Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 13)

— Що ж… дякую. За все.

Я прикушую губу і знову оглядаю свою сукню. Вона прекрасна. Якщо пощастить, вона допоможе мені потрапити до палацу. Але що далі? З такою спідницею буде важкувато непомітно скрадатися темними коридорами.

— Тобі не подобається, — раптом каже Прета. Вона не видається ані розлюченою, ані ображеною. Просто уважно, навіть допитливо дивиться на мене.

— Я не звикла до одягу, який обмежує мої рухи. Знаєте, мене все життя вчили, що у Фейрії треба бути насторожі, тож якщо доведеться тікати чи щось таке…

Прета киває головою:

— А ти розумниця.

Я насторожуюсь:

— Ви хотіли сказати «невдячна свинота»?

— Булавки на твоїй спідниці. Витягнеш бодай одну — і чари розвіються. Сукня поверне свій початковий вигляд.

Кінчиками пальців я перебираю верх спідниці, доки не намацую булавку.

— Чудово. Дякую.

Ще кілька годин минають у пустопорожніх розмовах. Черга поволі підповзає ближче і ближче до воріт замку. Увесь цей час я намагаюся запам’ятати якомога більше деталей довкола, ігноруючи біль у ногах і бурчання у шлунку. Уважно вивчаю фейрі в саду та вартових, які охороняють територію.

Немає жодних сумнівів, що найпростіший спосіб потрапити до замку — увійти крізь парадні ворота. Та що ближче ми підходимо до воріт, то примарнішим здається мій шанс пройти відбір. Сонце вже високо в небі. Я бачу, як десятки жінок відправляють додому крізь портал біля вартових, і лише небагатьом дозволяють увійти до замку.

— Щасти тобі, — шепоче Прета, коли я ступаю крок уперед.

У чоловіка, який стоїть біля дверей, загострені вуха і яскраво-блакитні очі. Він оглядає мене, знизує плечима і помахом впускає всередину. Я озираюся до Прети.

— Як мені віддячити за все?

Вона всміхається:

— Я щось вигадаю до нашої наступної зустрічі.

Щойно я опиняюсь у замку, інший ельфійський фейрі бере мене під руку і веде осяйним коридором. Світло кришталевих люстр над головою відбивається в натертій до блиску підлозі й сліпить мене.

Я наважуюсь озирнутися і глянути, чи йде за мною нова подруга, але замість неї бачу незнайому дівчину. Невже Прету відправили додому? Відчуваю дошкульну провину. Зрештою, вона допомогла мені потрапити сюди. Несправедливо, що мене впустили, а її ні. Треба було пропустити її першою. Можливо, мені вдалося б вмовити вартових не відсилати Прету назад крізь портал.

— Далі — прямо коридором. Насолоджуйтеся святкуванням, — каже фейрі, який супроводжував мене. Перш ніж я встигаю відповісти, він відпускає мене і квапливо повертається тим шляхом, яким ми прийшли.

Я роблю ще кілька кроків уперед, і мені перехоплює подих, коли опиняюсь у бальній залі, завбільшки як цілий квартал у Фейрскейпі. Високі двостулкові вікна тягнуться від підлоги й аж до стелі. Крізь них у залу ллється м’яке світло пізнього ранку. Люди і фейрі кружляють сяйливою мармуровою підлогою. Я повільно заходжу до зали й зливаюсь із натовпом, уважно вивчаючи обличчя.

— От їй треба було продати Джасалін до того, як вона дошила мою сукню? — скиглить позаду знайомий голос. Кассія.

Моє серце починає шалено калатати. Ні. Благаю, не це.

— У тебе хоч було щось пристойне, — каже Стелла. — Мені довелося підкупити одну зі швачок, і однаково я ледь не пішла звідти з порожніми руками.

Звісно, Кассія і Стелла на балу. От навіщо вони вимагали, щоб Джас пошила їм нові сукні. Мої кузини одні з тих дуреп, які вірять, що можуть стати принцесою фейрі.

Я опускаю голову й пробираюся крізь натовп подалі від них. Не хочу навіть думати, що станеться, якщо кузини помітять мене. Вони зроблять усе, щоб викинути мене звідси, і глузуватимуть, якщо дізнаються, що я збираюся врятувати Джас.

Поспішаючи вшитися з бальної зали, я врізаюсь у кремезну чоловічу постать.

— Мені так шкода. Перепрошую, — я кажу це, навіть не підводячи голови, і продовжую іти вперед.

— З тобою все гаразд? — запитує голос, глибокий і мелодійний. Щось у ньому зачіпає мене. Не можу стриматися й обертаюся.

Від одного погляду на високого злегка смаглявого чоловіка мені враз перехоплює подих. Він приголомшливий. Темне скуйовджене волосся підкреслює гострі вилиці. Його срібно-сірі очі сяють, ніби місяць, в обрамленні густих чорних вій. Якби він був людиною, я би сказала, що йому трохи за двадцять, але щось у його поставі й різких рисах обличчя робить його значно, значно старшим. Незнайомець незадоволено кривить свої повні соковиті губи, уважно оглядає мене, а потім простягає руку.

— Потанцюємо, міледі?

— Що? Ні. — Мені треба зосередитися. Не можна відволікатися на цього прекрасного фейрі.

Його очі здивовано округлюються, ніби йому ніколи раніше не відмовляли. Хоча, з такою зовнішністю це й не дивно.

— То, можливо, прогуляємося в саду?

— Відчепись. Мене не цікавить…

До мене долітає сміх кузин, я зиркаю через плече і бачу, що вони наближаються.

— Гаразд. Потанцюймо, — випалюю я і швидко хапаю незнайомця за руку.

Його вуста смикаються, і він відповідає:

— Із задоволенням. — Бере мою руку і веде мене в центр зали.

Зі сцени в передній частині зали оркестр грає карколомну мелодію. Я ще ніколи не чула такої пісні, але моє тіло аж судомить від бажання приєднатися до ритму й рухатися в такт.

Фейрі, з яким я танцюю, не зводить із мене очей, кружляючи. Над нами сяють люстри — сфери яскравого світла, що погойдуються від легенького вітерцю. У нашому танці, у наших синхронних рухах я почуваюся такою вільною, ніби рухаюся крізь темряву. Це заспокоює та водночас п’янить. Я хочу насолодитися цим відчуттям сповна. Срібноокий фейрі вдивляється в моє обличчя і шепоче:

— Так гарно.

І я забуваю про всі тривоги.

Мелодія змінюється. Срібноокий збирається вивести мене із зали, але інший фейрі бере мене за руку.

Чи нашкодить, якщо я порину в іще один танець, перш ніж ризикнути всім і вирушити на пошуки сестри? Чи нашкодить, якщо подарую собі кілька миттєвостей, щоб помріяти про життя, в якому не треба щодня боротися, в якому я можу бути, як ці фейрі, — танцювати, пити вино й реготати з милих нісенітниць?

Моє тіло зливається з музикою. Оркестр грає швидше — смички прудко ковзають струнами, а пальці флейтиста спритно бігають по клапанах. Мої м’язи вловлюють кожну ноту й кожен акорд. Я змінюю партнера й почуваюся такою самою граційною, як фейрі. Я танцюю, і танцюю, і танцюю, доки мені бракне повітря, доки легені починають палати, а ноги боліти.

Обличчя моїх партнерів розмиваються. Мені байдуже, хто чи що вони таке. Ці магічні рухи, ця чарівна мелодія відносять мене геть від мого жалюгідного життя.

Я усміхаюся. Мені давно не було так добре. Мої стегна звабливо погойдуються в такт, мої плечі плавно рухаються. Перш ніж усвідомити це, я опиняюся у центрі танцполу й дозволяю різним фейрі кружляти мене. Я здіймаю руки над головою і помахую ними в ритм. Величезний тягар обов’язків падає з моїх плечей. Уперше за багато років я почуваюся вільною. Можливо, навіть уперше в житті. Цей танець — свобода.

Хтось вкладає мені в руку келих вина. Я розглядаю рідину, продовжуючи танцювати. Мені так добре, але я знаю, що від вина буде ще краще. Треба просто випити.

Щось ворушиться в моїй підсвідомості. Щось про це вино. Щось, що я мала пам’ятати. Але… я підношу келих до губ. Я хочу ще більше танців, більше радості, більше солодкої свободи. Мої вуста не встигають навіть торкнутися келиха, як його виривають у мене. Чиїсь міцні руки хапають мене і витягують із натовпу.

Я пручаюсь, хочу повернутися туди, де моє місце, — до музики, до ритму, до гіпнотичного погойдування стегон, до затуманених рухів і пришвидшених акордів.

— Досить, — шепоче хтось просто мені у вухо.

— Ні, — я вимовляю це слово, ніби благання.

Мене тягнуть геть від танцівників і прекрасної мелодії у тихий коридор за бальною залою. Наприкінці коридору вікно, крізь яке видно сонце, що сідає за горизонт, забарвлюючи землю в помаранчеве присмеркове сяйво.

Музика втрачає владу над моїм розумом. Я отямлююся й важко видихаю.

Краплина за краплиною, наче вода у чашу, мої думки повертаються на свої місця.

Джас. Я повинна врятувати Джас.

Я в пастці. Мене схопив і міцно тримає якийсь фейрі. Мої руки притиснуті до боків. Він надто сильний. Надто великий. Я не можу битися з ним.

— Тобі треба відновити дихання, — він продовжує шепотіти мені на вухо.

Я висмикую руки й обертаюся до нього. Це той срібноокий, з яким я танцювала.

— Це… — я примушую себе глибоко вдихнути й розгублено витріщаюсь у вікно наприкінці коридору. — Це захід сонця?

Він усміхається і примружено дивиться на мене:

— Втратила лік часу?

Я заплющую очі й проклинаю себе. Я мала бути обережнішою, але дозволила музиці задурманити мені голову. Втратила години, які мала провести, обшукуючи замок, щоб потрапити до Джас. І я ледь не випила чарівного вина. Дурепа.