Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 30)

— Вам немає про що хвилюватися. Всі знають, що ви — єдина фаворитка принца.

От тільки після нашої розмови за чаєм на кухні ми із Себастіаном більше не бачились. У нього немає причин проводити свій обмежений час зі мною, знаючи, що мене не зацікавить титул його нареченої. Я мала би радіти цьому — у мене більше часу на пошуки Дзеркала, — але важко відпустити почуття, які я плекала останні два роки.

— Впевнена, він скоро і для вас знайде хвилинку, — каже Тесс. Вона закінчує плести косу з одного боку й береться за іншу. — Та й він, певно, знає, що ви зайнята.

— Хіба?

— Сьогодні у вас зустріч із наставницею.

Я насуплююсь.

— Наставницею? Нащо мені наставниця?

— Усім дівчатам призначено наставниць. Якщо юний принц обере вас нареченою, ви маєте бути готові. Ваша наставниця застосує особистісний підхід, щоб покращити ваші звички та манери.

— А хіба ви не можете зробити це? — запитую я. Мені подобаються мої служниці, я вже звикла до них. Не хочу, щоб іще хтось стежив за мною.

З ванної кімнати долинає сміх Еммалін, яка чистить ванну.

— Ми не леді, — пояснює вона, визираючи з дверей. — Звичайні служниці.

— Проте, закладаюсь, ви можете навчити мене всього, що і ця наставниця.

Близнючки перезираються. Важко сказати, веселю я їх чи бентежу. Можливо, і те, і те.

— У будь-якому випадку, — каже Тесс, — ваша наставниця буде тут з хвилини на хвилину. Її звати Юрелоді. Вона сторіччями працює з істориками королеви. Вам із нею дуже пощастило.

Сторіччями. Можливо, вона знає розклад королеви і зможе підказати, коли Арія поїде із замку. Якщо мені вдасться обережно розпитати…

— Чи можемо ми принести щось, перш ніж підемо? — запитує Еммалін.

— Ні, усе гаразд. Дякую.

Не знаю, чому я вирішила, що Себастіана немає в замку, якщо він не бачиться зі мною.

Можливо, я образила його своїми коментарями про священну традицію.

Або ж він просто намагається знайти наречену.

— Бачу, ти глибоко поринула в думки, — озивається приємний голос позаду.

Я обертаюсь і бачу приземкувату круглолицю рожевощоку фейрі з гострими вушками. Її прозорі крильця ледь вміщаються у дверний прохід. Я змушую себе усміхнутись. Не її провина, що мені зовсім не цікаво проводити з нею час.

— Вітаю. Ви, певно, Юрелоді. Я — Абріелла.

Жінка міряє мене швидким, але уважним поглядом, здається, визнає мою сукню прийнятною і обертається до дверей.

— Дуже добре. Ми ненадовго поїдемо з палацу, не заперечуватимеш?

Мені переймає подих. До цієї миті я не усвідомлювала, наскільки мені задушливо у цих стінах. Ледь не загинувши в лісі, я не наважувалась не послухатися наказу Себастіана й лишалася в замку, але з Юрелоді мені буде безпечно.

Наставниця вже йде коридором, і мені не лишалося нічого, окрім як піти за нею.

— Куди ми вирушимо?

Юрелоді не намагається сповільнитися чи озирнутися, відповідаючи:

— Якщо хочеш стати принцесою, маєш зустрітися з майбутніми підданими.

* * *

Сидіння карети обкладені зручними подушками, вікна запнуті шторами, щоб зберегти приватність. Ми з Юрелоді сидимо поруч, коли покидаємо територію замку. Я відчуваю на собі її прискіпливий погляд, а сама тим часом розглядаю, як змінюється ландшафт за вікном. Жодна з нас не намагається порушити мовчанку. Я зосереджуюся на зелених пагорбах, лісах удалині та горах позаду. Навіть знаючи, наскільки небезпечні ці землі, мені складно не милуватися їхньою красою. Краї Милостивих буяють пишною зеленню пізньої весни. Цікаво, чи володіння Немилостивих такі самі, чи фейрі Тіней страждають від вічної зими?

За багато кілометрів від замку ми в'їжджаємо в прегарне село. Карета підстрибує на бруківці, й це дратує мене, аж доки ми не зупиняємося.

— Приїхали, — каже Юрелоді.

Дерев’яно-цегляні будиночки вишикувалися вздовж вулиць, на яких фейрі всіх видів продають свої товари перехожим. Запах свіжої випічки долинає з фургончика торговця й огортає всю вулицю. Інший крамар наливає клієнтам вина на пробу, хтось продає квіти, хтось — вишукані тканини та прикраси.

У Фейрскейпі є схожий ринок. Ще як я була малою, мама брала нас із собою, коли виконувала доручення для заможної сім'ї, у якій працювала. Вони посилали її за свічками та одягом, за картинами для свого величезного будинку.

Якщо ми були слухняними, мама купувала кожній із нас по маленькій цукерці. Я так любила уявляти, що всі ті покупки ми робимо для себе, що можемо дозволити собі таку розкіш.

— Хто ці маленькі фейрі? — запитую я Юрелоді, киваючи на крихітних створінь із крилами метеликів, які пурхають у повітрі.

— Тихіше, дівчино, — моя наставниця хитає головою, хапає мене попід лікоть і тягне у вузенький провулок навпроти сільського ринку. Він заставлений такими самими будиночками. Юрелоді підводить мене до третьої хатки. Двері будиночка зі скрипом відчиняються, і вона затягує мене всередину, а тоді навалюється на двері, щоб зачинити їх.

— Спрайти, — каже Юрелоді й застережливо грозить мені пальцем, — не люблять, коли їх називають маленькими.

— Але ж вони…

— Значно могутніші, ніж здаються, і значно злопам'ятніші, ніж ти можеш уявити, — продовжує вона. — Ось чому дехто називає їх бісиками, але це грубо, і багато спрайтів вважають таке звертання принизливим. Якщо образиш спрайтів, якось на тебе можуть напасти вогняні мурахи або ж за тобою учепиться рій бджіл.

— Не всі вони такі злостиві, — заперечує низький голос. — Бувають і доволі покірні.

Я обертаюся праворуч і починаю задкувати до дверей, щойно помічаю чоловіка, який виходить із тьмяно освітленої кімнати, Кейн. Червоноокий фейрі, який тягнув мене на плечі на зустріч із Фінном.

Я рвучко відвертаюся від Кейна й усміхаюся своїй наставниці. Не знаю, де ми, але не можна, щоб хтось із людей королеви Арії думав, ніби я контактую з її ворогом.

— Нам треба йти.

Юрелоді всміхається мені, аж раптом повітря навколо неї починає тремтіти, а її шкіра сяяти. І вмить вона вже не Юрелоді, а Прета. Схоже, ця фейрі має багато облич.

— Прета… ти… — видихаю я.

Вона усміхається мені у відповідь і схиляється в маленькому реверансі.

— Так мило, що ти запам'ятала моє ім’я, Абріелло.

— Де Юрелоді?

— Вона пішла з королівської служби ще кілька років тому, а я з’явилась у її подобі, щоб мати легкий доступ до замку.

У королеви так багато слуг, що вона навіть не помічає, як мало останнім часом досліджує її стара науковиця.

Я зиркаю на двері. Цікаво, карета, у якій ми приїхали, належить Преті чи королеві?

Якщо я вискочу надвір, то чи можу сподіватися, що кучер забере мене звідси?

— Назви мені бодай одну вагому причину, чому я не повинна повернутись у замок і розповісти всім, хто ти насправді.

Прета закочує очі й обертається до Кейна:

— Принц Ронан вважає її такою розумною, такою особливою, але якби це було так, гадаю, вона хотіла б знати всі причини, чому не повинна викрити мене королеві, а не лише одну.

— Принц молодий і засліплений її красою, — каже Кейн. — Тієї ночі, коли вона втекла з таверни, ця дівка вже показала, наскільки обмежений її людський мозок.

Я складаю руки на грудях:

— Якщо ображатимеш мене, тобі світить лише в’язниця королеви.

Моя погроза не вражає жодного з них. Прета недбало скидає мантію і вішає її на гачок біля дверей. Вона поправляє шкіряний жилет і піхви на боці.

— Абріелло, я тобі не ворог.

— Але востаннє, коли я втекла від тебе, барґест ледь не зжер мене на вечерю. І я маю повірити, що це збіг?

— Думаєш, це я натравила на тебе барґеста? — здається, срібляста павутина на її чолі аж пульсує від злості.