Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 12)

Але, опинившись у Фейрії, не можу припинити думати про неї. Якщо вона всі роки живе у цьому небезпечному світі, можливо, вона… щаслива.

До золотого мосту ще сотня ярдів, але жінки вже стають у чергу. Я очікувала, що натовп буде чималий, але такої навали навіть уявити не могла. Жінки штовхаються, щоб зайняти місце. їхній відчай змушує мене одночасно сумувати й бути насторожі.

— Ох дівчинко, — каже хтось позаду мене, — у цьому ти на бал не потрапиш.

Я напружуюсь й обертаюся до молодої жінки.

— Чому це?

Незнайомка примружується, міряє мене поглядом і дістає із сумочки хустку. Не знаю, який вигляд у мене, але ця жінка, вона сяє. На ній канарково-жовта сукня з обтислим ліфом і пишною спідницею. Її темне волосся пружними локонами лежить на плечах.

Я вперше, відколи прокинулась, оглядаю себе. Шовкова сукня, яку мені дала Нік, яскраво червона, майже як моє волосся. Та вона завелика в грудях, сильно обтискає стегна і розширюється від колін. Тонкий шовк підкреслює нездорову худорлявість мого тіла — від гострих стегон до запалого живота. На Нік така простенька сукня, певно, мала би звабливий вигляд. На мені ж висить, наче жалюгідна ганчірка. Зазвичай у мене немає часу, щоб перейматися такими дрібницями, як зовнішність, але поруч із цією сяйливою жінкою я ніяковію.

— Не хвилюйся. Я допоможу, — каже незнайомка, простягаючи мені хустку. — Нумо трохи вмиємо тебе.

Мої руки подряпані й брудні. Ховаючись у тінях провулків, я переймалась утечею і порятунком, але не чистотою.

— Дякую, — я беру м’яку хустинку й обережно витираю брудну шкіру. — Здається, я так поспішала сюди, що не помітила, коли так забрьохалася.

Під брудом проступають рожеві подряпини — певно, я роздерла руки, коли продиралася крізь чагарі в лісі. До ідеалу краси мені зараз дуже далеко.

— Чому ви сказали, що мене не впустять? Хіба не всіх пускають?

Жінка знову відкриває сумочку і дістає маленьку пляшечку мазі.

— Навіть такого величезного замку, як замок королеви, недостатньо, щоб вмістити всіх претенденток на руку і серце принца.

Незнайомка забирає у мене хустку і вичавлює на неї краплю непрозорої мазі. Вона притискає хустку до особливо помітного садна на моєму плечі. Роздерта шкіра вмить зцілюється, повертаючись до звичного відтінку слонової кості.

— Вибачте, але я не зможу заплатити вам за це.

Усміхаючись, жінка продовжує наносити мазь мені на руку.

— Навіщо мені твої гроші, коли я збираюся стати нареченою принца Ронана? — Жінка підморгує мені, ніби це жарт і тільки я розумію його. — Мене звати Прета.

Я важко ковтаю, досі не певна, чим заслужила таку доброту.

— Абріелла.

— Прекрасне ім’я, — жінка береться обробляти другу руку.

— Дякую.

Я дивлюсь на довгу чергу перед нами.

— Як вирішують, хто увійде?

— Більшість жінок відправлять додому ще до того, як вони потраплять до королівського замку. Спершу вартові біля воріт відсіюють усіх за зовнішністю. — Певно, жінка помітила відразу на моєму обличчі, бо додала: — Знаю. Це так недолуго, правда ж? Але вони шукають для принца здорову й красиву людську наречену.

Черга рухається повільно, і, хоч мені кортить потрапити до замку й почати пошуки, я вдячна, що в мене з’явилося трохи додаткового часу. Я навіть не думала, що можу не пройти якийсь там відбір.

— Ось так, — Прета змастила останню подряпину на моєму зап’ясті. — А тепер… дозволь, я попрацюю над твоїм обличчям? — Вона дістає маленьке дзеркальце і розвертає, щоб я могла подивитися на себе.

Моє обличчя має не кращий вигляд, ніж руки до чарівної мазі. Темні кола під очима та запалі щоки — навіть гірше, ніж бруд і подряпини. Здорова — зовсім не те слово, яке спадає на думку, коли я бачу своє відображення.

Прета витирає моє обличчя чистою хустинкою, а тоді витягає зі своєї бездонної сумки косметику. Вона підводить мої очі чорним олівцем, наносить туш, рум’янить щоки і фарбує губи насичено-червоною помадою. Коли я знову дивлюсь у дзеркальце, єдине, що лишилося від звичної мене — мої руді кучері.

— Ви справжня майстриня, — кажу я, торкаючись шкіри під очима, де колись були темні кола. — Ви використали якусь магію?

Прета сміється:

— Немає нічого поганого в тому, щоб дрібкою магії підкреслити твою природну красу.

Очікувано, що далі вона бере гребінець. Прета починає розплутувати моє волосся, і я вибухаю від сміху:

— Якщо вам вдасться приборкати мої кучері, можете сміливо приєднуватися до Сімки Елори.

— Я б не насмілилася стримувати таку шалену красу. Навпаки, це приверне до тебе увагу принца.

Прета підколює мої кучері кришталевою шпилькою на потилиці й акуратно обрамляє ними моє обличчя.

Я усміхаюся, щосили прикидаюся дівчиною, яка пристрасно бажає завоювати увагу принца.

Хоча, коли я нарешті потраплю до палацу, зайва увага мені буде ні до чого.

Прета завершує працювати з моїм волоссям, робить крок назад і схиляє голову.

— Тепер сукня?

Черга повільно повзе вперед, а місяць прокладає свій шлях у небі. Так ми стирчатимемо тут аж до світанку. А може, й довше.

— Дозвольте вгадаю — ви із собою ще й нитку з голкою прихопили? Пошиєте мені щось вишуканіше?

— Таке скажеш. — Прета відмахується рукою. — Я не швачка.

Це слово ніби вдаряє мене кулаком, пробуджує спогад, який стирає усмішку з мого обличчя.

— Я також.

Прета супиться. Вона вловила зміну мого настрою.

— Я щось не те сказала?

— Ні, нічого такого. Просто моя сестра була… і є швачкою. Та й усе.

Погляд жінки добрішає.

— Вибач. Що з нею сталося?

— Її продали в рабство.

Щось спалахує в очах Прети. На мить мені здається, вона ладна накинутися на мене від люті, але жінка кліпає, і погляд стає таким, як і раніше.

— І тому ти тут?

Я зітхаю. Мені потрібен друг, але не можна ризикувати і розповідати першій-ліпшій незнайомці свої плани.

— Мені здається, кожна дівчина в цій черзі плекає мрії, які допоможуть втілити влада й привілеї принцеси фейрі.

— Гм-м… — Прета розтискає долоню і показує мені жменю булавок. — Дозволиш?

— А я думала, ви не швачка, — я спостерігаю, як швидко вона заколює булавки навколо моєї талії. Я повільно обертаюся, щоб їй було зручно підколоти сукню на спині.

— Я — ні, а от жінка, яка зачаклувала ці шпильки — так, — Прета приколює останню, замикаючи коло, а тоді клацає пальцями.

І вмить на мені більше не те плаття, яке я одягнула в лісі. Тепер я вбрана в бальну сукню, найпрекраснішу з усіх, які будь-коли носила і, мабуть, прекраснішу за всі, що коли-небудь шила Джас. Коли я йду, її пишна спідниця підмітає траву. Поділ розшитий трояндами. З одного боку квіти тягнуться вгору, ніби на мені не спідниця, а зачарований живопліт. В обтислий ліф вшиті кісточки, завдяки яким у вирізі випинаються мої маленькі груди. Декольте сукні ледь прикриває амулет.

Я так захопилась новим вбранням, що доки Прета не стукнула мене по плечу, не помітила, як ми перейшли міст. Нарешті я дісталася воріт замку.

Не знаю, що очікувала побачити. Переді мною, на соковитому зеленому газоні, вечірка в самому розпалі. Довкола розгулюють створіння різних форм і видів. Крихітні фейрі ширяють у натовпі, а їхні напівпрозорі, як у метеликів, крильця дзвенять, мов струни на вітрі. Червоношкірі вогняні фейрі із сяйливими очима танцюють навколо багаття. Вони так швидко кружляють у танці своїх партнерів, що я не встигаю стежити за їхніми рухами. Ельфійські фейрі знатних родів поважно прогулюються, і якби не їхні загострені вуха та неземна грація, їх можна було би сплутати з людьми, але вони від цього не були б у захваті.

— Ми наближаємось. — Прета стискає мою руку, і я не-очікувано відчуваю симпатію до неї.

— Чому ви така добра до мене?

— Можливо, мені теж потрібна подруга.

Звідки вона знає, що мені потрібна подруга? Ніхто ніколи не думав про мене так. Хай що сталося, я завжди лишалася холодною і стриманою. Самітниця, яка не бажає змінюватись.