Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 31)

— Ти, Фінн, Кейн. Жодної різниці.

Кейн реве:

— Навіщо нам робити це?

— Бо я відмовилася працювати з вами. Я не дурепа і знаю, що Немилостиві інколи роблять барґеста своїм посіпакою.

Кейн вибухає гавкітливим сміхом, тоді хитає головою і йде геть:

— Скажу Фіннові, що вона тут. І що думає, ніби ми вбивці, які керують зловісним і могутнім монстром. Думаю, він погодиться, що це прекрасний старт нового партнерства.

— Звідки в тебе така думка? — запитує мене Прета, ігноруючи Кейна. — Це твій принц наплів, ніби ми причетні до нападу барґеста?

— І без нього впоралась.

— Ти хотіла піти, і ми відпустили тебе, — супиться Прета. — Після того, як ти втекла з таверни, я йшла за тобою аж до лісу. Фінн заборонив мені наближатисядо тебе. Але хотів пересвідчитися, що ти безпечно дістанешся, хай куди би йшла.

— Та невже? А ти розповіла йому, що мене ледь не розірвали на шмаття?

— Звичайно. — Прета схиляє голову набік. — Добре, що вовки так вчасно з'явилися і відволікли те створіння.

— Добре, що Себастіан з’явився і врятував мене.

— То ти вже пробачила Золотому принцові його обман? — долинає з темного коридору голос Фінна, а за якусь мить він і сам входить до кімнати. Я так зосередилася на Преті, що навіть не почула його кроків у коридорі. Хоча, можливо, я не почула б їх, навіть якби намагалась. Фінн дивиться на Кейна і Прету. — Я ж казав вам, що вона і тижня не протримається. Здається, ви винні мені п’ять золотих.

— А дзуськи, нічогісінько ми тобі не винні, Фінне, — каже Кейн, з'являючись позаду нього. — Дівчина не відповіла на запитання.

— Якби вона не довіряла тому хлопцеві, вона б нізащо не сіла в карету з Претою сьогодні зранку, — не погоджується Фінн.

Прета хитає головою:

— Вона може довіряти йому, навіть не пробачивши. Це дві зовсім різні ситуації.

То вони заклалися, коли я пробачу Себастіана? Як грубо.

— Мене тішить, що вас це так веселить.

Срібні очі Фінна вмить стають холодними і блищать, ніби крижана поверхня ставка у світлі місяця.

— Запевняю тебе, мені анітрохи не весело, — відповідає він. — Я поспішаю. А враховуючи, що в мого дядька твоя сестра, мене неабияк дивує, що ти не поспішаєш. Але, можливо, ти кайфуєш, насолоджуєшся вишуканим життям у палаці, займаєшся підготовкою до ролі принцеси того білявчика.

— Як ти смієш… — Я роблю крок назад, помічаючи дві пари блискучих очей у темному коридорі. Два величезних вовки вискакують уперед і стають по обидва боки від Фінна.

Він клацає пальцями, і вовки сідають, втягуючи носом повітря й легенько повискуючи. їхні рани загоїлися, відколи я востаннє бачила їх у лісі. Але я ані на мить не сумніваюсь, що це ті самі тварини, які напали на барґеста.

Їхнє срібно-сіре хутро було мокрим від крові, коли вони тікали геть, але сьогодні воно чисте й сяйливе, і… вони значно більші, ніж я пам’ятала. Проти барґеста ці двоє вовків здавалися такими малими, але тепер я бачу, що вони здоровезні. Навіть сидячи, вони лише на голову нижчі за мене.

Я підводжу погляд на Фінна.

— Вони твої?

— Певною мірою, — каже він, відсторонено почухуючи одного з них за вухом.

Знову озивається Прета:

— Я ж казала, Абріелло, ми тобі не вороги.

Тієї жахливої ночі, коли на мене напали, я думала, що пара вовків намагалася позбутися барґеста й дістатися до його здобичі.

Та коли зараз бачу, як радісно вони висолопили язики й тішаться пестощам свого господаря, я не сумніваюся, що ці тварини були в тому лісі, щоб урятувати мене.

Якби Себастіан не з’явився, вони би продовжували битися до смерті.

— З ними все гаразд?

— Тепер так, — відповідає Фінн. — Завдяки моєму цілителю.

— Як їх звати?

— Дара і Луна, — каже Фінн. Вовчиці, зачувши свої імена, нашорошують вуха.

— Можна мені? — Я розумію, що всі погляди в кімнаті прикуті до мене. Я поволі ступаю вперед і простягаю тремтливу руку до вовчиць. Фінн тихенько бурмоче команду, тварини підводяться й неквапливо наближаються до мене. — Дякую вам, — я опускаюсь перед ними на коліна і простягаю долоню, щоб вони обнюхали її. — Ви захистили мене.

Вовчиці облизують мої руки й тицяються носами в долоню, наче великі коти.

Я підводжу погляд і бачу в очах Фінна щось схоже на здивування, але він кліпає, і це зникає. Натомість з’являється звичний погляд крижаної сталі.

— Чому вони зробили це? — запитую я.

— Бо я попросив їх.

— Це було дуже ризиковано. їх могли вбити.

Фінн не заперечує.

Лише схрещує руки і притуляється одним плечем до стіни.

— Ці вовчиці дуже вірні. Якщо вже захистили тебе раз, зроблять це знову.

Прета драматично зітхає:

— Але для всіх присутніх було би значно краще, якби ти більше не тікала й не доводилось тебе рятувати знову.

Кейн гигоче:

— Та, може, їй подобається, коли її рятує той. Чув, він влаштував нічогенький спектакль, коли повернувся до палацу, — влетів, несучи її на руках, прям ідеально розіграв сцену: герой рятує дівчину в біді.

Мої щоки палають від того, як Кейн це описує.

Мене бісить, що всі бачать мене такою, але я не завдаю собі клопоту розпитати, звідки їм відомо про те, що відбувалося в замку.

Очевидно, у цьому світі всі шпигують за всіма.

Я зосереджуюся на Фіннові й запитую:

— Чого тобі від мене треба?

— Я вже говорив тобі, — відповідає Фінн дещо роздратовано, ніби він дуже-дуже втомився. — Ми хочемо допомогти тобі.

— Навіщо тобі допомагати мені, якщо я працюю на короля, який хоче твоєї смерті?

— Ти хотіла сказати, на фальшивого короля, — різко визвіряється Кейн.

Фінн клацає пальцями, і вовчиці слухняно повертаються до його ніг.

— Відсутність реліквій ослаблює мій Двір. Мій народ страждає, і я зроблю все можливе, щоб допомогти йому.

— Навіть якщо це посилить і… твого дядька? — я відчуваю, що Фінн зі мною не чесний.

— Мордей, — це ім’я Фінн вимовляє не так гнівно, як Кейн, — не може стати ще могутнішим, доки не надягне корону.

Я суплюсь.

— І де ж корона?

— Корона мого батька пропала з Двору Тіней надто давно, — каже Фінн. Він робить паузу на мить. — Припускаю, Дзеркало ти ще не знайшла?

— Я знаю, де воно, але не можу дістатися туди, — визнаю я.