Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 23)
— Що вона робить?
— Фінне! — очі Прети округлюються. — Вона збирається втекти.
Тінь. Цього разу мої долоні зникають, а за ними і решта мене. Я розчиняюсь у стіні й нарешті проходжу крізь неї. Моя сукня чіпляється за трояндовий кущ перед таверною. Іще один доказ того, що штани — найкращий одяг. Я підводжуся, трояндові колючки роздирають спідницю, дряпають мої ноги.
Крізь тріснуте вікно я чую сварку Фінна і Прети. їхні слова приглушені, але я чую, як Фінн нарешті гиркає командним тоном:
— Нехай іде.
Я підбираю поділ сукні й кидаюсь навтьоки. Але не знаю, де я, а туман надто густий, щоб можна було розгледіти замок вдалині.
Я пам’ятаю, що, коли тікала від Себастіана, ліс був попереду, але тепер він тягнеться ліворуч. Я обертаюся спиною до лісу, але не можу розгледіти там бодай щось знайоме.
Якщо Себастіан відклав відбір, можливо, я досі можу виконати своє завдання. У мене досі є шанс повернути Джас.
Цей ліс темніший, ніж будь-який у Фейрскейпі, — густа крона листя не пропускає світла, та й сяйво будинків тьмяніше, ніж у моєму перенаселеному світі. Жахливий крик розриває ніч, одразу за ним лунає переможне виття. Я ніколи не боялася темряви, але я достатньо розумна, щоб остерігатися
Літня спека зникла разом із сонцем. Я обхоплюю себе руками за плечі. Мої очі поволі звикають до темряви, і я вивчаю ліс.
Долинає ще одне виття, цього разу ближче, і я тремчу від жаху. «Ти знаєш, що сили, які отримала у цьому світі, не такі вже й нові. Ти роками використовувала їх».
Звичайні люди не вміють так добре бачити в темряві. Я і раніше це знала, правда ж? Просто не хотіла приймати, не хотіла визнавати, що в мені є бодай дрібка чогось від фейрі.
Але знати, що в тебе є інструмент, зовсім не означає вміти ним користуватись. Я і гадки не маю, де я. Гадки не маю, де замок. І гадки не маю, як використовувати власні сили, щоб захистити себе від того, що може чигати на мене в цьому лісі.
Низьке гарчання чується ярдів за двадцять від мене. Я рвучко обертаюсь і застигаю на місці від жаху. Сині із золотими плямами очі світяться в темряві. До мене підкрадається чорний вовк із вищиреними іклами.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Не вовк. Навіть стоячи на напівзігнутих лапах, ця звірина майже мого зросту. Її язик облизує довгі гострі ікла. Тварюка крок за кроком підбирається дедалі ближче. У мене немає зброї, окрім слабенької магії. Ховатися ніде, хіба що в лісі, але, безсумнівно, ця звірюка знає його значно краще за мене.
Наді мною шелестять гілки дуба. Та вони надто високо, а ті, до яких я можу дотягнутися, — затонкі, щоб витримати мою вагу. За кілька метрів клен — його гілля нижче та міцніше. Якщо поквапитись і побігти просто зараз, я встигну видертися досить високо, щоб ця істота мене не дістала.
Чується глибокий рик, і пекельний звір насувається ближче. Він чорний, як ніч, його блискучі очі пророкують мені гарантовану загибель.
Я вмить зриваюся з місця і рвучко кидаюся ліворуч. Біжу так швидко, як тільки дозволяє дурнувата сукня. Тварюка кидається за мною. Як на такого великого звіра, він надто прудкий. Я підстрибую як можу високо, але вже відчуваю за спиною тепле дихання тварюки. Самими кінчиками пальців я встигаю вхопитися за гілку. Кора впивається в шкіру, але я намагаюся вчепитися міцніше.
Пальці починає судомити, я впиваюся в гілку нігтями, але зісковзую. Доки я падаю вниз, просто в гострезні пазурі звіра, час сповільнюється.
Опинившись на землі, я щосили замахуюсь, намагаючись поцілити в щелепу тварини. Та мій удар ледве зачіпає його.
Ікла вгризаються в мою литку, і мене обпалює нестерпний біль. Я кричу, відчуваючи, як зуби звіра шматують мою плоть.
Позаду звіра лунає низьке гарчання, і на нього зненацька кидаються два менших вовки. На одну притлумлену болем мить я сподіваюся, що ці вовчуки хочуть захистити мене. Але я марю. Раціональна частина розуму усвідомлює, що вони, ймовірно, б’ються за територію.
Доки менші вовки атакують чорного монстра, я намагаюся підвестись. Та щойно ступаю на поранену ногу, як знову валюся на землю.
Схопившись за дерево, знаходжу сили підтягнутися. Тієї ж миті лісом розлітається жахливий рев. На довгу мить пара вовків відволікається від звіра, а потім розвертається і тікає геть… залишаючи мене наодинці з ікластим чорним створінням.
Тепер воно рухається повільніше — кров сочиться з укусів на його спині, — та все ж таки не достатньо повільно, щоб я змогла втекти зі скаліченою ногою. Я намагаюся задкувати, спираючись лише на здорову ногу. Та знову падаю і починаю відчайдушно кричати.
Звір робить ривок уперед, його паща широко роззявлена, я знаю, що він зараз вчепиться мені в шию. Та за мить до того, як сталеві щелепи вгризаються в мене, порив невидимого вітру підхоплює звірюку із землі та жбурляє у дерево по інший бік галявини.
Чорна тварюка квилить і падає на траву, випускаючи останній подих.
— Абріелло, — поруч з’являється Себастіан, блідий як крейда. Він підіймає мене, ніби пір’їнку, і ніжно пригортає. — Брі, з тобою все гаразд?
Я киваю, і моя голова падає йому на груди. Зі мною все зовсім не гаразд. Біль у нозі зводить з розуму, я відчуваю різкий напад нудоти, але все це дрібниці на тлі страждання від поразки в моїй душі. Я така безпорадна в цьому жорстокому світі.
— Брі, твоя нога.
Я смикаюся, коли Себастіан торкається рани.
— Ш-ш-ш. Тихенько.
Його дотик розчиняє біль.
Я вся тремчу. Роблю декілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися.
Себастіан відгортає волосся з мого обличчя, заправляє неслухняні пасма за вуха. Раптом я розумію, що це він тремтить.
— Я хотів дати тобі трохи простору, але треба було піти за тобою. Вибач, що не прийшов раніше.
Я важко ковтаю. Він видається таким… спустошеним. Байдуже, як боляче мене вразив його обман, це досі Себастіан. Він розбив мою довіру, але мої почуття до нього не зникнуть через те, що його матір виявилася королевою фейрі. Не зникнуть навіть через те, що Себастіан від народження може творити значно витонченішу магію, ніж міг би навчитися у чарівника Тріфена.
— Усе гаразд.
Себастіан проводить пальцем по моїй щоці. Коли він забирає долоню, я бачу кров.
— Я віднесу тебе назад до палацу. До моїх цілителів.
Біль ущух, але я почуваюсь знесиленою; здається, ніби я втрачаю рівновагу й вислизаю із цієї реальності. Цікаво, то чари Себастіана так подіяли чи це реакція на звіриний укус? Мені потрібна допомога. Мені потрібні цілителі. Я киваю й кидаю останній погляд на тіло звіра.
— Вибач, що не прийшов раніше, — повторює Себастіан. — Мені так шкода.
Себастіан виносить мене з лісу на галявину, де в місячному світлі чекає білий жеребець. Себастіанові великі руки ніжні — навіть благоговійні, й він піднімає мене на коня. Коли він сідає позаду мене, я насолоджуюся впевненою силою та заспокійливим теплом його шкіри, яке відчуваю навіть крізь одяг. Якщо заплющити очі, можна уявити, що ми досі у Фейрскейпі й нічого не змінилося.
Себастіан обіймає мене однією рукою, а в іншу бере віжки і пускає коня галопом.
Тепле дихання Себастіана над вухом, ритмічні удари його серця, які я відчуваю спиною, розмірений біг коня піді мною так заколисують, що мої повіки важчають із кожним кроком. Я б уже впала з коня, якби Себастіан не тримав мене. Моє тіло відмовляється працювати. Я розчиняюсь у теплі Себастіана, у його надійних обіймах і більше не опираюся слабкості.
Коли ми дістаємося замку, я майже програла битву зі сном.
Себастіан змикає мої руки навколо шиї білого скакуна.
— Потримайся хвилинку, — каже Себастіан. Він легко зіскакує з коня і, щойно опиняється на землі, негайно тяг-неться до мене. Навіть у напівсвідомості, з онімілою ногою, я відчуваю кожен його дотик, відчуваю, як він знову підхоплює мене на руки. Від нього пахне солоною морською водою і шкіряним жилетом. Я пригортаюся до його грудей, доки він біжить замком, тримаючи мене на руках.
— Я помираю? — запитую, не підводячи голову. Я така знесилена, що в моїх словах зовсім немає тривоги.
— Слина барґеста сповільнює твоє серцебиття. Якщо ми негайно не дістанемо для тебе протиотруту…
Себастіан біжить швидше, я заплющую очі, не в змозі бачити його тривогу. Я ледь розрізняю голоси навколо, швидкі кроки кам’яною долівкою і рипіння дверей.
— Барґест напав на неї у лісі, — пояснює комусь Себастіан. — Покличте цілителя.
Я розплющую очі й бачу, як перед нами відчиняються подвійні двері. Себастіан несе мене до величезного ліжка з балдахіном. Шари м’якої білої постелі ніби з моїх мрій. Я повертаюся на бік і згортаюся калачиком. Цієї миті мене цікавить тільки сон.
Я заплющую очі, бачу усміхнене обличчя Джасалін, і мене охоплює журба.
— Перекажи Джас, що мені шкода, — шепочу я.
— Ні… — Себастіан кладе мені на плече свою теплу шершаву долоню. — Не кажи так.
Але хіба він не знає, що це правда? Я відчуваю, як смертельна отрута повзе по моїх венах. Я розтуляю вуста. Хочу щось сказати, але мені бракує слів.