Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 11)

Не дочекаюсь. Не зможу. Його ніжні слова пронизують мене, і провина ріже, ніби ножем. Та я не дозволю, щоб почуття до Себастіана затьмарили мою головну мету. Єдине, що зараз важливо, — повернути Джас.

* * *

— Брі, — шепоче хтось мені на вухо. Кінь біжить дедалі швидше й швидше, відносить нас із мамою до пляжу. — Брі, вони прийшли.

Моє серце шалено калатає, волосся дико розвівається навколо обличчя. Обручка мами врізається в мій маленький пальчик, коли вона міцніше стискає віжки.

— Брі.

Вітер стає гарячим, дим наповнює повітря, душить мене.

— Абріелло, прокинься!

Очі печуть, я повзу підлогою, опустившись навкарачки. їдкий дим пробирається до легень, а вогонь танцює навколо. Жар лиже мою шкіру. Полум’я виривається й обпікає голі ноги. Джасалін усміхається мені, кліпаючи крізь дим. Я швидко стягую її з ліжка, але вона надто важка для моїх худих рук, тож я падаю під її вагою. Міцніше притискаю до себе сестру, але вона розсипається купкою попелу.

— Брі! — Хтось сильно трясе мене.

Я змушую себе розплющити очі. Змушую вдихнути повітря.

Я лежу в темній і прохолодній кімнаті. Жодного вогню навколо, окрім маленької свічки на нічному столику. Нік сидить на підлозі біля ліжка. На ній досі обтисла сукня, у якій вона зустрічала свого клієнта.

— Що таке? — сон знову навалюється на мене. Це все сонне зілля, яке Нік дала мені після обіду.

— Ґорст тут. Шукає тебе.

Я затуляю рот рукою і підхоплююся на ноги. Данія скрутилася на іншому краю ліжка, міцно притиснувши до грудей ганчір’яного кролика. У мене все стискається всередині, щойно уявляю, як Ґорст рознесе домівку цієї маленької дівчинки, шукаючи мене.

У двері гупають. Здається, уся будівля трясеться від важких ударів. Я рвучко обертаюся до Нік, мій сон як рукою зняло.

— Затримай їх. Я вислизну через вікно.

Нік уже все продумала і швидко киває на мою сумку:

— Я спакувала тобі одну зі своїх суконь.

У двері знову стукають. Нік стривожено обертається.

— Ця сукня і близько не така гарна, як та, яку могла би пошити Джас, але в ній тобі буде легше загубитися поміж інших дівчат на балу.

— Дякую, — я міцно обіймаю подругу. — Я твоя боржниця.

— Відчини ці кляті двері, інакше ми виб’ємо їх! — кричить хтось низьким голосом.

— Іду! — гукає у відповідь Нік. Голос зовсім не видає страху, який застиг на її обличчі. Обертаючись до мене, вона каже: — Портал відкриється менш ніж за годину. Будь обережною і повертайся до нас, чула? Данії потрібна тітонька Брі.

Очі печуть від сліз, тож я просто закидаю сумку на плече.

Нік без поспіху йде до дверей. Із кожним кроком страх вивітрюється з неї, і на зміну йому приходить вдавана хоробрість.

— Що ви собі думаєте? Заявляєтеся посеред ночі й тарабаните мені у двері!

Якомога тихіше я зачиняю двері до спальні, скидаю зі свого матраца подушки й ковдри та обережно розкладаю їх на ліжку.

— Нам сказали, що тут мешкає Абріелла Кінкейд, — каже низький голос.

— Тоді вам сказали неправду. Тут тільки я і моя донька.

Я запихаю матрац під ліжко й задмухую свічку. Темрява діє на мене, як заспокійливий бальзам.

— Якщо ви не проти, мем, ми б хотіли самі все оглянути.

Нік роздратовано пирхає:

— Я проти. Моя донька спить.

Я вилізаю з вікна і встигаю зачинити його за мить до того, як спальню заливає світло з вітальні. Біжу вниз провулком, зрізаю й повертаю в інший. Мій маршрут такий плутаний, що ніхто й не здогадається. Повний місяць яскраво освітлює місто, тож я оминаю головні вулиці й тримаюся темніших вужчих завулків між будинками, щоб лишатися непомітною. Час від часу я притискаюся до стін, ховаюся між сміттєвими баками. Я біжу, і біжу, і біжу. Піт заливає чоло, легені палають. Я не зупиняюся, доки не опиняюся на околиці міста.

На березі річки вже зібралася черга молодих жінок. У місячному світлі добре видно, як вони схвильовано хихочуть. Деякі одягнені у вишукані бальні сукні, інші — у простенькі бавовняні; певно, це найкрасивіше вбрання, що вони мають. Усі дівчата чекають, коли відкриється портал, і так дивляться на берег річки, ніби це їхній шлях до порятунку. Дурепи.

Уникаючи натовпу та місячного світла, я пробираюся до переліску позаду. Наосліп знімаю зі спітнілого тіла сорочку, а тоді шукаю в сумці сукню Нік. Її тканина м’яка і шовковиста. Коли Я одягаю сукню, вона ковзає по шкірі, ніби прохолодна вода.

Я стискаю кристал на шиї. Не знаю, наскільки дієві захисні амулети, але сьогодні мені вже вдалося втекти від людей Ґорста. Якщо цей ланцюжок допоможе безпечно потрапити до Фейрії, я ніколи не зніматиму його.

Ховаючись у пітьмі, я притискаюся до дерева й спостерігаю, як місяць у небі підіймається дедалі вище. Раптом до мене починають долітати радісні зойки й сміх.

— Відкрився.

— Портал відкрився!

— Золота королева запрошує нас!

— Принц Ронан чекає!

Я ховаю амулет у декольте сукні й повільно виходжу з тіні, приєднуючись до решти жінок. Кожна чекає своєї черги, щоб пройти крізь портал. Я стримую бажання пригладити волосся і витерти піт із чола. Якщо не привертати зайвої уваги, можливо, ніхто не помітить, що я одягнена не так вишукано, як вони.

Я не така, як ці жінки. Ніколи не хотіла бути принцесою фейрі, не мріяла танцювати з безсмертними на їхніх легендарних балах. Але сьогодні це мій єдиний порятунок. Щойно я опинюся по той бік порталу, люди Ґорста не зможуть мені зашкодити.

Думаючи про це, підіймаю голову. Дівчина попереду мене ступає крок із берега у двометрову прірву над рікою і просто зникає в повітрі.

— Іди вже, — каже жінка позаду. — Твоя черга. Не затримуй нас.

— То треба просто… стрибнути? — запитую я.

Жінка регоче:

— Ні, дурненька. Якщо стрибнеш, то впадеш у річку. Треба увійти в портал над водою. Ти повинна вірити, що він там є, інакше не спрацює.

Я опускаю погляд на стрімку річку внизу. Відчуваю, як спиною повзе страх і притискає мене до землі.

— Ну ж бо, — квапить жінка позаду. — Що поганого може статися?

— Я впаду у воду, мене затягне течія, нестиме і шалено битиме моє тіло об камені, доки я не втону.

Жінка сміється, ніби я сказала щось надзвичайно дотепне.

— Та йди вже.

— Ну так. Просто повірити.

Це ж просто.

— Пані, чи бачили ви молоду рудоволосу дівчину зі шрамом на зап’ясті? — запитує хтось на іншому кінці черги. — Вона крадійка, і ми пропонуємо грошову винагороду першій людині, яка допоможе знайти її.

Жінка позаду мене зиркає на моє зап’ястя.

Я притискаю руку до амулета і не просто йду до краю берега. Біжу.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я гучно клацаю зубами й падаю на коліна. Ноги пронизує різкий біль. Коли нарешті розплющую очі, то бачу над собою безхмарне залите місячним сяйвом небо. Похитуючись, підводжуся на ноги, озираюсь на річку, але вона зникла. Зник і ліс позаду. Лише вдалині видніються поодинокі дерева. Навколо просто з повітря з’являються інші жінки. Вони нескінченним потоком прибувають сюди крізь портали в усій Елорі.

Ось воно. Це Фейрія. Мені вдалося.

Я шкірою відчуваю якусь особливу енергію цього місця. Здається, саме повітря тут інакше — пронизане електричним павутинням, яке ловить людей, наче мух.

Розглядаю жінок довкола, шукаючи поглядом ту, яка хотіла обміняти мене на винагороду. У натовпі її не видно. Та й вона нічого не заподіє мені по цей бік порталу. Замість неї я бачу щасливих дівчат, які поспішають до золотого пішохідного мосту, що веде до величезного замку. Золоті шпилі загороджують горизонт, ніби впираючись у нічне небо. Кам’яні стіни мерехтять у сяйві зір. Усе, як описувала мама у своїх казках: стіни замку з кварцової крихти, підлога з мармуру, нічне небо над ним — безкінечне полотно сяйливих зір.

У дитинстві ми з Джас мріяли про це місце. У нас навіть була така гра. Ми уявляли, що тікаємо до Фейрії крізь сонячний портал і знаходимо маму. Уявляли, як вона зрадіє, коли побачить нас, і перераховували купу причин, що заважали їй повернутися. Роки минали, а мама так жодного разу й не навідала нас, не прийшла звільнити від боргового контракту. Тож наша гра подобалася мені дедалі менше. Я не хотіла думати ані про маму, ані про причини, чому вона покинула нас. Не хотіла навіть говорити про неї, а уявляти її повернення й поготів.