Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 24)
Та мій рот не може сформулювати речення.
Себастіан сильніше стискає моє плече:
— Тримайся, Брі.
Не знаю, як довго це триває. Я то приходжу до тями, то знову втрачаю свідомість. Чую розмову Себастіана з кимось. Здається, цей хтось не один. Себастіан наказує іншим діяти, свариться, що ці хтось надто повільно рухаються.
— Вона втратила багато крові, — каже незнайомий голос. — Отрута швидко поширюється. Можливо, вона не зможе пити.
— Абріелло… — кличе мене Себастіан. Його долоня знову лягає на моє плече. Така тепла. Така сильна. Обійми Себастіана — єдине місце у світі, де я почуваюся в безпеці. Навіть зараз.
— Абріелло, ти маєш це випити.
До моїх вуст притискають склянку. Тепла рідина виливається на язик і стікає моїм підборіддям.
— Ковтай, щоб тебе! Треба ковтнути.
Я захлинаюсь, кашляю, але зрештою мені вдається зробити ковток. Останні сили покидають мене, і я млію в руках Себастіана.
— Усе добре, — шепоче Себастіан. — Ти молодчинка.
— Треба зцілити її ногу, доки вона не втратила ще більше крові, — каже незнайомий голос.
— То роби це! — гиркає Себастіан.
Гаряче тепло від рук цілителя повертає мене назад у часі. Минуле й теперішнє зливаються в єдине.
Моя спальня охоплена пожежею. Я затуляю собою Джасалін, щоб захистити її від вогню. Язики полум'я, здається, пожирають мене заживо.
Я ледве розрізняю голос матері: «Благаю, врятуй її».
«Тобі відомо, яка ціна за її порятунок».
«Я готова заплатити».
Я хочу розплющити очі, хочу сказати, що все гаразд, але не можу. Відчайдушне мовчання мами розбивається зітханням, яке змушує моє серце залитися болем. «Має бути інший спосіб!» — хочу закричати я.
«Я зроблю це заради тебе».
Я більше не чую нічого, окрім схлипувань мами. Від жару цілющого дотику до моїх опіків заціпеніння враз спадає.
Раптом його змінює хвиля прохолоди й полегшення. І… життя тече по моїх венах, повертає енергію в моє тіло.
Я помічаю маму. Вона дивиться на мене з радістю і смутком. Ніби продала частинку себе.
* * *
Розплющивши очі, я очікую побачити маму, як того дня, дев’ять років тому, коли прокинулася, дивом зцілена від опіків. Але я лежу в чужому ліжку, а поруч зовсім не мама. Це Себастіан із загостреними вухами й витонченими рисами справжнього фейрі. Він сидить, заплющивши очі, і я помічаю, що ввесь його одяг вкритий кров’ю.
— Басті? — мені пересохло в горлі, й слова уриваються.
Себастіан вмить прокидається, прикипає до мене поглядом і полегшено видихає.
— Усе гаразд, — м’яко говорить він і накриває своєю рукою мою долоню. — 3 тобою все буде гаразд. Я поруч.
— Дякую, — мій голос скрипучий. — Як довго я була не при тямі?
— Лише кілька годин. Як почуваєшся?
— Нормально.
Закривавлений одяг Себастіана викликає в мене різкий напад нудоти. Дивно, що це він весь у крові, а не я. Опустивши погляд, бачу, що одягнена в чисту світло-блакитну нічну сорочку з найм'якішої бавовни.
Себастіан помічає, що я розглядаю нове вбрання.
— Ми намагалися врятувати твою сукню, але вона вся скривавлена й подерта в багатьох місцях.
— Це ти одягнув мене? — дурнувате запитання, зважаючи на все, що мені довелося пережити минулої ночі. Та думка про те, що він переодягав мене в нічну сорочку, змивав із мене кров…
Себастіан хитає головою. Та щойно він розуміє, про що я насправді запитую, кумедно округлює очі.
— Тебе переодягнула служниця. Я не… це не… Я б ніколи…
Якби я не була така знесилена, вже розреготалася би від того, як Себастіан заливається багрянцем.
— Не хвилюйся, я тобі вірю, — спокійно кажу я. Він так добре дбав про мене. — Ти поранений?
— Ні. — Вказуючи на плями крові на своїй сорочці, Себастіан додає: — Це все твоя кров — привіт від барґеста. На щастя, коли ми приїхали, цілитель був на місці.
Кімната починає обертатись.
Я міцно заплющую очі, щоб зупинити її, але різкий запах крові вдаряє мені в носа.
Здається, ніби я знов опиняюсь у тому лісі. І те вовко-подібне створіння кидається на мене.
— Барґест? Що воно за істота така?
— Його називають псом згуби.
— Він із Немилостивого Двору?
— Ці тварюки водяться у володіннях усіх Дворів. Але най-могутніші з Немилостивих змогли зробити цих істот своїми фамільярами. Прив’язали їх до себе магією і змушують виконувати їхні нечестиві накази.
То це Мордей натравив на мене барґеста? Ні. У цьому немає жодного сенсу. Якщо він справді хоче, щоб я викрала реліквії для його Двору, він би не наказав зачарованому монстрові вбити мене. Але Фінн… Невже це Фінн напав на мене через відмову працювати з ним?
— А цей барґест був пов’язаний із Немилостивими?
Себастіан хитає головою.
— Не знаю.
— Якби не з’явилися ті вовки… — Я би померла. У носа знову вдаряє запах крові, і я ховаю обличчя в подушку. — Вибач… Ти не міг би переодягнутись?
Себастіан тихенько лається і підхоплюється зі стільця.
— Звісно. Вибач.
Він обертається до мене спиною і розстібає ґудзики на сорочці.
— Нам треба поговорити, — починаю я. — Про те, що буде далі.
Себастіан озирається з-за плеча, і наші погляди зустрічаються.
— Тобі спершу треба перепочити.
Я хитаю головою і докладаю неабияких зусиль, щоб сісти на ліжку. Відколи я опинилась у Фейрії, виявляю більше слабкості, ніж за останні десять років. Годі вже цього.
— Я в повному порядку.
— Ти досі одужуєш від тяжкого поранення. Не поспішай.
Себастіан обертається до мене з голим торсом, він… такий прекрасний.