Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 15)

Визнаю, сперечатися з фейрі — не найкраща ідея. Треба втікати, а не теревенити. Та все ж мене вабить до цього незнайомця — щось у ньому змушує лишатися, а не тікати. Енергія вібрує у моїй крові, як під час гіпнотичного танцю.

Чому ніхто не казав, що люди у Фейрії можуть мати сили?

Срібноокий усміхається, підходить ближче, і лише тепер я усвідомлюю, який він високий. На ньому вишукані чорні штани й така сама сорочка, здається, з оксамиту. Він широкоплечий, схожий на вправного воїна. А я тут зовсім беззахисна.

Ти ж можеш проходити крізь стіни, Брі. Ти не в пастці.

Із цією думкою я глибоко вдихаю і дозволяю срібноокому вивчати мене. Наче мені нічого приховувати.

— Якщо збиралася видавати себе за фрейліну Арії, треба було хоч заморочитися і вивчити, якого кольору їхні сукні.

Його груди тремтять, і я розумію, що він беззвучно сміється.

— Або ж знати, що вона ніколи не призначає фрейлінами дівчат, вродливіших за себе.

Мої щоки палають, і я ледве стримуюся, щоб пороздивлятися себе. Я майже переконана, що просто нафантазувала сказане ним у танці. Цей прекрасний чоловік вважає мене красивою? Жодних сумнівів, чарівна косметика Прети будь-кому додасть вроди. Але цей фейрі хоче, щоб я повірила, ніби він вважає мене вродливішою за королеву. Певно, це лише лестощі.

— Чого ти хочеш?

— Хочу знати, хто ти така.

— Я тобі щойно сказала.

— Ти не фрейліна, та і я прожив достатньо довго, щоб розпізнати крадійку з першого погляду, — хитає він головою. — От тільки я не можу зрозуміти, що саме ти намагаєшся вкрасти. Як гадаєш, що королева ховає у гардеробі?

Я схрещую руки на грудях і не збираюся відповідати.

— Можливо, ти шукаєш щось таке, що потрібно нам обом, — продовжує срібноокий. — Можливо, ми могли би допомогти одне одному. Скажи, для чого ти тут, прекрасна крадійко.

Моя історія ледь не вистрибує з рота — є у цьому незнайомцеві щось таке чарівливе, що я легко розповіла б йому все, про що запитає, але я вчасно прикушую язика. Звісно, він чарівний. Він же фейрі. І що гірше — Немилостивий. Вони народжуються з потужною магією і вбивчою жорстокістю.

Він може виявитися достатньо могутнім, щоб зачаклувати мене і змусити говорити.

Не можна так ризикувати.

Серце стискається, мені важко дихати. Я почуваюсь упійманою — пришпиленою пронизливим поглядом, від якого нічого не приховати.

Дзвонять палацові дзвони, і стіни, здається, тремтять від цього гулу. Дзвони.

— Котра година?

— Майже північ. — Срібноокий перехоплює мій погляд. — Ти кудись поспішаєш?

Я зазираю в його очі й на мить не можу згадати, чому і куди мені треба йти.

Ще ніколи я не бачила таких очей — срібні з білими цяточками. Вони такі незвичайні й так ідеально доповнюють його. Цей фейрі привабливий. Його несподівана краса заворожує. Це небезпечно.

Удари дзвонів продовжуються.

Шість. Сім. Вісім разів.

Я задкую:

— Мені треба йти.

Дев’ять. Десять.

Його ніздрі розширюються, і він різко втягує повітря:

— Дозволь допомогти тобі.

Одинадцять.

У панічному поспіху я кидаюсь у шафу.

Дванадцять.

Я врізаюсь у задню стінку шафи, але не проходжу крізь неї.

Провалююсь і падаю на масивне ліжко із чорного дерева під балдахіном в елегантній спальні.

Навколо стоять із пів дюжини вартових, наставивши на мене мечі.

Я панічно роззираюся довкола. Де я?

Один із вартових ступає уперед:

— Абріелло Кінкейд, ходімо з нами. Король Мордей чекає твого прибуття.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Моє тіло паралізує страх. Вартові, які оточують мене, — суцільна гора м’язів. На головах у них величезні загнуті роги. А для повного образу — роздвоєні язики, які вони висовують щодекілька секунд, наче ті жаби. Я добре знаю, що прекрасна знать ельфійських фейрі — не менш небезпечний різновид цих істот. Але від самого вигляду вартових виникає бажання втекти і сховатися.

Хоч як я хотіла би зараз зникнути чи стати тінню, всі сили, що я мала в палаці королеви, зникли. Пазуриста лапа хапає мене за зап’ястя, але я висмикую руку.

— Не підходь!

— Ніхто не змушує короля чекати.

— Я говоритиму з ним, тільки якщо залишусь неушкодженою.

Вартовий, який тримав мене за руку, пирхає: схоже, моя погроза не подіяла на нього. До ліжка підступають ще двоє і хапають мене за іншу руку.

— Відпустіть, — моя сміливість перетворюється на паніку. — Негайно відпустіть мене, і я обіцяю піти за вами.

Двоє вартових здивовано перезираються. Третій регоче й говорить до інших:

— Вона думає, ми їй повіримо.

Їхні лаписька міцно стискають мої руки. З кімнати мене виводять у напівтемний коридор. Із кожним кроком я ще більше панікую.

Вони відведуть мене до короля, а той кине мене в підземелля. Я буду рабинею, як багато інших людей. Але найгірше не те, що моє життя приречене, а те, що я не змогла врятувати Джас.

Вартові заштовхують мене до кімнати, яскравішої, ніж будь-який коридор у замку Золотої королеви. Кулі світла кружляють над нашими головами під ритм музики. Фейрі всіх видів танцюють у сяйві місяця, що проникає сюди крізь купол скляної стелі.

Двір Місяця невимовно прекрасний, а фейрі переді мною не схожі на задурманених чарівним сном. Я уявляла, що тут смажать людей на великих багаттях, піддають їх пекельним тортурам, а з кожного кутка лунають крики нестерпного болю. Але це? Цей бал такий самий чудовий, як і той, у Золотому Дворі. Хоч вартові, які супроводжують мене, жахливі, але ельфійські фейрі в елегантному вбранні нічим не гірші за гостей у палаці королеви.

Ми входимо. Вартові тягнуть мене вперед, і, здається, ніби на мене тут чекали. Натовп замовкає і розступається перед нами, відкриваючи блискучий трон із чорного дерева, що стоїть на помості в протилежному кінці кімнати. А біля нього, схрестивши руки на грудях, стоїть чоловік, який не може бути ніким іншим, окрім як самим королем Мордеєм.

Навіть звідси я бачу його срібні очі. Він не зводить їх із мене, доки ми наближаємося.

Король випромінює марнолюбство і зверхність. Він стоїть, широко розставивши ноги, ніби живе уособлення влади і впевненості. Темне волосся зібране на потилиці, тільки дві білі коси звисають із боків, підкреслюючи його гостре підборіддя і високі вилиці. Якби не жорстокість, що жевріє у його очах, Мордея можна було би назвати красивим. Але ці очі…

Мене пронизує раптовий холод. Це чоловік, який купив мою сестру, ніби вона якийсь предмет. Це правитель, який ні перед чим не зупиниться, щоб отримати бажане.

Король підіймає руку, і музика зупиняється. Натовп завмирає. Мордей робить жест пальцем і гиркає:

— Підведіть її до мене.

Один із вартових виконує наказ. Мене тягнуть до трону швидше, ніж я встигаю перебирати ногами.

— Абріелла, Вогнянка, — промовляє король, його холодні очі владно оглядають мене. — Ніхто не казав мені, що ця людська крадійка така гарненька.

Я хочу плюнути на нього і вчепитися нігтями йому в обличчя. Цей мерзотник міг скривдити Джасалін, чи навіть гірше. Певно, ненависть до нього легко зчитується з мого обличчя, і, коли вартові штовхають мене вперед, король заходиться сміхом.

Я шпортаюсь, але щойно віднаходжу рівновагу, вартовий позаду б’є по ногах, і я падаю на холодну мармурову підлогу.

— Треба вклонитися Його величності королю Тіней, повелителю Ночі, правителю Зірок.