Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 25)

Кімната знову починає обертатися.

Я хочу ненавидіти його за те, хто він насправді, але, попри все, я досі вважаю Себастіана таким самим привабливим, як у перший день, коли побачила, як він тренується у дворі.

Примушую себе не дивитися на обціловану сонцем шкіру і м’язисті руки.

— Гадаю, я достатньо добре почуваюся для розмов.

Я чую, як риплять дверцята шафи, і коли знову підводжу погляд на Себастіана, він одягає через голову свіжу сорочку.

Я спостерігаю, як м’яка біла тканина спадає на його ідеальну золотаву шкіру. Мене дратує, що моя любов до нього не розвіялася разом із довірою, яку я втратила, дізнавшись правду.

Якщо мої емоції були заплутані до того, як він урятував мене в лісі, то тепер це взагалі катастрофа.

Себастіан знову сідає на стілець біля мого ліжка й нахиляється до мене, вперши лікті в коліна.

— Гаразд. Можемо поговорити, якщо ти цього хочеш.

— Ти врятував мене, — видихаю я. Спогад про цей жах знову намагається зринути в голові, але я запихаю його подалі. — Дякую.

— Вибач, що не прийшов раніше.

— Я взагалі не очікувала, що ти прийдеш.

Себастіан кривиться, ніби я щойно дала йому ляпаса.

А тоді понуро опускає голову.

— Знаю, тобі не подобається, хто я, але це не змінює моїх почуттів до тебе.

Всередині мене все стискається.

— Мені не подобається, що ти брехав мені про себе.

Себастіан міцно стискає зуби. Різко видихає, пригладжує своє біле волосся і зав’язує його на потилиці шкіряною стрічкою.

— Коли я мав сказати тобі? Я не міг дозволити, щоб хтось в Елорі довідався правду, — мене би просто розіпнули. А коли ми стали друзями, я вже надто добре тебе знав, щоб розкритися, бо ти чітко дала мені зрозуміти, що думаєш про мій дім і таких істот, як я. — Себастіан важко ковтає. — Можливо, це егоїстично, але мені було несила думати, що я втрачу тебе.

— Ти збирався колись розповісти мені? Чи хотів вічно брехати? Це справжня причина, чому ти благав мене не йти сюди на пошуки Джас? Просто не хотів, щоб я довідалася правду?

— Я збирався розповісти тобі. Так багато разів. Але причини, з яких я хотів, щоб ти лишалася по той бік порталу, правдиві. Це небезпечне місце для тебе.

Себастіан опускає погляд на мою ногу. Хоч я і зцілена, й одягнена в чистий одяг, і вкрита ковдрами, я знаю, він бачить рану від барґестових ікл.

— Тепер ти розумієш? Розумієш, чому я боявся, що ти розгулюватимеш моїм світом у пошуках сестри?

Він підводить очі на мене, і я витримую цей погляд.

— Я не покину Джас.

— Я і не прошу тебе про це. Тільки прошу дозволити мені знайти її.

Я не відповідаю. Себастіан бере мене за руку й міцно стискає мої пальці.

— Я скасував свої обов’язки на сьогодні й, після того, як ти поспиш, проведу тебе додому.

Я різко висмикую руку.

— Ні.

— Ти ледь не померла вночі. Як це мало допомогти Джас? — Себастіан хитає головою. — Я не хочу знайти її і повідомити, що вона втратила свою останню сім’ю.

— Басті… — я заплющую очі й пригадую. — Вибач. Я хотіла сказати, принце Ронане.

— Не треба, — він підсуває стілець ближче до мого ліжка, я відчуваю, як його тепло огортає мене. — Називай мене Себастіаном. Як завжди. Це досі моє ім’я — принаймні воно мені найбільше подобається. Ніхто не називає мене принцом Ронаном, окрім моїх слуг і підданих.

Бідний учень чаклуна, за яким я сохла два роки, насправді має слуг і підданих.

Я роблю глибокий вдих. Пам’ятай про угоду з Мордеем. Пам’ятай, навіщо ти тут.

— Добре… Себастіане. Я не можу піти додому. Мене шукають люди Ґорста, і мені небезпечно у Фейрскейпі. Будь ласка, дозволь мені залишитись. Я буду обережною, тільки не змушуй мене повертатися додому. Там немає нічого для мене.

Навіть якби люди Ґорста не шукали мене, я б не повернулася додому без сестри, але, можливо, якщо зробити акцент на тому, що я потребую захисту, а не на бажанні знайти сестру, він погодиться.

— Я не можу захистити тебе за стінами палацу.

Але ж цієї ночі захистив.

Попри все, Себастіан був поруч, коли я найбільше потребувала його.

— Я розумію, — шепочу йому.

— Брі…

Я відчуваю, що він шукає ще один аргумент, щоб відправити мене додому.

Я розглядаю його розкішну спальню, ніби не обшукала кожен сантиметр цього замку. Я вже була тут раніше. От тільки не знала тоді, що це кімната Себастіана.

— Цей замок достатньо великий, тож я не заважатиму. Можна я залишуся? Знайдеш для мене маленьку кімнатку? — я бачу, як він обмірковує це, і тамую подих.

— Є лише один вихід, — нарешті відповідає Себастіан. — От тільки не думаю, що тобі він сподобається.

Я намагаюся зобразити на обличчі зацікавленість. Я вже знаю, до чого він веде, і це саме те, що мені треба.

— Кажи вже.

— Сьогодні зранку я оберу дванадцять жінок, які залишаться у замку. Дванадцять жінок, які мріють… вийти за мене заміж, — ці слова він ледь вичавлює із себе. — Можливо, якщо я представлю тебе матері як потенційну наречену… — видно, Себастіан чекає, що я розірву його на місці. Він не підозрює про мою угоду з королем Мордеєм, як і не підозрює, що мені потрібен доступ до замку. Тому, звісно, він упевнений, що мені не сподобається його ідея.

— Що мені треба буде робити?

Себастіан видихає.

— Більше дізнатися про Двір, сходити на кілька вишуканих вечер, можливо, на вечірку-дві… — Себастіан так сором’язливо всміхається, що видається дуже вразливим. Я навіть забула, що він не той людський хлопець, якого я покохала. — Вдавати, що я тобі подобаюсь.

У глибині душі я бажаю, щоб мені довелося вдавати, але мої збурені почуття надто справжні.

— Якщо я поводитимусь як одна з твоїх потенційних наречених, то зможу залишитися в замку?

— Так. Ти будеш у гостьовому крилі разом з іншими дівчатами.

— І доки я буду тут, — доки шукатиму реліквії для короля, — ти шукатимеш Джас?

— Так, звісно. Залишишся ти чи повернешся додому, я однаково шукатиму її. — Себастіан проводить великим пальцем по моїй долоні й затримує його там. — Даю тобі слово.

Я опускаю погляд на його долоню, що лежить на моїй, ніби обдумую пропозицію. Насправді мене дратуватиме необхідність спостерігати, як він обирає собі наречену. До того ж це постійно нагадуватиме про його обман і зраду моїх почуттів. Але воно того варте, якщо в обмін на реліквії короля Тіней я зможу забрати Джасалін додому.

— Я хочу залишитись.

Себастіан супиться.

— І що означає цей погляд?

— Дізнавшись, хто я, ти втекла й не хотіла мати зі мною нічого спільного. Я думав, що втратив тебе назавжди. Ти лишаєшся тут… — Себастіан стенає плечима. — Можливо, це надто добре, щоб бути правдою.

Я вичавлюю із себе усмішку, хоча від сорому хочу скрутитися калачиком під ковдрою. Якщо я залишусь, якщо зроблю це, то не просто обведу круг пальця якогось випадкового принца. Я обману свого друга. У мене є причини брехати, але й він мав причини для своєї брехні. От тільки всі ці причини не зробили правду менш болісною.

Я хитаю головою і намагаюсь опанувати вир емоцій.

— Переспи із цією думкою, — відповідає Себастіан. — Відпочинь. Обдумай усе. Якщо ти лишатимешся в моєму палаці, я не дозволю тобі втекти і шукати Джас. Виріши, чи погодишся ти на це.