Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 20)

— Ваша величносте…

Обличчя Себастіана напружується:

— Залиште нас.

Я нечітко чую тупіт ніг, що крокують кам’яною доріжкою саду, але не можу відвести очей від свого друга. Здивовано кліпаю.

— Твоя мама? — Принц Ронан. Вартові зверталися до нього як до принца Ронана. І називали «Ваша високість». — Басті, я не розумію. Чому ти маєш такий вигляд? Чому вони думають, що ти принц?

Себастіан бере мою руку й ніжно стискає її самими кінчиками пальців:

— Тому що я і є принц.

Я задкую від нього і рвучко висмикую руку:

— Це не смішно.

— Послухай мене, Брі. Я не міг сказати тобі, бо знав, як ти ставишся до мого виду. Я хотів, але…

— Ні, — я хитаю головою, немов божевільна. — Ні, ти — звичайна людина. Ти не можеш бути…

— Будь ласка. Лиш дай мені пояснити.

Я не помічаю, що продовжую задкувати, аж поки опиняюсь у тіні верби.

— Брі? — Себастіан бурмоче прокляття й обертається на місці. — Абріелло? Благаю.

Я дивлюсь на свої руки, але їх немає. Якимось чином я знову стала невидимою — тінню, як раніше.

Я не роздумую. Я просто біжу. Крізь сад, за ворота замку, в густий туман. Мої легені палають, ноги болять, але я не зупиняюся, доки пейзаж навколо не змінюється з неймовірної краси палацових земель на, здається, руїни, доки мої руки не з’являються знову, доки чари, що зробили мене невидимою, не розвіюються. Сповільнююся, лише коли туман довкола густішає, немов грозова хмара, а сонце так низько опускається в небі, що його останні промені ледь забарвлюють горизонт.

Притуляюся до мармурової колони і сповзаю на землю. Я не усвідомлювала, що плачу, доки не відчула, що мої щоки мокрі, а дихання збилося від постійного схлипування.

Він збрехав мені. Змусив повірити, що він той, ким насправді не є.

Я була готова обікрасти зіпсутого принца. Я без вагань обдурила би фейрі, щоб урятувати сестру, й анітрохи не картала би себе. Але принц Ронан не просто фейрі. Він — Себастіан, і я не знаю, як тепер вдавати, що пробачила йому, як вдавати, що хочу вийти за нього заміж.

«Коли зустрінеш принца Ронана, пам’ятай, що він потрібен тобі. Збережи його довіру, інакше не потрапиш до Милостивого Двору».

Слова, які король Мордей сказав сьогодні зранку, відлунюють у моїй голові. Він не сказав «здобудь» довіру принца. Він сказав «збережи» її. А вчора він говорив, що у Фейрії не буває випадкових збігів. Ось чому для його місії потрібна саме я. Він знає. Король Мордей якось дізнався про наші із Себастіаном стосунки і через це використовує мене.

Не знаю, що засмучує мене більше: те, що доведеться приховувати свої сердечні муки і вдавати, ніби я пробачила брехню Себастіана, чи те, що необхідність обманювати його може зламати мене так, що я ніколи більше не відновлюсь.

Але який у мене вибір? Я втекла, бо запанікувала, але якби я могла ясно мислити, то лишилася б із принцом і використала б наші стосунки, щоб проникнути до палацу. Я готова віддати все, щоб урятувати Джас. Мою гордість. Моє серце. Моє життя.

Треба повертатися. Треба переконати Себастіана, що він досі мені потрібен. Я підводжусь із землі й витираю сльози. Розвертаюся і рушаю всипаною гравієм стежкою назад, до палацу.

З туману до мене виходить постать у мантії з капюшоном. Я напружуюсь, аж доки мій погляд зустрічається зі знайомими темними очима. Мої м’язи розслабляються, і легкий вітерець полегшення огортає мене, розганяючи втому. Я знаю її.

Та позаду неї виринає інша постать — висока, зловісна, із сяйливими червоними очима, що втупилися в мене. Я розтуляю рота, щоб попередити її, та, перш ніж встигаю видати бодай звук, сон охоплює мене, і я падаю на землю.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Отямлююсь і розумію, що хтось несе мене, перекинувши через плече, ніби мішок із зерном. Я стримуюся, щоб не закричати панічно, тричі глибоко вдихаю і намагаюся стишити калатання серця. Думай, Брі.

Хоча, здається, мій розум покинув мене десь тієї миті, коли я втекла з безпечних володінь королеви, не маючи ані плану, ані зброї. І тепер мене схопили.

Якщо спробувати вгадати, то за жилавими руками на моїй спідниці та зростом викрадача можна припустити, що мене несе чоловік. Проте жінка, яку я бачила, коли знепритомніла… Я думала, що можу довіряти їй.

— Зроби нам двері,— реве чоловік, який тримає мене. — Вона будь-якої миті може прокинутися.

— Який же ти нечема, — відповідає мелодійний голос попереду.

Прета — красуня, яка допомогла мені потрапити до замку королеви. Я впевнена, що це та сама жінка, яка стояла зі мною в черзі, хоч зараз вона має дещо інакший вигляд. Ті самі прекрасні карі очі, те саме темне волосся, але тепер у неї загострені вуха й неземне сяйво, характерне для благородних фейрі.

— Не треба було знетямлювати її, — каже Прета.

— Я не дуже добре ладнаю зі смертними істеричками, — відказує чоловік і поправляє мене на своєму плечі.

Двері відчиняються, і на нас ллється гучна музика. Я намагаюся бути розслабленою, щоб нападник не здогадався, що я прокинулася, і вивчаю оточення, щойно чоловік входить усередину. Це таверна, яка, за винятком клієнтури, майже не відрізняється від забігайлівки Ґорста у Фейрскейпі. Тут тхне несвіжим пивом і стоїть такий гамір, що мені закладає вуха.

Усюди танцюють створіння різних видів. Прудка фейрі з напівпрозорими крилами в ледь помітному клаптику сукні чекає, доки якийсь троль засовує їй поміж грудей золоту монету. Молодий ельф у шкіряному одязі для верхової їзди затискається зі своїм кремезним партнером із танців і ніжно пестить його ірокез. Жінки й чоловіки танцюють на столах, вигинаються навколо жердин під захоплені вигуки натовпу. Пишногруда вогняна фейрі в обтислій шкіряній сукні щипає Прету за дупу, коли ми проходимо повз.

Прета ляскає її по руці.

— Я працюю, — прикрикує вона.

Чоловік, який несе мене, гигоче.

— Знайди для такої кралі час, Прето, — каже він. — Якщо ти не знайдеш, то я можу. Ти ж знаєш, що говорять про вогняних фейрі.

— Яка ж ти свинота, Кейне! — кричить йому Прета.

Вона веде нас, проштовхуючись крізь натовп тіл, що звиваються в танці, аж раптом обертається й помічає, що я спостерігаю за нею з-під Кейнового ліктя.

— А ось і наша дівчина.

Так, зовнішність зовсім як у жінки, яка запропонувала мені дружбу, але вуха — це не єдине, що змінилося. На чоліз’явилася срібляста павутина татуйовання. Воно дуже схоже на розбите дзеркало.

У мене більше немає причин прикидатися, тож я починаю судомно звиватися в міцних руках Кейна.

— Опусти мене.

Прета тільки підморгує і проштовхується повз двох вартових, відчиняє важкі дерев’яні двері до скромно обставленого кабінету, який освітлюють лише ліхтарі з вулиці.

Мене ставлять на ноги. Очі поволі звикають до темряви, і я нарешті можу розгледіти чоловіка, який ніс мене. У ньому жахливе все. Він величезний, із широкими сильними плечима і жилавими м’язистими руками. Має метри два заввишки, якщо не враховувати рогів, що загинаються аж до спини. Його очні яблука зовсім чорні, а зіниці — червоні. Довге волосся і підстрижена борода також червоні, а в одному із загострених вух теліпається сережка.

— Здається, ти їй сподобався, Кейне, — говорить Прета. — Або ж ти такий потворний, що їй із переляку аж мову відібрало.

— То ти все ж знайшла її, — каже низький мелодійний голос позаду мене.

Мене ніби магнітом тягне до власника цього голосу. Я обертаюсь і ледь не скрикую, побачивши перед собою чоловіка. Він лежить на канапі, витягнувши одну ногу й зігнувши другу в коліні. Його темне волосся зачесане назад, зовсім, як у моєму сні, у руках він тримає книгу. Кабінет великий, але, здається, цей чоловік повністю заповнює його собою, своїми пронизливими сріблястими очима, самою присутністю.

Мій викрадач штовхає мене вперед. Я не втримуюся на ногах і падаю на коліна перед зловісним фейрі Тіней — уже вдруге за два дні.

Ненавиджу це місце.

— Вона тікала з палацу, — пояснює Прета.

Я розлючено дивлюся на неї:

— Ти.

Прета підхоплює поділ сукні й схиляється в легкому реверансі:

— Я ж казала, що ми ще зустрінемось, Абріелло.

— Чого ти хочеш від мене?

— Я хочу? — вона роздратовано пирхає, роззираючись довкола. — Чому тут так темно? — Прета клацає пальцями, і світильники на стінах оживають мерехтливим вогнем. — Так краще. — Прета знову повертається до мене й задоволено усміхається. — Я хочу допомогти тобі. Відучора нічого не змінилося.

— Ти змусила мене повірити, що ти людина, — у моїх словах більше злості, ніж мало би бути. Прета — практично незнайомка, але її гріх такий самий, як і Себастіановий. Так добре було бодай на когось виплеснути біль, що ятрив моє серце. — Ти огидна брехуха.

Фейрі, який відпочиває на канапі, вибухає сміхом.

— Кумедно почути це від людини, яка стверджувала, що вона фрейліна Арії.

Я примружуюся й дивлюся на нього. Мені не подобається, що цей загадковий незнайомець з'явився знову, особливо після того як наснився мені.