Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 19)

— Я так хвилювався.

— Зі мною все гаразд.

Я вже збираюсь розповісти Себастіанові про все, що зі мною сталося, але що там казав король про нашу угоду? Тільки Милостивим не можна розповідати про неї, чи він заборонив говорити будь-кому? Здається, ішлося лише про Милостивих, але що як хтось підслухає, коли я розповідатиму Себастіанові?

— Не треба було приходити сюди і шукати мене. Як тоді твоє навчання?

Себастіан не зводить погляду з мого обличчя, пестить великим пальцем моє підборіддя.

— Немає нічого важливішого за тебе.

Я притуляюся щокою до його грудей, пригортаюсь до нього всім тілом. Нехай це прояв слабкості, але я безмежно вдячна, що він тут. Бо я втомилася. Бо мені страшно.

Бо мені соромно.

Соромно, що в глибині душі хочу повернутися додому, покинути це місце і цих жахливих істот. Соромно, що я не хочу бути дівчиною, якій треба рятувати сестру.

В одному король точно мав рацію. Я чудова крадійка. Я можу вкрасти практично все. Але ж як серце принца фейрі? Я навіть не знаю, із чого почати.

Я мала би радіти, що король не зажадав чогось гіршого, та натомість упевнена, що мене спіткає невдача. Легше було би вирушити в глибини Немилостивого Двору, в найдикіші його місця, битися із жахливими монстрами, щоб викрасти магічні скарби. З таким я упоралася б значно впевненіше. Але це? Прикинутися, що хочу стати нареченою фейрі й поборотися з іншими жінками за принца? Навіть у найпрекраснішій сукні я не знаю, як це зробити.

Себастіан ступає крок назад і обіймає моє обличчя однією великою долонею.

— Скажи мені, де ти була.

Я хитаю головою. Не можна розповідати йому про короля. Не можна так ризикувати.

— Я шукала Джас. Мої пошуки завели мене далеко від земель королеви.

Себастіан заплющує очі й хитає головою:

— Мій амулет не зможе захистити тебе від загроз у Дворі Тіней. Ти навіть не уявляєш, наскільки там небезпечно. Якщо тебе побачать Немилостиві фейрі, то схоплять і заберуть у рабство. Або й гірше.

Мені прикро, що моє рішення робить йому боляче. Та як це пояснити?

Якщо хтось і розуміє, як багато Джас означає для мене, то тільки Себастіан.

— Я не повернуся додому, доки не знайду її. Але ти не повинен допомагати мені. Це не твоя боротьба, Басті.

Себастіан озирає розкішний сад навколо й тихенько лається.

— Мені треба більше часу, — каже він радше сам собі, аніж мені.

Я кладу руки йому на плечі й надто добре відчуваю силу і тепло під своїми пальцями.

— Для чого?

— Зробити те, що мусив ще кілька місяців тому, — він важко ковтає. — Прогуляєшся зі мною?

Я озираюся на замок. Треба йти і вдавати із себе потенційну наречену для принца, доки він не обрав дванадцятьох претенденток.

— Лише кілька хвилин, — наполягає Себастіан. Він заправляє за вухо мій неслухняний локон. — Подаруй мені лише кілька хвилин, — його усмішка розтоплює моє крижане серце, ніби сонячне проміння. Я не можу відмовити йому, хоча це так просто.

Себастіан обертається і зриває бутон помаранчевої лілії. Квітка вмить розквітає на його долоні.

— Я ніколи раніше не бачила, щоб ти робив так.

— Моя мама любить лілії. Коли я покинув тебе, щоб повернутися додому, мій найкращий друг шпигав мене, що я постійно задивляюся на них. Він знав, що ці квіти нагадують мені колір твого волосся, проте вони і близько не такі гарні, — Себастіан вкладає квітку мені за вухо, і я на мить дозволяю собі заплющити очі. Мене мурашить від самого доторку його шерхлих пальців до моїх вух. Як можна мріяти про його доторки, млосні погляди й ніжні слова, коли я така потрібна Джас?

— Ти ніколи не розповідав про свою сім’ю, — хитаю я головою. — Я мала би більше розпитувати про це.

— Я ніколи не давав тобі такої змоги. — Себастіан востаннє поправляє квітку й прибирає руку. — Мене виховували у багатстві та владі. Часом мені важко повірити, що я комусь щиро небайдужий.

Його слова дивують мене. Звісно, не кожному щастить стати учнем чаклуна, але будь-яка сім'я зі значним впливом вважала би таку посаду не гідною її.

— Про яку ще владу ти говориш?

— Владу правити. Я маю перейняти її. — Себастіан бере мене за руку і вивчає мої пальці у своїй долоні. Пишне вбрання додало Себастіанові урочистості, але мозолі на руках лишилися незмінними. — Незабаром.

Насупившись, я стискаю кінчики його пальців у своїй долоні.

— Тоді нащо тобі навчатися на чарівника?

— Це корисні навички, та і я… Правду кажучи, мені треба було вирватися з дому.

Я нарешті починаю розуміти.

— То насправді ти їхав не на наступну частину свого навчання? Ти збирався додому.

Себастіан киває й уважно вдивляється в моє обличчя.

— Я хотів попросити тебе піти зі мною, та розумів, що ти не захотіла би життя, яке я міг запропонувати.

Моє серце водночас радіє і стискається від болю:

— Чому ти так говориш?

Невже він думає, що я аж така перебірлива? Або ж знає, що я ніколи не покинула би Джас, а він не зміг би забрати нас обох?

Себастіан легенько видихає:

— Не можу повірити, що вона продала Джас.

Я знову притуляюся щокою до його грудей, насолоджуюсь теплом і силою його тіла. Нехай Себастіан і не може врятувати Джас чи вберегти мене від завдання, яке я маю виконати, але мені так спокійно в його обіймах. У глибині душі я хочу вірити, що можу віддати всі свої проблеми у його вправні руки й він із ними розбереться.

— Ти ні в чому не винен.

— Винен, що так довго не говорив тобі про свої почуття. І боюся, що тепер уже запізно.

Себастіан дивиться кудись деінде, я стежу за його поглядом і помічаю, що із замку виходять гвардійці у жовто-сірих мундирах.

Я помічаю, що моя сукня має такий самий відтінок жовтого. Це один із кольорів на прапорі королеви.

Я дивлюся на Себастіана і бачу, що він прикипів поглядом до моїх вуст.

Підводжу голову, торкаюсь його підборіддя, ніби запрошую. Повільно — так повільно, що це аж боляче, — він опускає свої вуста до моїх. Його губи м’які, я запускаю руку в його волосся, і поцілунок стає пристраснішим. Час зупиняється. Сонце завмирає на горизонті, птахи стихають, вітерець застигає у квітах. У світі не існує більше нічого, крім наших вуст. Я щосили намагаюся запам’ятати цю неповторну мить, а моє серце захлинається від болю. Це може бути наш останній поцілунок.

Як я можу змусити когось іншого покохати мене, якщо сама завжди кохатиму цього чоловіка?

Коли Себастіан відривається від мене, я Ледь тримаюся на ногах і надто повільно повертаюся в реальний світ.

— Благаю, пробач мені, — шепоче Себастіан.

— Тобі немає за що вибачатись, — злегка усміхаюсь я. — Цілком певна, що це я поцілувала тебе.

— Його королівська високість принц Ронан має з’явитись у тронній залі, — гукають гвардійці. їхні голоси надто близько від нас.

Я відсахуюся від Себастіана і швидко оглядаю сад. То принц десь поблизу? Чи бачив він, як я цілуюся із Себастіаном? Якщо так, то як же він повірить, що я хочу його?

Як нерозважливо, Брі, ти геть божевільна. Зберися.

Але в саду немає нікого, окрім Себастіана, гвардійців і мене. Гвардійці вичікувально дивляться на Себастіана, а Себастіан дивиться на мене.

— Сер, я перепрошую, — каже один із гвардійців королеви, — але вам час іти. На вас чекають у палаці. Відбір мав початися кілька годин тому.

— Передайте матері, що я незабаром до неї приєднаюся, — голос Себастіана серйозний і владний, я, розгублена, намагаюся зрозуміти значення його слів.

Вартові незграбно переминаються з ноги на ногу й перезираються: