Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 17)

— Агов? — мій голос луною відбивається від стін. — Є там хтось?

Жодної відповіді.

— Я хочу говорити з королем!

Жодної відповіді.

Я копаю стіну ногою, і її пронизує біль.

— Заберіть мене звідси!

Жодної відповіді.

Я витріщаюся на свої руки з надією, що вони розчиняться, як це було у замку, але навколо немає тіні. Немає темряви, щоб заховатися чи втекти.

Я сповзаю по стіні, обхопивши ноги руками. Я так втомилася. Коли я востаннє спала? Кілька годин у Нік, перш ніж довелося втікати від людей Ґорста. Відколи я пройшла крізь портал до Фейрії, минув уже цілий день.

У мене немає сил навіть на сльози. Гнів випалив рештки енергії. Я виснажена своєю мандрівкою, але відмовляюсь повірити, що застрягла. Я не даремно подолала увесь цей шлях.

Опускаю голову на коліна й заплющую очі. Уявляю, як десь, у подібній кімнаті, моя сестра скрутилася калачиком і плаче, доки засне. Я згадую ніжний погляд Себастіана, коли він дарував мені кришталевий захисний амулет. Що він подумає, коли повернеться до Фейрскейпу, а мене там немає?

* * *

Я одночасно у двох різних місцях. І одночасно дві різні людини. Я — рятівниця-невдаха, яка не змогла визволити сестру і тепер спить, притулившись до стіни, у в’язниці

Мордея. І водночас я — восьмирічна захисниця, яка обіймає під ковдрою свою маленьку сестричку, вигодовує з ложечки її надію і не дає потонути в морі смутку.

Сни бувають такими дивними.

Я знаю, що сплю, але не хочу прокидатися. Тому що в цьому сні Джас поруч зі мною. А коли вона зі мною, вона в безпеці.

Ми в спальні нагорі, де жили до смерті дядечка Девліна. Джас плаче, а я витираю її сльози. Сьогодні вона сумує за мамою. Я теж, але моє горе ще більше її засмутить, тож ховаю його глибоко всередині.

— Я скучила за нею, — каже тремтливим голосом Джас, схлипуючи.

— Закладаюсь, і вона за нами скучила, — шепочу я. — Так сильно, що планує прийти сюди і забрати нас.

Джас шморгає.

— Розкажи мені історію.

Я прибираю з очей сестри її каштанове волосся і починаю вигадувати історію про замки фейрі та ельфійську знать. Цієї миті ніби спостерігаю за собою здалеку.

Історія продовжується, я відчуваю, що це важливо, але не можу розібрати власних слів. Вони приглушені, ніби долітають з іншої кімнати.

Джас хапає мене за руку, і я знаю, що дійшла до якоїсь захопливої частини.

— І що потім? — запитує вона.

— Жорстокий король чекає дня, коли до його замку прийде принцеса Тіней, — я вже й забула цю оповідку. Мама розповідала її лише раз — за ніч до того, як покинула Фейрскейп. — Фальшивий король знав, що вона вміє керувати тінями, але навіть не підозрював, що її велике серце та безмежна любов коштуватимуть йому трону.

Джасалін заплющує очі, її обличчя розслаблюється, вона засинає. Не знаю, спить вона чи напівспить, коли говорить:

— Принц допоможе тобі знайти мене.

Я відводжу від неї погляд і помічаю темряву в ногах. Біля ліжка щойно стояв срібноокий фейрі, якого я зустріла на балу, але враз зник. За мить його образ зблиснув знов, наче дорогоцінний спогад, і знову розтанув.

— Хто розповів тобі цю історію? — запитує він. Це радше тінь, ніж жива істота.

Я сідаю на ліжку й усміхаюся йому. На диво, його поява і слова сестри заспокоюють мене. Я почуваюся тут у безпеці. Під пильним поглядом фейрі, який для мене не більше ніж незнайомець, я почуваюся менш самотньою. «Принц допоможе тобі знайти мене». Я встаю з ліжка і кутаю Джас у ковдру.

— Мама розповідала нам багато історій.

— Тоді чому ти почуваєшся такою безсилою?

Раптом наша спальня перетворюється на холодну в’язницю, без дверей і без вікон, у замку лихого короля. І я згадую. Я бранка. Це все сон.

— Бо так воно і є.

Щось подібне на злість спалахує у срібних очах фейрі, і я вмить опиняюсь під безмежним зоряним небом. Місяць заспокійливо світить, наче маяк, наді мною.

Срібноокий фейрі повністю матеріалізується, ніби черпає свою силу від зоряного світла. Чорне волосся, зачесане назад, відкриває його обличчя, на якому я бачу тривогу:

— Ти безсила тільки тоді, коли сама вважаєш себе безсилою, — він насмішкувато розглядає мене, в його очах відбиваються зорі. — У нас небагато часу.

— Що?

— Він не відпустить тебе — не відпустить жодну з вас, — доки ти не погодишся. Я допоможу тобі повернути її. Ходи зі мною.

— Ти — Немилостивий. Навіщо мені твоя допомога? Ти ж, певно, працюєш на нього.

Очі фейрі зблискують.

— Ніколи. Присягаюся своєю магією, — він швидко кліпає і відвертається. — Вони йдуть.

Срібноокий зникає, і темна ніч навколо мене враз змінюється нестерпно яскравим світлом.

— Прокидайся, Вогнянко, — ці слова супроводжує сухий, ніби кудкудакання, сміх. Я розплющую очі.

Посеред камери стоїть гоблін. Він шкіриться, витріщаючись на мене, його кострубаті пальці тягнуться до мого волосся, вибалушені очі захоплено блищать. Але я досі у світі марень і ледве можу сфокусуватися на істоті переді мною.

Чому мені наснився той фейрі? Він здавався таким реальним. Чому не наснилось, що поради мені дає Себастіан або ж Джасалін? Чи будь-хто інший, кого я знаю?

Гоблін простягає руку, вириваючи мене із задуми.

— Король упевнений, що за ніч ти встигла передумати. Ми підемо зараз до нього.

Моя перша думка — відмовитися, але що це дасть?

Тож я киваю і беру гобліна за кістляву руку. Я навіть не встигла підвестися з підлоги, а ми вже перемістилися до тронної зали. На відміну від минулої ночі, в залі немає нікого, окрім Мордея.

Очевидно, король нервово походжав перед троном, та зупинився, щойно ми з’явилися. Яскраве вранішнє сонце ллється в залу крізь вікна і скляний купол стелі, але приміщення видається більшим і холоднішим.

— Смертна передумала щодо моєї пропозиції? — запитує гобліна Мордей. Його холодні очі — суцільна жорстокість. Король не потерпить відмови.

Усередині мене все стискається, але примушую себе зробити декілька глибоких вдихів. Я не довіряю фейрі, особливо цьому, але довіряю своїм снам. «Присягаюся своєю магією». Здається, мама колись розповідала, що фейрі не можуть порушити обіцянку, якщо клянуться власною магією. Доведеться повірити, що підсвідомість недарма витягнула зі спогадів цю інформацію.

Я підводжуся з підлоги, та мене вмить знову сковують невидимі пута. Я прикушую губу, щоб не крикнути королю в обличчя:

— Передумала.

Вдати, що хочу заміж за принца, проникнути в замок, викрасти кілька магічних реліквій і звільнити сестру. Я можу це зробити.

— Якщо я дістану й поверну три реліквії, то… — я вагаюсь. Не хочу допомагати цьому негідникові, котрий вважає, що людські дівчата — це річ, яку можна легко купити. Інстинкти підказують мені, що треба змінити умови нашої угоди. — Якщо я поверну ці реліквії до Немилостивого Двору, ти відправиш мою сестру неушкодженою в будь-яке місце в людському світі, яке я оберу, — це навіть не питання. Це мої вимоги.

Срібні очі короля зблискують. Він знає, що переміг.

— Даю тобі слово, Вогнянко.

— Заприсягнися своєю магією.

Король похмурніє, його обличчя спотворюється від люті, але вмить ховається за маскою приязності.

— Хто розповів тобі про це, людино?

Я знизую плечима.

— Усі це знають, — брешу я. — На жаль, тільки так я зможу повірити тобі.