Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 18)

— Гаразд. Але в мене теж є одна умова. Якщо ти розповіси комусь із Милостивого Двору про нашу домовленість, угода скасовується, а твоя сестра стане подарунком на сонцестояння для моїх гоблінів. Зрозуміла?

Кому ж я можу розповісти? Єдина жива душа, якій я довіряю у цьому світі, — Джасалін.

— Зрозуміла.

Король усміхається.

— Отже, домовилися. Щойно всі три реліквії повернуться до мого Двору, де їм і належить бути, я відправлю твою сестру неушкодженою в будь-яке місце в людському світі, яке ти обереш.

— Живою, — швидко додаю я. Слово «неушкодженою» мало би гарантувати це, але я не залишу королю жодних лазівок.

— Живою. Присягаюся своєю магією.

Король клацає пальцями, і в його руці з’являється посріблене дзеркало.

— Це лише копія Дзеркала Виявлення. Коли знайдеш справжнє, заміни його на це, щоб королева не здогадалася про крадіжку.

— А що трапиться, коли королева зрозуміє, що дзеркало несправжнє?

Король хитає головою:

— Тільки той, у кому тече Немилостива кров, здатен помітити різницю.

— І де ж мені знайти це Дзеркало?

Король знизує плечима.

— Мені відомо, що Арія заховала його десь у Милостивому Дворі. Доведеться добряче пошукати, щоб дістатися до нього. Але для того, хто знайшов портал, це не стане проблемою, — він глузливо посміхається і простягає мені дзеркало: — Можеш підвестися.

Я обережно ворушусь і розумію, що невидимі пута зникли. Підводжуся й тільки тепер помічаю, що досі стискаю в руці клаптик халата Джас. Я беру дзеркало в іншу руку й докладаю всіх зусиль, щоб не тремтіти.

— А коли я знайду Дзеркало, принести його сюди через портал?

— Портал уже… закрили.

Гоблін заходиться реготом, і навіть король не може стриматися від сміху.

— Коли настане час, мій гоблін перенесе тебе і Дзеркало сюди.

Я не в захваті від того, що спричинила незрозумілі мені веселощі. Але минулої ночі я вже дозволила гордості взяти гору над здоровим глуздом і згаяла години — години, які могла витратити на пошуки Дзеркала. Нехай сміються наді мною, скільки забажають, аби тільки вдалося повернути додому сестру.

— А інші дві реліквії?

— Зосередься на одному завданні за раз, дівчино. Я розповім тобі про другу реліквію, щойно отримаю першу.

Король плескає у долоні, й навколо мене з’являються троє жінок-фейрі. У них така сама бліда шкіра, як у короля, але коротке блакитне волосся.

— Одягніть Абріеллу для Милостивого Двору. Зробіть так, щоб вона мала вигляд, як майбутня королева, а тоді поверніть до Золотого палацу.

Троє фейрі схиляють голови в мовчазній покірності.

— Так, Ваша величносте, — в унісон відповідають вони. Одна з них бере мене за руку і веде до дверей у віддаленій частині кімнати.

— Абріелло, — говорить услід король. Я озираюсь і зустрічаюся з ним поглядом. — Коли зустрінеш принца Ронана, пам’ятай, що він потрібен тобі. Збережи його довіру, інакше не потрапиш до Милостивого Двору.

— Я зрозуміла своє завдання.

Король широко розставляє пальці, й із них, ніби кров, сочиться темрява.

— Усе буде добре, якщо ти пам’ятатимеш, що стоїть на кону, — темрява клубочиться, і виявляється, що це не просто темні плями, а силуети нас із Джасалін на підлозі в мадам Ві. Джас у піжамі й має такий сонний вигляд, ніби щойно виповзла з ліжка. Її усмішка змушує мене підійти ближче до наших образів, наплювавши на те, у чиїх вони руках.

— Чи краще сказати… хто, — додає король.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Має бути інший спосіб, — кажу я, задкуючи від гобліна, який стоїть у дверях кімнати.

Після того, як я прийняла ванну, служниці короля вирядили мене, наче ляльку, і король Мордей наказав своєму гобліну перенести мене до палацу королеви. От тільки я не довіряю створінню, яке вже двічі пускало слину, щойно я траплялася йому на очі.

— Король Мордей давно знищив портал свого брата Оберона до Милостивих земель, — сказала одна зі служниць.

— Можливо, я доїду каретою чи… просто верхи?

Служниці здивовано перезираються:

— Це тиждень подорожі на нашому найшвидшому скакуні, міледі.

Спершу я ледь не рохкала від сміху, коли вони називали мене «міледі». Це єдине, у чому мене не можна було запідозрити. Але після кількох годин, упродовж яких троє фейрі проморочилися зі мною, цей титул почав безмежно дратувати.

Гоблін короля Мордея буркнув щось собі під носа і знову простягнув мені руку. Я зрозуміла. Гобліни не просто можуть вільно переміщатися між світами та королівствами, а ще й здатні долати величезні відстані миттєво. Вони обирають, куди хочуть потрапити, і просто з’являються там. Окрім накопичених знань, це їхня найбільша сила. Мій погляд зупиняється на браслеті на моєму зап’ястку. Доки фейрі купали мене, я переконалася, що Бейккен не збрехав і браслет справді бачу лише я. І зараз я відчуваю спокусу використати його. Краще б мене переносив Бейккен, ніж якийсь незнайомий гоблін, але не хочу марнувати нитку чи, правду кажучи, без необхідності втрачати своє волосся. Якщо я збираюся звабити принца, то вогняні кучері — найпривабливіше, що в мені є. Глибоко вдихаю і роблю крок уперед.

— Добре.

Гоблін бере мене за руку. Його шкіра шорстка, але, перш ніж я встигаю як слід подумати про це, світ навколо мене розпадається. Відчуття анітрохи не схоже на те, коли я перемістилася зі своєї в’язниці до тронної зали короля. Здається, ніби я одночасно підіймаюсь, опускаюсь і лечу вперед. Зненацька все зупиняється, і моя голова різко смикається назад. Я опиняюся серед рядів акуратних, добре доглянутих клумб. Віддалік мерехтить у вечірньому світлі Замок Золотої королеви.

— Я залишу тебе тут, — каже гоблін і відпускає мою руку.

Я обертаюся, щоб запитати, як мені викликати його, коли дістану Дзеркало, але гобліна вже немає.

У замку так само велелюдно, як і того дня, коли я потрапила до Фейрії. Люди і фейрі всіх видів снують по обидва боки воріт. Мої пальці торкаються амулета на грудях, і я рушаю до мосту. Переодягаючи мене, служниці пропонували обміняти амулет на перли, та я відмовилась. Не знаю, чи працює магія Себастіана у цьому світі, але навіть якщо й ні, відчуття прохолодного кристалу на тілі заспокоює мене.

Себастіан. Моє серце стискається, і я на мить дозволяю собі пожаліти себе. Заплющую очі й пригадую його поцілунок, очі кольору моря. Важко повірити, що всього кілька днів тому моїми найбільшими проблемами були борг мадам Ві й таємна закоханість в учня чаклуна.

Не знаю, чи побачу знову Себастіана, але, якщо так, сподіваюся, він пробачить мені все те, що доведеться зробити, аби завоювати довіру принца Ронана.

— Брі? Це ти?

Почувши знайомий голос, я обертаюсь і бачу Себастіана. Він іде просто до мене, ніби втілився з моїх думок. Я ледь не падаю на коліна від втіхи, що бачу його прекрасне обличчя. Він вбраний у темно-коричневі шкіряні штани і жилетку, з-за спини видніється довгий меч. Усе так, ніби це звичайний день у Фейрскейпі й Себастіан готується до тренувань у дворі чарівника Тріфена. Раптом я помічаю у ньому деякі зміни: загострені вуха, сяйливу шкіру й різкіші риси обличчя. Він має точнісінько такий самий вигляд, як один із тих знатних фейрі, які танцювали в замку королеви минулої ночі.

Певно, він скористався зіллям чарівника Тріфена. Розумію, що мені така розкіш ніколи не була по кишені. А викрасти щось із запасів просто бракувало часу.

— Басті, — шепочу я.

Він рвучко обіймає мене. Тепло його тіла так заспокоює… а я вже думала, що ніколи не відчую цього.

— Це таки ти.

Я відхиляюся від нього, щоб роздивитись — вираз захоплення і водночас розчарування дещо псує його бездоганно прекрасне обличчя.

— Ніколи б не повірила, що ти можеш видати себе за фейрі, — кажу я і проводжу кінчиками пальців по його красивих вилицях, — Маєш бездоганний вигляд. Якби я тебе не знала, навіть не сумнівалася б, що ти тутешній.

Себастіан супиться, почувши ці слова, і важко ковтає:

— Коли я почув, що люди Ґорста шукають тебе, то одразу ж пішов до Нік. Вона сказала, що тебе немає в місті. Нік не говорила, куди ти пішла, але їй і не треба було. Я знав, що ти вирушила за Джас, — Себастіан знову пригортає мене до себе й полегшено зітхає. — Я увесь день обшукував Милостивий Двір, але не міг знайти тебе. Чорт забирай, Брі, де ти була?

Я дістаю амулет із сукні й показую йому:

— Я у безпеці. Бачиш?

Його великі долоні гладять мої плечі, він оглядає кожен сантиметр мого тіла. Служниці Немилостивого Двору заплели моє волосся в коси й підкололи їх на голові, а потім вбрали мене у жовту сукню без рукавів із пишною атласною спідницею. Ліф із глибоким декольте щільно облягає мою фігуру аж до стегон. Широка спідниця така довга, що торкається землі й майже ховає жовті черевички. Коли я вперше побачила своє відображення, то подумала, що схожа на гігантський тюльпан. Служниці наполягали, що принц не встоїть переді мною, а в мене не було причин їм не довіряти.

Та, можливо, принц Ронан не єдиний, хто має слабкість до тюльпанів. Себастіанові аж мову відібрало, коли він розглядав мене. Він вдивляється в моє обличчя, ніби намагається переконатися, що зі мною все гаразд.

— Ти… у тебе такий вигляд… — він потирає потилицю і осяює мене грайливою усмішкою. — Скажімо так, я не уявляю, як ти змогла проникнути сюди непоміченою.

Я не можу стриматися і червонію від компліменту:

— Та якось змогла.