бачиш не мою силу. А свою. Я всього-на-всього провідник, інструмент, щоб відчинити двері. А ти, уперта, продовжуєш робити все на свій триклятий розсуд.

Я підіймаю вільну руку, і вона зливається з темрявою. Я розчиняюсь у ночі, стаю пітьмою і знаю, що можу контролювати це.

— Відчуваєш? — запитує Фінн, привертаючи мою увагу. Його очі уважно вивчають моє обличчя, ніби шукають якийсь секрет. І я справді відчуваю дещо. Кожен порух цих срібних очей ніби глибокий дотик. Коли він знову починає говорити, його голос низький і хриплий:

— Ти відчуваєш, як сила стугонить у твоїй крові?

Я зустрічаюся з ним поглядом. То ось, що я відчуваю, коли він торкається мене? Силу? Бо більше схоже на… бажання. Але я радше проведу ще одну ніч у темниці Мордея, ніж визнаю це. Тому просто киваю.

Фінн відпускає мою руку, і бульбашка ночі спадає. На зміну їй приходить золоте сяйво призахідного сонця.

Увагу Фінна привертає зграя ворон.

— Нам час повертатися.

— Чому? — я не хочу повертатися. Не зараз.

— Бачиш цих птахів?

Ніби почувши його запитання, одна з ворон каркає, і цей різкий звук підхоплює сумирний вечірній вітерець.

— Так.

— Коли ворони так кружляють, це ознака того, що тлум наближається.

— Тлу — що?

— Тлум. Це духи померлих, які не змогли спочити з миром. Із певних причин вони застрягли між світами.

— Тобто це привиди?

Фінн супиться, спостерігаючи за воронами. Цікаво, що він бачить, коли дивиться на них? Здається, ніби він шукає якусь відповідь у їхніх рухах.

— У певному сенсі так. Це прокляті мерці, фейрі, вбиті надто рано, у яких залишилося забагато магії. Вони застрягли між світами, доки за їхні смерті не помстяться. Дехто заманює невинних на смерть, щоб заспокоїти свої розгнівані душі.

По спині пробігає холодок страху, і я важко ковтаю.

— Вони завжди затримуються на кладовищах?

— Вони затримуються там, де були вбиті, а якщо ти не хочеш отримати наочний урок на тему цих створінь, пропоную якомога швидше звідси забиратися.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Пізній вечірній вітерець задуває у моє вікно. Приносить приємну прохолоду після спекотного дня.

Я вдаю, що в мене болить голова, і пропускаю вечерю з іншими дівчатами. Після Фіннового уроку я морально виснажена, але могла би потренуватися ще кілька годин, перш ніж перепочити. Правду кажучи, я не хочу бачити, як інші дівчата заграють із Себастіаном. Не хочу бачити, як він фліртує з ними, усміхається їм так, як усміхався мені. І не хочу думати про те, що з однією із цих дівуль він пов’яже своє майбутнє.

Я дивлюся на зоряне нічне небо, коли раптом хтось стукає у двері. Три удари. Пауза. Два удари.

Я усміхаюся, впізнаючи секретний стукіт Себастіана: