Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 28)

Королева сміється і поглядає на свого сина:

— Здається, вона зовсім втратила від тебе голову.

Але потім обертається до мене і закочує очі. Її обличчя таке молоде й таке людське, що важко повірити, ніби переді мною безсмертна правителька.

— Усі дівчата почуваються так, дорогенька. Не думай, що ти особлива.

Себастіан ніяково совається, але не виправляє її. Та і не можна, якщо ми не хочемо, щоб королева знала про наші стосунки.

Арія вигинає брову й обертається до сина:

— Що думаєш, любий?

Себастіан ще раз оглядає мене з голови до ніг, а тоді, відкашлявшись, говорить:

— Я вже мав можливість поспілкуватися з Абріеллою і хотів би, щоб вона залишилась. Мені… подобається її товариство.

Королева запитально дивиться на сина, ніби хоче сказати: «Ось ця? Правда?»

— Ти ризикнеш одружитися на дівчині, що може виявитися нездатною народити тобі дітей?

— Мамо, — м’яко говорить Себастіан, але в його голосі чується застереження.

— Я не вибачатимусь за те, що помітила, наскільки вона худа, — королева постукує нігтем по підлокітнику трону, уважно розглядаючи мене. Наші з нею погляди зустрічаються, і мене приголомшує порожнеча в її очах. Сум. Можливо, це безсмертя робить таке з людиною, але, здається, річ у чомусь іншому. — Від дружини мого сина очікуватимуть, що вона народить йому дітей. У тебе регулярні місячні?

Я блідну.

— Перепрошую?

— Твій менструальний цикл. Він у тебе хоч є? Чи він нерегулярний через… — королева махає рукою на мою фігуру, — недоїдання?

Я беззвучно розтуляю рота, не знаючи, що сказати, але Себастіан говорить першим:

— Мамо, я певен, леді Абріелла не звикла вільно говорити про такі речі. Вона з тієї частини Елори, де прийнято, щоб жінки зберігали таку приватну інформацію в секреті.

Я навіть не знаю, в якій частині Елори це не прийнято. Дівчат вчать боятися менструації, ніколи не говорити про це і приховувати будь-які ознаки її існування. Через усі проблеми, які вона приносить, особливо — ризик завагітніти, враховуючи, що їжі завжди бракує, менструацію вважають прокляттям, а не ознакою хорошого здоров’я.

— Вона втратила право на будь-яку приватність тієї миті, коли вирішила, що хоче стати твоєю дружиною.

— У мене є, — випалюю я. — Тобто мій менструальний цикл… Він нормальний.

Мої щоки палають. Здається, в дечому я все ж не помилилась. Усі фейрівські шлюбні традиції будуються винятково на плодючості людей. І моя єдина цінність як жінки полягає в можливості давати їм нащадків. Мені важко всміхатися, знаючи про це, та я намагаюсь.

— Правда? — перепитує королева. — А якщо попрошу мого цілителя оглянути тебе і він скаже мені, що ти збрехала?

— Мам, будь ласка, — втручається Себастіан. — Я певен, що будь-які прогалини в харчуванні леді Абріелли ми зможемо виправити, доки вона лишатиметься в палаці.

Королева гладить сина по зап’ястку, а тоді, примруживши очі, зиркає на мене.

— Мій син має добре серце. Його майбутній дружині дуже пощастить. Це в нього від батька. Мій Кастан був утіленням співчуття і доброти. Наші піддані його дуже любили, — королева киває на мене. — Ти поки можеш залишитися, Абріелло. Але гляди, відгодуйся, доки ти тут, добре? — вона хихоче. —

Я попрошу свого цілителя навідати тебе через кілька тижнів і провести повний огляд. Звісно, якщо доти мій син ще не втомиться від тебе.

Я киваю і присідаю в реверансі.

— Звісно, Ваша величносте.

Я не наважуюся підвести погляд на Себастіана і виходжу із залу за розпорядником. Надто боюся, що вираз полегшення на моєму обличчі змусить королеву засумніватися в моїх намірах щодо принца.

* * *

Опинившись у своїй кімнаті, я замикаю двері, закочую рукав і висмикую нитку з гоблінівського браслета.

Бейккен з'являється, але він сердитий і зиркає на мене спідлоба.

Служниці вже підготували мене до сну, Я ледве дочекалася, щоб вони пішли.

Відколи королева дозволила залишитись, мені кортіло розпочати пошуки. За вечерею я згадала про браслет гобліна і зрозуміла, що мені, можливо, і не доведеться нишпорити замком у пошуках Дзеркала.

Бейккен кілька разів кліпає. Щойно він впізнає мене, його похмурість змінюється на усмішку.

— Де моя платня, Вогнянко?

Я дістаю ніж, який вкрала зі столу за вечерею, і відтинаю собі пасмо волосся. Бейккен вихоплює волосся в мене з рук, перш ніж встигаю простягнути його, і поспіхом ховає у торбинці, припасованій на поясі.

— Наступного разу, як кликатимеш мене, роби це десь за межами цього палацу. Мені тут не раді.

— Мені потрібне Дзеркало Виявлення.

Я підходжу до ліжка і витягаю фальшиве дзеркало з-під матраца.

— Вони однакові. Кажуть, королева вкрала його в Немилостивих під час війни.

Бейккен підводить погляд:

— Королева тримає Дзеркало в сонячній кімнаті біля своєї спальні.

Тієї ночі, коли я обнишпорила замок у пошуках порталу, так і не змогла наблизитися до покоїв королеви. Вони були надто яскраво освітлені, до того ж їх добре охороняли.

Бейккен підносить моє волосся до носа і глибоко вдихає, наче наркозалежний, який отримав дозу.

Я вже збираюся запитати, як пройти повз вартових, але гоблін клацає пальцями і зникає так само раптово, як і з’явився. Прикушую кулак, щоб не завити від розчарування.

Яка марна трата нитки. Яка марна трата волосся.

Легенько прочиняю двері й визираю в коридор. У гостьовому крилі замку тихо, але не темно. Коридори тьмяно освітлюють м’які кулі світла, що повисли в повітрі між кімнатами. Я безшумно вислизаю зі спальні, тихо зачиняю двері позаду себе.

За вечерею я зустрілася з іншими одинадцятьма дівчатами, але коли я пробираюсь повз їхні кімнати, від них ані сліду. А що як Себастіан зараз в однієї із них? Придушую ревнощі й зосереджуюся на своєму завданні.

Очевидно, доведеться перетворитися на тінь, щоб пройти певні частини палацу, але я зволікатиму із цим так довго, як зможу. Я досі не контролюю свої сили, а дівчина, яка з’явиться з тіні, викличе значно більше підозр, ніж одна з потенційних наречених Себастіана, котра розгулює замком посеред ночі.

Гостьові кімнати розташовані в окремому крилі, й доки я доходжу до королівських покоїв, у мене починають боліти ноги від холодної кам’яної підлоги. Я не додумалася взути капці, перш ніж вийти з кімнати.

Кімната Себастіана розміщена ліворуч і вгору сходами, але я повертаю праворуч, до покоїв королеви, й одразу ж задкую від сонячного світла, яке залило ввесь коридор. Ні, це навіть не сонячне світло. Вікно наприкінці коридору темне — надворі досі ніч. Таке враження, ніби самі стіни зачаровані й сяють, як сонце. Що два метри по коридору стоять вартові королеви Арії. Навіть якби я вміла контролювати свої сили, це б не допомогло пробратися повз них. Який сенс у тому, щоб ставати темрявою, якщо навколо тільки світло?

— Брі? — я обертаюсь і бачу Себастіана. Його погляд швидко ковзає моєю білою нічною сорочкою вниз до босих ніг, але він умить підводить очі — справжній джентльмен, — Ти щось шукаєш?

Ага. Я тут шукаю магічне дзеркало, яке твоя матір викрала з Немилостивого Двору. Дістанеш його для мене? Якби ж це було так просто.

Я зітхаю і видаю заготовану фразу:

— Не можу заснути. Я сподівалася дістати на кухні гарячого чаю, проте… — я озираюсь і знизую плечима, — боюсь, я загубилася.

Я очікую, що Себастіан засумнівається в моїх словах. Хоч офіційно мені й не показали весь замок, та я бачила достатньо, щоб знати, що кухня не в цьому напрямку. І не на цьому поверсі.

Але Себастіан надто довірливий — що добре для нього. Він співчутливо всміхається мені.

— Мені теж не спиться. Ходімо вип’ємо чаю разом.

Дорогою до кухні ми йдемо мовчки. Себастіан майже не дивиться на мене, заводить у велике порожне приміщення і ставить чайник на плиту. Буквально дві ночі тому я провалилася крізь стіну на цю кухню. Тоді всі блискучі стільниці були заставлені їжею для сотень гостей, а з усіх боків метушилися кухарчуки. Сьогодні ввечері тут нікого, крім нас.

— Тебе щось засмутило? — запитую я, схилившись на стіл.

Себастіан наливає рідину в дві чашки — над ними підіймається пара. Він трохи супиться і передає одну мені.

— Чому ти запитуєш?

— Ти майже не говорив зі Мною, доки ми спускалися сюди. І я здивувалася, коли не побачила тебе за вечерею.