Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 10)
— Я привела тебе по зілля, — заперечує Нік, поплескуючи по сумці. — Та, гадаю, ти повинна сказати Себастіану. Що як він зможе піти з тобою?
Я хитаю головою.
— Він намагатиметься захистити мене, тож лише заважатиме. Та й завтра він вирушає на навчання. Я не зіпсую йому цю подорож.
Нік супиться:
— Я не в захваті від того, що ти робитимеш це сама. І взагалі не в захваті від того,
— А як би ти вчинила на моєму місці? Якби це Данію продали Немилостивому королю?
На темні очі Нік накочуються сльози:
— Пішла б за нею не вагаючись.
— Тоді ти розумієш, що в мене немає вибору.
— Уявляю, скільки всього ти наробила просто тому, що в тебе не було вибору, — м'яко каже вона. — Я повинна дещо в тебе запитати.
— Питай.
Нік роззирається вулицею і, хоч окрім нас більше нікого немає, запитує пошепки.
— Гроші, які ти дала Данії… ти вкрала їх у Ґорста?
Усередині мене все стискається. Звідки вона це знає?
— Я ж не геть причмелена.
Нік звужує очі:
— Брі.
Я потираю потилицю. Здається, вся напруга останніх двадцяти чотирьох годин повисла важезним тягарем на моїй шиї.
— Буде краще, якщо ти не знатимеш, де я взяла ті гроші.
Не вірю, що це було лише минулої ночі. Так багато всього сталося відтоді — увесь мій світ перевернувся.
Нік міцно стуляє губи.
— Можу собі уявити.
— Хай хто це був, він залишив сліди крові, — шепоче Нік. — І тільки питання часу, коли Ґорстовий чародій знайде крадія.
— Ґорст — найменша з моїх проблем.
— Та невже? Тоді лишається сподіватись, що Ґорстовий чародій працює повільно. Інакше ти можеш і не ввійти до порталу.
— Брі! — гукає Себастіан. Він саме вийшов із двору.
— Поговоримо пізніше, — каже Нік, сумно всміхається і стискає мою руку, перш ніж піти геть. — Побачимося вдома. Будь обережною.
— Дякую, Нік.
Я глибоко вдихаю й обертаюся до Себастіана. Моє серце стискається, щойно я бачу його. На ньому біла туніка і шкіряні штани, що так міцно обтискають його могутні стегна. Біле волосся сяє на сонці, ніби справжнє срібло.
— Майстер Тріфен сказав, що ти шукаєш мене.
Я стримую емоції, що міцними лещатами стискають моє горло. Хочу розповісти Себастіанові про свій план і попередити, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось. Ненавиджу обманювати його, але кращого варіанта я не бачу.
— Хотіла побачитися, доки ти ще не поїхав.
Себастіан підходить ближче, бере мене за руки й ніжно стискає їх.
— Я б не поїхав, не попрощавшись.
— Знаю.
Я уважно вивчаю його обличчя, намагаюсь запам’ятати кожну лінію. У світлі призахідного сонця його очі радше блакитні, ніж зелені.
Себастіан опускає руку в кишеню і дістає ланцюжок з кришталевою підвіскою.
— Я зробив дещо для тебе.
— Басті…
Ланцюжок простенький і тонкий, сплетений зі срібла, але кристал — бездоганний.
— Це… найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачила.
— Тоді вона саме для тебе, — голос Себастіана звучить хрипло, а ніжність у його очах розбиває мені серце і змушує страждати від докорів сумління. — Це захисний амулет. Якщо я не можу бути поруч, щоб захистити тебе, то…
Себастіан здригається, ніби йому боляче від самої думки про це. Він обережно надягає на мене через голову ланцюжок.
— Обіцяй, що ніколи не зніматимеш його.
— Обіцяю, — це слово розчиняється в моєму подиху і блиску сонячних променів. Я стискаю кулаки. — Коли вирушаєш?
— Рано вранці, — Себастіан задивляється в небо, ніби перевіряє, наскільки високо в ньому пливе сонце.
— Дякую, що був таким добрим другом. Не знаю, чи витримала би ці останні два роки без тебе.
— Не треба, — хитає головою Себастіан. — Не говори так, ніби ніколи більше не побачиш мене.
Я опускаю погляд на свої пошарпані чорні черевики, щоб не дивитися на Себастіана, Боюся, що він побачить усю правду в моїх очах.
Себастіан ніжно підіймає моє обличчя.
— Я ще так багато всього маю тобі розповісти.
— Що, наприклад?
Його погляд ковзає моїм обличчям знову і знову.
— Про своє минуле… про мене.
Я розтуляю губи, але вмить змикаю їх. Себастіан ніколи не говорив про свою сім'ю. Ніколи не розповідав про життя до переїзду у Фейрскейп, а я ніколи не діймала його запитаннями.
— Я зроблю все можливе, щоб побачити тебе знову, — ніжно говорить Себастіан. — Але я ще не готовий поїхати від тебе.
Його долоні великі й теплі. Так багато разів я потай уявляла, як він торкається мене, але жодна з фантазій не порівняється зі справжніми відчуттями, коли його мозолисті пальці ковзають моєю шиєю, плутаються у волоссі. Погляд Себастіана затримується на моїх губах. — Можливо, і ти щось хочеш розповісти мені? Щось таке, про що я повинен знати, перш ніж поїду?
Це він натякає на мої почуття до нього? Чи підозрює, що я збираюсь опівночі дременути в інший світ, ризикуючи всім задля мізерного шансу врятувати сестру?
— Себастіане, ти мій найкращий др…
Перш ніж я встигаю вимовити останнє слово, він нахиляється до мене. Його м’які губи знаходять мої, і мені перехоплює подих. Електричний розряд проходить тілом, пробуджує мене, вибухає між нами. У нашому поцілунку стільки енергій, що ним можна освітити весь Фейрскейп, а то й усю Елору.
Язик Себастіана ковзає по моїх губах і пробирається усередину рота, я цілую його у відповідь. Тягнуся до нього всім своїм єством. У поцілунку я відчуваю його тривогу. Цікаво, чи відчуває він мій страх? Я повинна врятувати сестру, але не хочу помирати. І не хочу втрачати Себастіана.
Поцілунок лише посилює безлад моїх емоцій. Коли Себастіан відхиляється, у мене паморочиться в голові й здається, що земля тікає з-під ніг. Я закохалася в Себастіана ще два роки тому і весь цей час була впевнена, що мої почуття невзаємні. А тепер, коли, можливо, більше ніколи не побачу його, я дізнаюся, що це не так. Доля знущається з мене.
— Дочекайся мене, — шепоче Себастіан.