Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 14)

— Зі мною все гаразд.

— Тепер так.

Фейрі киває на моє зап’ястя:

— Який цікавий шрам.

Моє серце стискається від згадки про Джас. Вона завжди називала мій шрам «місяць і сонце». Одна його частина схожа на серп місяця, а інша — на сяйливе сонце.

— У дитинстві я потрапила в пожежу. Мені дивом пощастило вижити, — я міцно стискаю губи. Не треба було нічого йому розповідати, але я не можу встояти перед його шармом. Здається, цей фейрі не може відвести погляд від шраму.

— Але це було… — зненацька він переводить погляд у кінець коридору й напружується. — Королева наближається.

Не зрозуміла, було це попередження чи він просто хотів, щоб я не проґавила момент. Я киваю у бік зали:

— Будь ласка, повертайся на вечірку.

Його срібні очі спалахують.

— Королева не повинна побачити твій шрам.

Що? Чому? Я не встигаю запитати, бо він вклоняється усім тілом — уклін характерний для фейрівської знаті, — а тоді зникає серед натовпу в бальній залі. У глибині душі я хочу кинутися за ним і розпитати, що він мав на увазі, коли застерігав про мій шрам, але я не ризикну повернутися до бальної зали і тієї музики. Не можна більше гаяти час.

Я витягаю булавку зі спідниці. Моя прегарна сукня зникає, і я залишаюсь у простенькому шовковому вбранні, в якому прибула сюди. Ховаюсь у тіні й полегшено зітхаю — усе минулося. Та в пам'яті досі прокручую, як танцювала в обіймах срібноокого і вираз його обличчя, коли він прошепотів: «Так гарно». Це він говорив про музику? Про танець? Чому мені так хочеться, щоб ці слова він говорив про мене? Чому мені не байдуже?

Зненацька я чую важкі кроки поблизу. Помічаю дюжину вартових, які йдуть в ногу по обидва боки від пишно вбраної фейрі в сяйливій золотій короні.

Від погляду на Арію — Золоту королеву, правительку Двору Сонця, — навіть мене проймає шанобливий острах. Її волосся блищить, наче щире золото, шкіра прозоро сяє, як вранішня зоря на поверхні води. А очі… Очі ніби зовсім не пасують їй. їхня блакить мала би заворожувати, а натомість вражає мене порожнечею — самотністю.

Колись давно Золота принцеса фейрі покохала короля Тіней…

Той король розбив їй серце?

Я хитаю головою. Треба зосередитися. В одному срібноокий фейрі точно мав рацію: не можна, щоб королева чи її вартові помітили мене. Треба ховатися в тіні. Тільки так я зможу обнишпорити палац, доки решта заклопотана балом.

Я опускаю погляд на долоні, й мені стає млосно. Руки, ноги, усе моє тіло ніби розчинилося і стало тінню. Я махаю рукою перед своїм обличчям, але її там немає. Я… невидима?

Я задкую до стіни й провалююся просто крізь неї у залиту сонцем метушливу кухню.

— Якого милого ти тут робиш?! — кричить на мене кремезний гном, який головує на кухні. Його дорідна пика схожа на свиняче рило, а на голові вигнулася пара рогів.

Я підводжусь, похитуючись, і витріщаюся на стіну, крізь яку, здається, я щойно впала.

— Надумала красти на моїй кухні? — Гном б’є мене ложкою по спині, і я відчуваю, як саднить шкіра. — Чухрай звідси, потолоч.

— Так, зараз, — бурмочу я. Знаходжу найближчий вихід і прожогом вилітаю з кухні в довгий коридор, зовсім не схожий на той, де я помітила королеву. У ньому немає вікон, але щодекілька кроків стоять канделябри й мерехтять свічки. На щастя, навколо достатньо тіней.

Я простягаю руку до темряви й бачу, як мої тремтливі пальці зникають.

Це якась дивна реакція на перебування у Фейрії? Невже моє вміння лишатися непомітною у людському світі перетворилося на вміння зникати у цьому?

З кімнати наприкінці коридору долинають голоси, і я відступаю у тінь, щоб зникнути й підслухати.

— Принца очікують сьогодні вночі, — говорить низький голос.

— Так, сер, я розумію, — відповідає інший чоловік писклявим голосом. — Але Принца Ронана досі немає. Ви ж знаєте, він не надто хоче повертатися додому і ще менше хоче обирати собі дружину.

— То знайди його, — наполягає перший чоловік. — Якщо ти змусиш мене повідомити нашій королеві погану новину, я буду дуже розчарований.

Увесь палац заполонили жінки, ладні віддати життя за Милостивого принца, а він навіть не з’явився? Як це типово для фейрі. Егоїстичні телепні.

Чоловіки виходять з кімнати і йдуть просто на мене. Це високі елегантно вбрані фейрі у жовто-сірій уніформі. Можливо, вони вартові королеви?

Я стою у тіні й молюся, щоб для них я теж була невидима. Обидва фейрі проходять повз мене.

Я стримую зойк, коли один із них ледь не зачіпає мене ліктем.

Вони звертають за ріг, і я нарешті можу видихнути. Обережно зазираю до кімнати, з якої щойно вийшли ті двоє. Це кабінет із двома столами, стосиками книжок та мапами на стінах. Але найбільше мою увагу привертає вікно і присмеркове сонце.

Треба знайти шафу.

Я і так втратила забагато часу.

* * *

Я знайшла її. У глибинах палацу, на нижньому поверсі, у дальньому кутку гардеробної, я знайшла громіздку шафу з крильцями на дверцятах.

Королівський замок величезний. У ньому багато фейрі та ще більше світла, а це не надто зручно для дівчини, яка звикла бути й працювати в тіні. За весь час мені трапилося лише кілька безлюдних коридорів. Та я обнишпорила кожен закуток, який тільки могла. Звісно, якби я одразу почала з гардеробної, зекономила б кілька годин, але, зважаючи на розмір замку, диво, що я взагалі знайшла її.

Унизу темно і прохолодно. Я так втомилася, що хочу скрутитись у куточку й подрімати з тиждень. Я не сплю майже добу. М’язи болять через ті кілька годин, що я провела у фейрівському танці. Але я не можу зупинитися зараз. Треба потрапити до Немилостивого Двору. Ім’я сестри постійно дзвенить у моїй голові. Це нагадує мені, що стоїть на кону, й додає енергії.

Рвучко розчиняю двері шафи й раптом усвідомлюю: я навіть не здогадуюся, що саме шукати. Це — принаймні на вигляд — звичайнісінька шафа для одягу. Не те, щоб я очікувала побачити напис, який світиться: «Магічний портал. Заходити опівночі, щоб знайти сестру!» Але сподівалася, буде бодай натяк, як користуватися цією штукенцією.

Звісно, нічого подібного я не бачу. Бейккен казав, що на потрібній мені шафі будуть крильця, та що як у палаці таких шаф багато? А раптом королева нарешті знищила той портал, і тепер це звичайнісінька шафа?

Я відкриваю всі шухлядки, обмацую стінки і задню панель. Ні проходу, ні прихованих відсіків, ні фальшивих перегородок. Можливо, це як із порталом на річці — треба просто увійти й повірити.

Але куди і як тут увійти?

Позаду мене лунає низький хриплий сміх, і я рвучко обертаюся.

Спершу нічого не бачу, але раптом у темряві спалахує сфера магічного сяйва. Вона пливе в повітрі, наближаючись до мене, і з тіні виходить високий темноволосий чоловік. Я одразу впізнаю його сріблясті очі.

Тягнуся до кинджала, якого немає. Я розуміла, що мене не пропустять до замку зі зброєю. Тож, попри всі застороги здорового глузду, вирушила у цей небезпечний світ цілком беззбройною. Якби мені трохи більше клепок, я би спершу зазирнула до королівської зброярні й лише потім шукала би портал. Навіть не так. Якби я була розумнішою, то змусила би Бейккена розповісти, як потрапити просто до Немилостивого Двору. Якщо я якнайшвидше не ввійду в той портал, доведеться ввесь день ховатися в замку, доки він відкриється знову.

Час спливає.

— Ти стежиш за мною? — напосідаю я.

— Прекрасна людська дівчина приходить на бал принца Ронана і, на подив, розгулює палацом непомічена. Звісно, я стежу за тобою.

Не зовсім непомічена, очевидно. Інакше він би не відстежив мене аж сюди.

— Я заінтригований, — каже фейрі, хоча в голосі його звучить радше роздратування.

Неприємний холодок пробігає тілом. Я очікую, що срібноокий покличе вартових, кинеться на мене, затягне в підземелля — щось таке. Але він навіть не ворухнувся.

Із запізненням розумію: цей фейрі зі срібними очима й темним волоссям — не Милостивий фейрі Золотого Двору. Не зв’язуйся зі срібнооким, бо загинеш. Цей фейрі з Двору Місяця.

— Хто ти?

Фейрі посміхається:

— Те саме я запитав у тебе.

Я гордовито задираю підборіддя. Якщо він не підданець королеви, може й не знати, чи належу я до цього Двору.

— Я фрейліна королеви Арії. Мене послали сюди вниз, узяти дещо для неї.

Срібноокий схрещує руки на грудях і схиляє голову набік:

— Ти не схожа на жодну з дівчат королеви Арії.

— А ти їх усіх зустрічав?

— Припускаю, що ні, — фейрі уважно розглядає мене. — Але я впевнений, що непогано знаю людей при Дворі.

— Можливо, ти не такий обізнаний, як думаєш.