Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 32)

— А ти пробувала скористатися магією? — запитує Фінн. — Ну знаєш, це та штука, яка допомагає тобі проходити крізь стіни й магічні заклинання, ніби їх і немає?

Придурок.

— І як вона мала це зробити, якщо навіть не контролює свої сили? — втручається Прета, але Фінн кидає на неї такий погляд, що вона враз замовкає.

— Ні, — відповідаю я на Фіннове запитання. — Прета має рацію. Мені бракує контролю. Але проблема не в цьому. Королева зберігає Дзеркало під охороною і в оточенні світла. Навіть якби я могла керувати своїми силами, від них жодної користі.

Кейн пирхає:

— Вона навіть не здогадується?

— Припиніть говорити про мене, наче мене тут немає! — вибухаю я. — Про що я не здогадуюсь?

— Не здогадуєшся, наскільки ти сильна, — відповідає Прета. — Не уявляєш, на що ти здатна.

— Що як я скажу тобі, — спокійно говорить Фінн, — що від твоїх сил завжди є користь? Що ти достатньо сильна, аби прикликати таку всеохопну темряву, яка поглине кожен шматочок світла?

— Звідки ти це знаєш? — запитую я.

— Ми спостерігали за тобою, — знизує плечима Фінн.

— То що скажеш, Брі? — запитує Прета. — Ти дозволиш нам допомогти тобі?

Не знаю, чи можу я довіряти Фіннові та його людям, але не можна, щоб хтось у замку довідався про мої спроби дістати Дзеркало. Я не можу провалити завдання. Я дивлюсь на вовчиць і приймаю рішення.

— Я працюватиму з вами. Навчіть мене всього, що я повинна знати, щоб підмінити Дзеркало.

Фінн вигинає свою чорну брову.

— Найперше, що тобі треба знати — не використовуй Дзеркало. Це не іграшка для людської дівчинки, зрозуміла?

Звісно. Тому що я нікчемне люденя, не варта його дорогоцінного Дзеркала. То й нехай.

— Я гадала, ви навчите мене, як використати сили, щоб потрапити до сонячної кімнати королеви.

— Зажди, — Фінн підіймає руку. — Ти не казала, що Дзеркало у її сонячній кімнаті.

Я знизую плечима:

— Ну тепер сказала. Коридор, що веде до її покоїв, тоне у світлі. Здогадуюсь, що і сонячна кімната також?

— Світло — найменша з твоїх проблем, — каже Фінн.

Прета супиться:

— Якщо королева тримає Дзеркало у своїй священній сонячній кімнаті, ніхто, окрім принца або самої королеви, не може зрушити його з місця.

— Що станеться, якщо хтось спробує?

— Нічого, — відповідає Фінн. — Ти не зможеш узяти його. Предмети в сонячній кімнаті королеви не зрушить ані най-сильніша рука, ані найніжніший дотик. Ти зрозумієш, принцесо, що в нашому світі справжня магія пов’язана зі свободою волі. Ні наймогутніший фейрі, ні найкращий крадій не зможе взяти те, що має бути віддано добровільно.

— Чи існує якесь контрзаклинання? — запитую я.

— До всього є контрзаклинання, — говорить Кейн.

Фінн переводить погляд на Прету, але вона тільки хитає головою:

— Не знаю, але трохи покопаю, подивимося, що вдасться знайти. Тим часом доведеться вигадати інший спосіб.

У мене немає часу чекати, доки Прета шукатиме контрзаклинання.

«Ніхто, окрім принца або самої королеви, не може зрушити предмет у сонячній кімнаті».

— Гаразд. Я знаю, що робити, — спокійно кажу я і, чесно, навіть не знаю, чому не подумала про це раніше.

— Вбити королеву? — запитує Кейн, і його рука тягнеться до кинджала на поясі. — Тоді я перший.

Фінн хитає головою, відповідаючи своєму… другові? Своєму вартовому?

— Вона випотрошить тебе і виставить у саду, щоб інші не намагались.

Кейн зиркає спідлоба.

Я зітхаю:

— Якщо єдиний спосіб дістати Дзеркало — щоб принц чи королева дали його мені, то я попрошу принца Ронана дістати його для мене.

— Ти серйозно? — запитує Кейн. — Думаєш, принц так просто віддасть тобі дорогоцінну реліквію?

— Так, — кажу я, і відчуття провини вже тисне на мене. — Принц дбає про мене і хоче загладити провину через свій обман.

Прета повільно розпливається в усмішці й киває:

— Найпростіший шлях зазвичай найкращий. Тим часом ми вчитимемо тебе магії, як і планували, а я про всяк випадок шукатиму контрзаклинання. Якщо принц не віддасть тобі Дзеркало, ми знайдемо спосіб викрасти його.

— Але проси добре, принцесо, — каже Фінн. — Повір мені, ти не захочеш діставати Дзеркало складним способом.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Я знаходжу Себастіана на даху найвищої вежі, де облашто-вано тренувальний ринг. Він без сорочки, його оголені груди блищать від поту у світлі призахідного сонця.

Себастіан б’ється з іншим чоловіком, також голим до пояса. Я намагаюся роздивитися золоте волосся незнайомця чи татуйовання, що тягнеться збоку через його шию та плече, але ледве можу відвести погляд від Себастіана. А найгірше, що я не можу вимовити й слова, щоб сповістити про свою присутність.

Не краса його тіла відібрала в мене мову, а спогади про наші дні у Фейрскейпі. Часи, коли я вдавала, що читаю, і нишком спостерігала, як він тренувався у внутрішньому дворику. Часи, коли він помічав, що я дивлюся, і підморгував мені через плече, і від цього простого жесту в моєму животі здіймався рій метеликів. Він і Джас були яскравими плямами в моєму темному й тяжкому житті. І я втратила їх обох. Мене переповнює відчуття порожнечі, тож я ледве стримуюся, щоб не кинутися Себастіанові на шию.

Нарешті він помічає мене і жестом показує своєму партнерові, що хоче зробити перерву. Бере рушник і витирає піт із чола.

— Усе гаразд?

Слова, Брі. Використовуй слова.

— Так, гаразд. Просто… — я важко ковтаю, — хотіла поговорити з тобою. Але я можу піти, якщо зараз непідхожий час.

Я тремчу. Спіймати його тут, нагорі, здавалося мені вдалою ідеєю, але тепер я почуваюся нахабою. Крім того, я зовсім не хочу привертати зайву увагу до свого прохання.

— Я не хотіла переривати твоє тренування.

— Усе гаразд, — говорить Себастіан. — Ми вже закінчували.

Він наливає воду й пропонує мені.

Я хитаю головою, він підносить келих до губ і висушує його. Я заворожено спостерігаю, як рухаються м’язи його шиї, коли він ковтає.

Інший фейрі помічає, як я витріщаюся на Себастіана, і заходиться беззвучним реготом. Він багатозначно підморгує мені, а тоді натягує на себе темну сорочку.

— Він однаково не може зрівнятися зі мною, — каже цей другий. — Принц розм’як, доки був у людському світі.

Себастіан роздратовано відповідає:

— Ти програв три з п’яти раундів. Я би на твоєму місці так не вихвалявся.

— До того, як ти поїхав, я би програв усі п’ять, — каже фейрі, знизавши плечима, усміхається і простягає мені руку. — Я Ріаан. А ти, певно, та сама чарівна серцеїдка Абріелла, про яку я так багато чув?

Від цієї характеристики і самої думки про те, що Себастіан описує мене такими словами, я шаріюсь, але змушую себе кивнути.

— Приємно познайомитися, Ріаане. Ви часто тренуєтеся разом?

Ріаан хитає головою: