Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 16)

Біль пронизує все тіло. Я намагаюсь підвестися, але не можу. Невидимі пута змушують лишатися на колінах перед злим королем.

Мене охоплює гнів. Він обпікає мене, ніби вогонь із моїх нічних жахіть. На мить кімнату заповнює темрява, така густа, що нічого не видно.

Я зітхаю, і вона зникає. Це король так хизується? Намагається довести нікчемній людській дівчині свою могутність?

— Вражає, — каже Мордей і посміхається, дивлячись на мене згори. — Дуже вражає.

Він хвалить власну магію? Я підводжу голову. Вони можуть примусити мене опуститись на коліна, та я не схилюся перед їхнім королем без бою.

— Мені говорили, що це неможливо, — каже король. — Переконували, що жодна людина не зможе обійти Золотий палац і лишитися непоміченою. Але я знав. Ти особлива.

— Де моя сестра? — я видихаю ці слова, наче пару від люті, що закипає у мені.

Король усміхається на диво привітно. Ніби друг, який хоче заспокоїти й переконати, що все буде гаразд. От тільки жодна усмішка не приховає кригу в його очах.

— Твоя сестра в безпеці. Поки що.

— Навіщо вона тобі? Ти ж король фейрі. Ти можеш отримати кого забажаєш. Безліч жінок готові вишикуватися в чергу за шанс бути з тобою.

«Ідіотки», — подумки додаю я.

Король раптом пирхає і тихенько сміється. І я лякаюся, чи не читає він мої думки.

— Мені не потрібна твоя сестра.

— Тоді навіщо…

— Мені потрібна ти.

Я смикаю невидимі мотузки.

— Але це безглуздо.

— Та невже?

— Якщо тобі потрібна була я, навіщо ти купив Джас?

— А ти би прийшла, якби я попросив? Чи виконала би ти моє прохання, якби я викупив тебе замість неї?

Його очі так глибоко врізалися в мене, що здається, він читає мою душу.

— Ні, дівчино, ти не допомогла би мені, навіть щоб урятувати власне життя. Але тобі довелося би допомогти, якби від цього залежало життя твоєї сестри…

— Навіщо тобі моя допомога? Ти король фейрі. Я смертна дівчина.

— Абріелло, навіть ти знаєш, що ти — більше ніж звичайна дівчина.

Мордей задумливо перебирає одну з білих косичок.

— Ти змогла крадькома обнишпорити замок Золотої королеви, пробираючись його коридорами. Ти знайшла портал і пройшла крізь нього непоміченою. Ти вразила навіть мене — повелителя Ночі. Я вірю, що ти здатна виконати завдання, з яким ніхто більше не впорається.

— Сумніваюсь, — випалюю я, і тієї ж миті шкодую, що не можу забрати слова назад. Доки в нього моя сестра, я повністю в його владі, й король це розуміє. Якщо це завдання — єдиний спосіб, яким можу звільнити Джас, треба змусити Мордея повірити, що я виконаю все, що він попросить. — Я нічого не робитиму, доки моя сестра в тебе. Відправ її додому й обговоримо, як я зможу допомогти тобі.

— Додому? Хочеш, щоб я відправив її у ту запліснявілу комірчину в підвалі відьминого будинку? — Мордей знову сміється, і цього разу весь натовп позаду мене теж вибухає сміхом. Ненавиджу їх усіх. — Думаєш, я повірю, що, коли відпущу твою сестру, ти добровільно виконаєш моє завдання?

— А ти очікуєш, що я повірю, ніби ти відпустиш мою сестру, коли я допоможу тобі?

Король киває:

— Звісно. У тебе немає іншого вибору, окрім як повірити. Гадаю, ми можемо укласти угоду, якщо забажаєш. В обмін на твої послуги я відпущу сестру. Відправлю її додому неушкодженою. Але тільки після того, як ти повернеш усе, що вкрав у мене Золотий Двір.

— Чому ти сам не зробиш цього? Ти ж усемогутній повелитель Ночі.

Король посміхається. Мене приголомшує його зловісна краса.

— Дякую за комплімент, але я не покину свій трон, щоб бути хлопчиком на побігеньках.

Я киваю в бік вартового, що стоїть позаду мене.

— То відправ одного зі своїх посіпак.

— Це робота не для фейрі, — король так міцно стискає кулак, що аж пальці хрускають. — Королева Арія шукає своєму синові наречену, людську наречену. Не сумніваюсь, що ти припадеш до смаку принцові Ронану.

— Як принц пов’язаний із…?

Король зупиняє мої слова помахом руки. В прямому сенсі зупиняє їх. Я рухаю губами, але жодне слово з них не злітає. Я хапаюся за горло і витріщаюсь на Мордея: у моєму погляді концентрується вся ненависть, яка палає у серці.

— Завтра, — продовжує король, — принц обере дванадцятьох дівчат — потенційних наречених, які залишаться в Золотому палаці. Ти вдаватимеш із себе одну з претенденток і так проникнеш у Двір моїх ворогів. Там ти боротимешся за руку і серце Ронана, а водночас повернеш дещо з мого майна, яке королева надто довго тримає у себе. — Мордей знову шкіриться. — Щоб отримати доступ до магічних реліквій, вкрадених у мого Двору, тобі доведеться зберегти кохання і довіру молодого принца. Принеси мені всі три реліквії, якщо хочеш, щоб сестричка повернулася додому.

Магічний кляп раптом зникає, і мій голос знову вільний. Крик злітає з моїх вуст, перш ніж я встигаю стримати його:

— Ти божевільний! Я анічогісінько не знаю про те, як завоювати серце фейрі. — А навіть якби й знала… Я здригаюся. Мене нудить від самої думки про те, щоб звабити фейрі. — Чому ти упевнений, що серед сотень жінок, ладних прикінчити одна одну за можливість опинитися поруч із принцом, він обере саме мене?

Король сміється:

— Зрозумій, людино, у моєму королівстві не буває випадкових збігів. Щойно принц побачить тебе, він зробить усе можливе, аби ти була поряд. Він дасть тобі необхідний доступ.

— Я не зможу навіть вдати, що мене приваблює фейрі…

— То ти хочеш повернути сестру чи ні? — грубо уриває мене король. Його посмішка зникає, і лиха вдача пробивається назовні.

Я важко ковтаю.

— А звідки мені знати, що Джас узагалі в тебе? Звідки мені знати, що це все не обман?

Король дістає з кишені малесенький рожевий клаптик тканини і жбурляє мені до ніг.

— Це все, що я можу зробити.

Я тамую зойк і підбираю з підлоги клаптик робочого халата Джас.

— Дозволь мені побачитися з нею.

— Хочеш, щоб я довірив найталановитішій крадійці Елори мою найціннішу власність? Я так не ризикуватиму. Однак, — король плескає в долоні й ступає крок уперед, — перша реліквія, яку ти дістанеш для мене, дасть тобі змогу побачити сестру. Це чарівне дзеркало. У ньому можна побачити те, чого бажаєш.

— Хочеш, щоб я повірила дзеркалу?

Король вигинає брову, ніби запитує: «Хочеш, щоб я повірив тобі?»

— Дозволь мені побачити сестру, і ми обговоримо завдання, яке ти маєш для мене.

Що як Джас не в нього? Що як вона страждає просто зараз? Що як її більше немає? Від цих думок у мені закипає гнів.

— Ти подолав стільки труднощів, щоб заманити мене сюди. Найменше, що ти можеш зробити — відвести мене до сестри. Це не обговорюється.

— Думаєш, ти можеш вести переговори?

Я знову смикаю невидимі пута. Вони не зрушують із місця, і я плюю в короля. Очі Мордея зблискують, ніздрі роздуваються. Він розвертає долоню, і просто на мене летить куля темряви.

Я відхиляюсь, але надто пізно. Щойно вона поцілила в мене, я опиняюсь у яскраво освітленій кімнаті. Затхле повітря смердить пліснявою і сечею. Моя тоненька сукня не захищає від крижаного холоду кам’яної підлоги, зуби вмить починають вибивати дрижаки.

Де це я?

Навколо ні вікон, ні дверей. Принаймні я їх не бачу. Лише чотири кам’яні стіни, така сама підлога і сліпуче світло, що, здається, ллється просто зі стелі. Двір Тіней катує своїх в’язнів світлом?

Я тремчу, частково від холоду, частково від гніву, — обходжу кімнату, обмацуючи кожну стіну, шукаю тріщини між каменями, бодай найменшу щілину, але нічого не знаходжу.

Я обхоплюю себе руками й примружуюсь, намагаючись розгледіти люк наді мною. Напевно, це якась підземна в’язниця, хоча мене сліпить яскраве світло.