Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 90)
Себастіан дивиться мені в очі й киває:
— Я розумію.
* * *
Джас спить у розкішній гостьовій спальні в Опівнічному палаці. Її дихання рівне, але неглибоке, сама вона дуже бліда. Здається, Джас не одужує, а радше повільно наближається до смерті.
По один бік від мене стоїть Фінн, по інший — Себастіан. Я дивлюся на сестру й ковтаю сльози.
— Ми повинні її врятувати, — шепочу я. Фінн киває, дивлячись мені в очі.
По інший бік від мене Себастіан прочищає горло. У його очах стоять сльози, він бере руку моєї сестри й гладить її великим пальцем.
— І ми це зробимо, — бурмоче Себастіан.
Чомусь я йому вірю.
* * *
Фінн не перебільшував, коли казав, що в гори нас супроводжуватиме цілий батальйон. Спроби приховати нас відійшли в минуле. Натомість ми на весь світ заявляємо, що ми тут.
Ніхто цього не робить, і ми відносно легко дістаємося до річки.
Кейн запропонував місце, де вона протікає під землею через величезну печеру, й решта погодилася, що це буде найбезпечніше для нас.
Коли ми простуємо до входу в печеру, Себастіан зупиняється й дивиться на інших:
— Ви дозволите нам зробити це наодинці?
Обличчя Фінна кам’яніє, і він переводить погляд між нами, але киває.
— Кейн і Джалек увійдуть першими, щоби пересвідчитися, що там безпечно. Щойно ми переконаємося в цьому, відправимо вас усередину. Раптом що — кричіть.
— Дякую, — тихо каже Себастіан.
Моє серце розривається від болю. Я не можу дивитися на Фінна довше ніж декілька секунд. Ми чинимо правильно. На наших плечах лежить доля всього Двору. Хіба може наша жертва зрівнятися з тим, що вже було втрачено? Не така вона й велика. І… в мене є надія. Можливо, сьогодні ми не знаємо, як це обійти, але є можливість, що магія дасть нам цей шанс — шанс бути разом із Фінном у майбутньому. Він казав, магія несе із собою зміни. Нові можливості.
Кейн і Джалек повертаються й повідомляють, що все чисто. Себастіан бере мене за руку й веде в печеру.
— Ти передумав? — запитую я.
— Ні, — відповідає він. — Я знаю, що зобов’язаний зробити, — нарешті усміхається мені. — Я просто хотів на хвилинку залишитися з тобою наодинці.
— Гаразд.
Він повертається до мене, тримаючи мою долоню у своїх руках. Ця поза нагадує про ту ніч, коли ми виголосили обітниці, зв’язуючи наші долі. Це так доречно, адже сьогодні ми робимо наш зв’язок нерозривним.
— Ти краща за мене, — промовляє Себастіан, — і варта цієї корони більше, ніж будь-коли на неї заслуговуватиму я.
— Ні, — здригаюсь. — Не кажи так.
— Це все моя провина. Я довів нас до цього. Я мав знайти спосіб. Мав… — він важко ковтає. — Я багато чим тобі зобов’язаний. Ти… ти навчила мене, що таке кохання і дружба. Справжні кохання і дружба. До зустрічі з тобою я не знав, що це. Спасибі тобі за… — він дивиться на стелю печери, вивчаючи численні сталактити, що звисають згори. А може, вони його і не цікавлять зовсім. Можливо, замість цього в нього перед очима пролітає наша історія. Хороші спогади й погані, радісні й болісні. — Ти будеш неймовірною королевою. Для мене велика честь відіграти роль у твоїй історії. І я прошу в тебе вибачення, — він переводить погляд і міцно заплющує очі. — Пробач мені за всі секрети, які я приховував, і за весь біль, якого тобі завдав. Ти заслуговувала на краще.
Моє серце стискається. Я відчуваю його. Відчуваю, що він говорить щиро й хоче, щоб я зрозуміла його слова. Відчайдушно прагне, щоб я повірила в його любов.
— Себастіане, усе гаразд. Я хочу це зробити.
Ступаю крок до річки, й він іде за мною.
— Вони бачитимуть її в мені, — каже він. — Немилостиві бачитимуть у мені королеву Арію. Вони теж заслуговують на краще.
— Ми доведемо, що ти будеш гідним правителем, — обіцяю я. Усередині мене все скручується від горя, яке відчуваю крізь наш зв’язок.
Себастіан так міцно стискає мою руку, що мені було би боляче, якби я не відволікалася на хвилі емоцій, що вириваються з нього. Він простягає долоню, проводить пучками по моїй шиї й витягує із сукні зелений вогняний самоцвіт.
— А я був упевнений, що ти його знищиш.
Я щосили намагаюся вловити його мінливий настрій, але лише хитаю головою. Я й сама здивована, що не знищила його в ті перші дні, коли мій гнів, здавалося, міг спалити мене живцем.
— Я чомусь відчувала, що він мені потрібен. Він збільшує мою силу, так?
Себастіан важко зітхає.
— Збільшував би, якби це був вогняний самоцвіт. Просто ти дуже сильна, — він ніжно усміхається. — Нащадки Меб завжди були могутнішими за нащадків Ґлоріани. Це зводило мою матір із розуму. Ось чому вона була така одержима, збираючи вогняні самоцвіти й крадучи сили Немилостивих.
— Якщо це не вогняний самоцвіт, тоді що?
— Дещо інше, — різким рухом Себастіан зриває підвіску з моєї шиї. Він уважно розглядає камінь, що лежить у нього на долоні. — Моя матір присвятила життя пошуку вогняних самоцвітів, але, намагаючись знайти якомога більше каменів, її слуги виявили в надрах цих гір інші поклади. Дещо значно рідкісніше за вогняні самоцвіти… Коли Меб померла в Гоб-лінських горах, боги визнали, що це несправедливо, і стали оплакувати смерть люблячої матері в цьому жорстокому світі. Вони повернули її до життя й дали їй вибір: магія і безсмертя або смертне життя і власний Двір.
— А вона обманом змусила їх дати й те, й інше, — закінчую я. — Фінн і Кейн розповіли мені цю історію. Але до чого тут вогняні самоцвіти?
Себастіан відводить погляд від каменя на своїй долоні.
— Це не вогняний самоцвіт. А кривавий.
Я хитаю головою:
— Меб знищила всі криваві самоцвіти.
— Меб була хитрою, але боги хитрішими. Вони сховали залишки кривавих самоцвітів глибоко в надрах гір, там, де вона не змогла б їх знайти. Моя матір не вірила, що боги дозволили Меб знищити їх усі, й багато років змушувала своїх Немилостивих бранців шукати священні камені. Я забрав оцей і сховав до того, як вона дізналася, що його знайшли.
— Що ти намагаєшся сказати?
Себастіан стискає камінь у руках і тричі повторює заклинання. Коли він розтуляє долоні, замість самоцвіту в них якась рідина. На вигляд вона схожа на ртуть, а за кольором нагадує сіро-блакитні штормові хвилі.
— Я намагаюся сказати, що весь цей час ти носила ту єдину річ, яка могла зробити тебе знову смертною й передати корону. Навіть зараз ти можеш випити священну воду кривавого самоцвіту і знову стати людиною. Але якщо ти це зробиш, шляху назад уже не буде. Ти ніколи не зможеш ще раз стати фейрі.
Лише декілька тижнів тому я хотіла тільки одного — знову стати людиною. Звільнитися від своєї сили й повернутися в Елору до Джас. Однак тепер…
— Чому ти не сказав мені про це раніше? — запитую. — Тієї ночі, коли я вперше прийшла до тебе й попросила знищити табори твоєї матері.
— Тому що я егоїстичний виродок, який хотів тебе більше, ніж твою силу, — йому бракне повітря. — Ти шкодуєш про це?
Я могла б скористатися цим самоцвітом, якби знала.
— Я рада, що ти не сказав мені. У мене тут є справи. Я потрібна цьому Двору і… — смертного життя мені замало, щоб кохати Фінна, а магічні сили необхідні, щоб допомогти Немилостивому Двору.
— Я знаю, — шепоче Себастіан і бере мене за руку. Перш ніж розумію, що він збирається зробити, Себастіан підносить свою складену чашечкою долоню до губ. Несподівано з'являється спалах яскравого світла — і мене накриває хвилею нестримної сили. Я відчуваю, як сила, магія і
Себастіан втрачає рівновагу, і я падаю на коліна поруч із ним.
— Басті? Що ти наробив?
Фінн вбігає в печеру й кидається до мене.
— У чому річ? Що сталося?
Себастіан не рухається, і ми із жахом дивимося на нього. Мої гіркі сльози заливають його тіло.
— Давай, Басті. Усе не повинно так закінчитися.
Мене охоплює страх, але я заплющую очі й видихаю, звільняючи місце для
Фінн скрикує і з благоговінням дивиться на мене.
— Корона, — пошепки каже він.
Я повертаюся до річки й дивлюся на відображення у воді. Корона Зоряного Сяйва виблискує на моїй голові. Мій шрам — символ корони, мого сонця і місяця, — знову з’явився на зап’ясті.