Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 26)

— Я буду бранкою?

— Ти будеш під захистом.

Себастіан не відпускає моєї руки, і легкий дотик самих кінчиків його пальців до моєї долоні змушує усе моє тіло тремтіти. Це лише дурна звичка. Моє тіло не розуміє, що Себастіан зовсім не той, ким я його вважала.

— Я знаю: відступити й дозволити комусь зробити все замість тебе — не у твоєму стилі. Але на інше я не погоджусь. Тут надто небезпечно. Якщо пообіцяєш не шукати Джас, а довірити це мені, я триматиму тебе тут так довго, як тільки зможу.

— Гаразд, — пошепки відповідаю я. — Щиро дякую тобі, Себастіане.

Він підгортає навколо мене ковдру, але я бачу, що думками він уже деінде.

— Тепер поспи.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Мені сниться вогонь. І маленька Джас у моїх руках. Сниться, як мама відчайдушно благає незнайомця зцілити мене і ридає, коли він погоджується. Сниться ніч. Така темна, що я можу розгледіти лише ікла барґеста, які тягнуться до моєї шиї. Сняться срібні очі й Джас, уже п’ятирічна, яка каже мені лічити, доки вона ховається. «Не підглядай! Принц допоможе знайти мене».

Прокидаюсь і розумію, що я вже не в спальні Себастіана. Кімнату заливає світло з величезних вікон. Дві служниці клопочуться довкола: одна біля ліжка сервірує невелику тацю зі сніданком, а друга наповнює ванну в суміжній кімнаті.

Цікаво, Себастіан сам переніс мене сюди чи наказав зробити це котромусь із гоблінів? Це не повинно так хвилювати мене. Це неважливо. Але минулої ночі він ніс мене на руках до замку, і тепер так легко уявити, як він приносить мене сюди, доки я сплю. Надто легко уявити, як він ніжно дивиться на мене, як обережно лишає цілунок на моїй щоці. Я відчуваю, що надто замріялась, і струшую із себе цей образ. Я тут не для цього.

Я сідаю на ліжку. Служниця поправляє букет помаранчевих лілій і обертається до мене. Людина. На ній скромна блакитна сукня, що вільно спадає на пухкенькій фігурі. Світле волосся дівчини заплетене в простеньку, але охайну косу. Я мимоволі пригладжую свою зачіску, яка після неспокійної ночі в чужому ліжку, без сумніву, схожа на пошарпане гніздо.

— Доброго ранку, міс Абріелло. Мене звати Еммалін, а це — Тесс, — дівчина вказує на служницю у ванній. — Міледі, ви б хотіли спершу прийняти ванну чи поснідати?

Я притискаю руку до живота, що вмить починає бурчати. Минуло надто багато часу, відколи я їла щось суттєве, і, хоч я звикла обходитися без їжі, навіть для мене це вже занадто.

— Сніданок, будь ласка.

Еммалін осяює мене такою радісною усмішкою, ніби я зробила їй подарунок.

— Чудовий вибір.

З ванної виходить Тесс, витираючи руки об бежевий халат. Таке саме біляве волосся, та сама радісна усмішка — близнючки.

— Подати вам сніданок у ліжко чи поснідаєте за столом?

— За столом — те, що треба.

Я опускаю ноги з ліжка, потягуюсь і позіхаю. Я була такою втомленою і слабкою, коли засинала минулої ночі. Але сьогодні зранку почуваюся краще, ніж за останні кілька днів, можливо, навіть місяців. Певно, цілитель підлікував не лише укуси барґеста.

— У вас є кава?

— Звісно. Принц сказав нам, що ви любите каву, — відповідає Тесс. Вона намагається приховати усмішку, і я помічаю, як вони з Еммалін обмінюються багатозначними поглядами. — І лілії.

— Ми тут трохи порозпитували, — каже Еммалін, нахилившись над ліжком і по-змовницьки стишивши голос. — Він не просив принести квіти іншим дівчатам.

— І власної кімнати ні в кого теж немає, — підморгує Тесс.

Коли я підходжу до столика, мені не потрібно вдавати подив і захват. Я торкаюся ніжно-помаранчевих пелюсток. Згадую, як Себастіан вкладав мені квітку за вухо, і зграйка підступних метеликів пурхає у моєму животі. Я не хочу нічого відчувати до нього, але як приборкати свої почуття?

Сідаю за маленький столик біля вікна, завмираю на мить, щоб відчути тепло сонячних променів на обличчі. Я завжди була совою і не цінувала ранки, але я так добре відпочила після нічного сну, що почуваюся майже радісно.

Подумки розповідаю про це Джасалін. Вона пишалась би мною.

Роблю ковток із чашки. Цей напій відрізняється від коричневої каламуті, яку люди вдома називають кавою. Він глибший і міцніший. Багатошаровий. Я навіть відчуваю смак сонячного проміння, яке зігріло боби та ягоди на кущах. Здається, раніше любила каву лише за її збадьорливий ефект і лише зараз смакую її такою, якою вона насправді має бути. Але навіть це не перевершить бенкет, який на мене чекає. Тарілка, наповнена випічкою та різнокольоровими ягодами, мисочка вершкового йогурту й таріль із в’яленим м’ясом і сиром. Я беру листкове тістечко з таці й ледь не стогну, коли воно тане в роті. Пропадаю в їжі, доки служниці клопочуться наді мною.

Я так наїлася, що ледве дихаю, і раптом помічаю, що Еммалін із Тесс позаду мене завмерли.

— Ваша високосте, — кажуть вони в унісон.

Я озираюсь і бачу, що дівчата схилилися в низьких реверансах перед Себастіаном, який лиш коротко киває і люб’язно всміхається їм. Правду кажучи, я очікувала, що люди у Фейрії стають рабами — одурманеними від наркотиків і безпам’ятними, до яких ставляться як до одноразових інструментів. Але якщо всі вони живуть, як ці близнючки, мої побоювання були зовсім безпідставними.

Можливо, все тут зовсім не так, як я думала.

— Тесс, Еммалін, — звертається Себастіан, киваючи їм, — як ваш ранок?

— Чудово, Ваша високосте, — відповідає Тесс, підводячись із реверансу.

— Ми раді знайомству з леді Абріеллою, — додає Еммалін.

Ці жінки дивляться на Себастіана не як на свого тюремника. Радше як дбайливі тітоньки на обожнюваного племінничка.

І Себастіан відповідає їм тією самою чарівною усмішкою, що змусила половину Фейрскейпу упадати за ним.

— Дами, чи не могли б ви на хвилинку залишити нас із леді Абріеллою?

— Звісно, — в один голос відповідають вони. Знову схиляються в короткому реверансі та швидко дріботять геть.

Себастіан чекає, поки за ними зачиняться двері, а тоді обертається до мене.

— Як ти почуваєшся? — він оцінює мене поглядом, і я здригаюсь, раптом розуміючи, що не перевдягнулася з нічної сорочки, бо минулої ночі була надто втомлена для цього.

— Добре, — я обхоплюю себе руками. — Прокинулася лише пів години тому. Зовсім як новенька.

Себастіан киває, але, очевидно, його це не дивує. Він знав, що зі мною все гаразд, інакше не відійшов би від мене. Але він тут не через це.

— Те, про що ми говорили з тобою минулої ночі… Ти точно цього хочеш?

Я тамую подих і киваю. Будь ласка, не відправляй мене додому. Будь ласка, не змушуй мене зрадити Джас.

Себастіан розправляє плечі.

— Що ж. Тоді ти маєш з’явитися переді мною та моєю мамою сьогодні в обід і заявити, що хочеш… — він закашлявся і не закінчив фразу.

— Вийти за тебе заміж? — запитую я.

Себастіан киває.

— Я знаю, як ти насправді почуваєшся, але моя мама про це не довідається.

— Я розумію.

Він відвертається до букета лілій, поправляє їх у вазі, уникаючи мого погляду.

— Я маю попросити тебе про послугу.

— Яку саме?

Себастіан надто довго мовчить. Я починаю гратися виделкою. Коли він нарешті озивається, його голос звучить тихіше, ніж раніше.

— Тримай нашу історію у таємниці. Не хочу, щоб мама знала, що ми зустрічалися до сьогодні. Це може… спотворити її судження про тебе.

У нас із Себастіаном однаково немає майбутнього, тож це буде нескладно.

Але моє серце боляче стискається.

— Ти не хочеш, щоб вона дізналася, звідки я? Що я прибирала дорогі маєтки, а не жила в них?

І що єдині мої таланти — красти і ховатися в темряві.

— Не хочу, щоб вона довідалася про щось, що змусить її сумніватися в причинах твого перебування тут.

Себастіан важко ковтає і обертається до мене. Хвилювання вирує штормом у його очах кольору морських хвиль.

— Попри мої найкращі побажання, Брі, я не хочу, щоб ти поверталася. Мені подобається знати, що ти поруч.

Я б так хотіла, щоб він припинив бути милим до мене.