Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 22)

— Якщо в мене є магічні сили — а я не згодна з тим, що вони є, — чому ти думаєш, що хтось обов’язково дав їх мені?

Фінн примружує очі й продовжує ледь не пошепки:

— Магія не підвладна людям, якщо могутня магічна істота не подарує її.

— Але ж відьми володіють магією. І чарівники.

— Не зовсім. Відьми і чарівники використовують магію. Символи, заклинання, зілля. Деякі люди теж можуть використовувати магію, але не володіти нею. Ти інакша. Ти — людина, яка здатна керувати темрявою. Ти можеш ставати тінню і проходити крізь стіни без заклинань чи зілля, без ритуалів. Магія — частина тебе, а таке можливо, тільки якщо магію тобі подарував фейрі.

— Я не знаю, звідки це, — зізнаюсь я. І це правда. У глибині душі здогадувалася ще задовго до мого прибуття у Фейрію, що мої вміння користуватися темрявою і тінями не зовсім нормальні — що це дещо особливе. Я вже розтуляю рота, щоб поділитися цим із Фінном, але зупиняю себе. Його посіпаки довели, що їм не варто довіряти.

— Твоя черга, — кажу натомість.

Фінн задивляється у свій келих, і я вже думаю, що він не відповість.

— Мордей — мій дядько.

Тієї миті все в моїй голові складається в єдину картину. Бейккен розповідав, що принц Фінніан був законним спадкоємцем трону Тіней.

То це він?

— Ти — принц, — це навіть не питання. Це все пояснює. Те, як він рухається, як його друзі коряться йому. Ось чому виникає відчуття, ніби він найважливіша особа в цій кімнаті, байдуже, хочу я в це вірити чи ні. Так, усе у Фіннові просто кричить про його королівське походження. Владність.

Він підводить на мене погляд.

— Ти, певно, помітила подібність.

Срібні очі. Не всі фейрі Тіней мають срібні очі. Лише королівська сім'я.

— Я не можу жити у власному Дворі, тому що старий добрий дядько Морд жадає моєї смерті. Зворушливо, правда ж?

— Що ти накоїв?

Фінн усміхається, ніби його веселить моє незнання.

— Я народився, і цього було досить, щоб стати загрозою правлінню, якого він жадав, відколи його батько передав корону моєму батькові. А щодо мого перебування в Милостивому Дворі… Я тут тимчасово і, — він пирскає зі сміху, — таємно. Я віддаю перевагу Краю Диких фейрі, а не землям Золотої королеви. Однак певні справи вимагали моєї присутності.

У голові снують сотні запитань, але одне постійно повторюється і виривається назовні:

— Навіщо ти розповідаєш мені про це? Що тобі від мене треба?

— Я знаю, що в Мордея твоя сестра, і знаю, що він вимагає від тебе в обмін на неї, — Фінн робить ковток вина. — Я хочу навчити тебе використовувати твій дар, щоб захиститись. Я хочу допомогти тобі.

Саме так він говорив у моєму сні. «Я допоможу тобі повернути сестру. Знайди мене».

— Ти все торочиш про допомогу, але чому я маю вірити тобі? — я потроху задкую до дверей. — Твої люди викрали мене й притягнули сюди супроти моєї волі, а ти хочеш, щоб я довіряла тобі?

Срібні очі спалахують, губи витягуються тонкою напруженою струною.

— Але ти обрала довіряти Мордеєві й погодилася на його угоду.

— У мене не було вибору. Я хоча би розуміла, чого саме хоче від мене Мордей і чому. А ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти прагнеш допомогти людській дівчині просто через добре серце.

Фінн загрозливо ступає уперед. Кожна риса його прекрасного обличчя пронизана гнівом.

— Я хочу допомогти тобі, бо цим допоможу своєму Двору. Піддані нашого Двору слабшають, доки магічні реліквії відсутні. Доки Золота королева… — його ніздрі широко надимаються, він робить кілька нерівних вдихів, ніби страждає від невидимого болю. — Ми вразливі, доки сили Двору в дисбалансі.

— І ти очікуєш, що я повірю в це? Ти стоїш тут у вишуканому вбранні, попиваєш дороге вино в таверні Милостивого Двору. Бідолашний принц у вигнанні. Він так важко бореться, щоб скинути Мордея з трону.

Келих вина в руках срібноокого розсипається на друзки. Моє тіло німіє від страху, щойно я розумію загрозливість цього жесту. Фінн спокійно обтрушує долоні від краплин вина і друзок келиха.

— Прийми мою допомогу, смертна.

— Ти мені не потрібен.

Фінн переводить на мене погляд, і я здригаюся, помітивши, як темрява витікає з моїх долонь, ніби чорнило.

— Ти уклала з кимось союз? — запитує Фінн.

Ніби я погоджусь пов’язати себе із фейрі. Ніби я дозволю комусь отримати такий контроль над моїм життям. Ніколи.

— Можливо, з кимось удома, — наполягає Фінн. — 3 другом чи коханим, з будь-ким?

Мені хочеться сказати йому, що люди не проводять таких дурнуватих ритуалів. Я навіть не знаю, як і чи взагалі спрацювало би це між людьми, але вчасно прикушую язика. Мені достатньо відомо про укладання союзів із фейрі, щоб знати, що вони передбачають певний рівень захисту. Якщо Фінн вірить, що хтось може бути пов’язаним зі мною, можливо, він не триматиме мене тут силою.

Фінн довго дивиться на мене.

— Це просте запитання.

Я знизую плечима.

— І я просто обираю не відповідати на нього.

Фінн щось бурмоче собі під носа. Та я помічаю злість у його очах, його намагання стримати свій темперамент.

— Ти маєш розуміти, що укладання зв’язку із фейрі має наслідки, і його не так легко розірвати, як ти думаєш.

Цей самозакоханий гад серйозно збирається читати мені про це лекції? Я схрещую руки на грудях.

— Якщо я піду, твої друзі поженуться за мною?

— Збираєшся повернутися до сина королеви?

Ці слова ніби кулаком вдаряють мене. Син королеви Арії.

Принц Ронан.

Себастіан.

Я заплющую очі, щоб утамувати біль. Зрада. Я не можу примусити себе думати про нього.

Коли я знову розплющую очі, то бачу чорнильну чорноту навколо моїх рук. Це нагадування — саме те, що мені потрібно. У мене є сили. Я не бранка.

Фінн підходить ближче, допитливо розглядає мене, ніби я якась незвичайна комашка. Його губи вигнуті в самовдоволеній посмішці.

Я рухаюся до тіней від світильників на стінах, відчайдушно бажаю зникнути, коли двері до кабінету раптом відчиняються.

— Надійшли новини із замку, — говорить Прета. Вона відпускає двері, й ті гучно грюкають позаду неї. — Принц Ронан відклав вибір нареченої до завтра. Нам треба поквапитися з планом і повернути її назад.

Фінн схрещує руки на грудях:

— Не впевнений, що вона хоче співпрацювати з нами, — у його голосі чується неприхований виклик. Наче я дитина і він застосовує на мені прийомчик із реверсивної психології.

Я втискаюся спиною у стіну й зі всіх сил намагаюся пройти крізь неї, утекти. Нічого не відбувається. Як же мені раніше вдавалося використовувати цю силу?

Прета перетинає кімнату й наближається до мене.

— Ти не впораєшся із цим сама, — каже вона мені.

Я хитаю головою:

— Помиляєшся.

Я усе життя працювала сама. Немає причин змінювати щось зараз.

Як мерехтлива лампа, я на мить розчиняюсь у тіні, але знову повертаюся до своєї тілесної оболонки.

Прета панічно озирається на Фінна: