Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 9)

— Хто ти? — запитую.

— Я — Дженні. Чула, як ви прокинулися, і приготувала ваше вбрання для ранньої вечері. — Вона усміхається так, ніби моє пробудження від сну — найкраще, що сталося з нею за цілий день. — Дозвольте, я допоможу вам одягнутися, — пропонує вона, підходячи до мене.

Я вказую на сукню.

— Тільки не це. — Більше не дозволю обтяжувати мене важкими спідницями і зв’язувати корсетами, що не дають вдихнути. Досить із мене тендітних черевичків і тонких тканин. Досить із мене чужого контролю.

— Бажаєте інший колір? Ми приготували для вас багато варіантів…

— Штани. — Намагаюся усміхнутися, щоби пом’якшити свою різкість. — Будь ласка.

— Як забажає пані.

Служниця кидає сукню на ліжко, підходить до шафи й відчиняє дверцята. Всередині повно дорогих тканин усіх кольорів веселки. Хотіла б я відправити їх Джас додому. Усмішка розпливається моїми вустами, коли уявляю, як вона розрізає ці тканини для власних творінь. Однак радість зникає, коли розумію, що, можливо, більше ніколи не побачу, як в очах моєї сестрички спалахує захват від нової ідеї.

Якби ж я могла знову стати людиною… Якби ж могла повернутися до Елори й залишити цей кошмарний світ позаду…

— Чий це одяг? — запитую я.

Дженні кидає на мене розгублений погляд через плече.

— Перепрошую?

— Ця шафа повна речей. Чий це одяг?

— Ваш, міледі.

Я суплюся і приглядаюся до сукні на ліжку. Не впізнаю її, але в Золотому палаці в мене було більше суконь, ніж я будь-коли надягала. Я дозволяла Тесс та Еммалін обирати для мене одяг і навіть не звертала на нього уваги.

— Це з Милостивого Двору? — запитую.

— Ні, міледі. Це новий одяг, куплений для вашого перебування на наших землях. Поки ви спали, Його величність попросив приготувати для вас усе.

Як вони впоралися так швидко? За допомогою магії? І чому я не чула, коли вони принесли весь цей одяг у мою кімнату? Проте я не наважуюся запитати. Це схоже на якийсь фокус. Усе в цьому світі — фокус.

— Звісно, ми дещо виправимо, — продовжує Дженні, — коли вже дізналися, що вам більше до вподоби штани, а не сукні.

Вона дістає із шухляди пару світло-коричневих шкіряних штанів для верхової їзди й білу блузку та кладе на ліжко поруч із непотрібною сукнею. З наступної шухляди з’являється комплект спідньої білизни.

— Я можу вдягнутися сама, — кажу, доки Дженні дістає із шафи пару чобіт для верхової їзди.

— Звичайно, міледі. Як забажаєте. Я почекаю в коридорі, а тоді проведу вас на обідню терасу, коли будете готові. — Вона злегка схиляє голову.

Я незграбно киваю.

Мене багато тижнів балували в Золотому палаці, та мені досі некомфортно мати прислугу. Я так звикла бути служкою, що, здається, ніколи не призвичаюсь до життя по інший бік.

— Дякую.

Дженні зупиняється біля дверей, вхопившись за ручку.

— Це я маю дякувати вам, — шепоче вона.

— За що?

— За те, що зняли прокляття. — Дженні втуплює погляд у двері. — Я втратила дорогого друга із Золотого Двору. На нього напав фейрі Тіней, у його ж будинку. Він…

— Він не міг захистити себе, — пошепки закінчую я й одразу серджуся на себе за те, що констатую очевидне. Прокляття королеви зробило Немилостивих смертними й обмежило їхню магію. Щоб користуватися своїми силами та продовжувати собі життя, фейрі Тіней мусили приносити людські жертви. Однак ціну за таке могутнє прокляття частково довелося сплатити й Милостивим — вони більше не могли зашкодити Немилостивим фейрі та стали беззахисними перед їхніми атаками, що лише поглибило прірву між Дворами.

— Мені прикро це чути.

Дженні киває.

— Не всі в її Дворі такі, як вона, — швидко каже Дженні й вибігає за двері.

Я не кваплюсь одягатися. Шкіряні штани такі м’які, вони ідеально обтискають мою талію і стегна. Блузка має квадратний виріз і шнурівку на кожному рукаві, що, безперечно, красиво й анітрохи не практично — поширена проблема для жіночого одягу що вдома в Елорі, що тут у Фейрії. Хоча ця блузка пошита з найм’якішої бавовни й дозволяє мені вільно рухатися, тож я не зважаю на непотрібні оздоби.

Знаю, що чоботи будуть мені в міру, ще навіть не взувши їх. Вони зі шкіри, темнішої, ніж штани, й міцно обтискають мої литки, майже сягаючи коліна.

Я неспішно затягую шнурки. Мене заспокоює думка, що в цьому взутті буде зручно втікати, якщо виникне така потреба. Я намагаюсь не замислюватися, звідки слуги Міші знають мій розмір і чому король такий добрий до мене. Не сумніваюсь, у нього є свої причини для такої щедрості, як і в мене є причини приймати її.

Тому що в тебе немає нічого й нікого. Тому що в тебе не лишилося вибору.

Я відганяю ці похмурі думки й, нарешті одягнувшись, обертаюся до дзеркала, що висить над шафою. Ціпенію, побачивши себе.

Жінка в дзеркалі схожа на мене, але це не я. Її карі очі того самого горіхового відтінку, що й мої, але сяють яскравіше. Її обличчя таке саме, але шкіра світиться, і вуха…

Проковтнувши гарячий клубок емоцій, що підступає до горла, я збираю назад свої короткі руді кучері та розглядаю делікатно загострені ельфійські вуха. Вони — найпевніший доказ моєї трансформації.

Зрештою, зовні я б іще могла зійти за людину, але ці вуха означають, що мені ніколи не повернутися до Елори, ніколи не побачити Джас.

Чи з нею все гаразд? Чи знайшла вона роботу? Тепер, коли на шиї Джас не висять борги, її швацьких умінь буде задосить, щоб забезпечити себе. Не здивуюся, якщо вона переїде жити до моєї подруги Нік та її доньки Данії. Мені здається, від цього виграли б усі троє.

Однак від усвідомлення, що з Джас усе гаразд, мені не легше, бо розумію, що можу більше ніколи її не побачити. З усього, що Себастіан вкрав у мене, це болить найбільше. Якщо я буду потрібна Джас, то не зможу повернутися до Елори, щоби піклуватися про неї. Я більше ніколи не зможу жити там. Ніколи не зможу потрапити додому.

Додому. Мене пронизує спогад, занадто новий, занадто свіжий. Перед тим як зв’язати себе із Себастіаном, я сказала йому, що Фейрскейп — не мій дім, що я вже не впевнена, чи взагалі маю дім. Він поцілував мене, і його слова солодко розтанули на моїх губах.

«Я збудую для тебе дім… якщо дозволиш».

Здригаючись, накидаю ковдру темряви на спогад, щоб загасити його, наче самотню жаринку. Невже все це було брехнею? Кожен дотик його губ, кожна вимовлена пошепки обіцянка? Усе це було хитрим вивертом, щоб украсти корону? Невже нічого із цього не було правдою?

Я не можу зараз про це думати. І не буду.

Коли виходжу з кімнати, Дженні, як і обіцяла, чекає на мене в коридорі, але цей коридор… надворі. На стіні навпроти мене видніються двері, та вгорі немає стелі, лише крони нависають куполом аж ген над нами. Повсюди щебечуть і весело пурхають пташки, а ніжний вітерець грається з кінчиками мого волосся.

Дженні веде мене яскраво освітленими коридорами, доки перед нами з’являються величезні закручені алебастрові сходи з блискучим дерев’яним поруччям. Якщо в Золотому палаці все куди не кинь оком символізувало блиск і сяйво безхмарного дня, то дім Міші нагадує найкрасивіші куточки лісу, наче земля, камінь і дерева зібралися разом, щоб вшанувати його.

Мою увагу привертає дзюрчання води. Зазирнувши за поруччя, бачу невеликий струмок, що біжить коридором унизу, прорізаючи кам’яну підлогу, на вигляд стару як світ. Здається, весь замок збудовано навколо неї.

— Що це за місце? — запитую я.

Дженні усміхається, не зводячи погляду зі сходів, доки ми підіймаємося до сходового майданчика.

— Це дім Його величності, переважно відомий у королівстві як Скелястий замок. Названий так тому, що побудований навколо й усередині скелі. Хіба це не найкрасивіший з усіх королівських палаців?

— Здається, так.

Не те щоб я особливо роздивилася палац Немилостивих. Під час візитів до Мордея мені не пропонували екскурсію. Проте важко уявити подібну красу в місці, де правив той жорстокий король.

Струмок звивається просторими коридорами, а ми йдемо вздовж нього, поки опиняємося на відкритій терасі з краєвидом на пишну зелену долину.

Струмок протікає під масивним столом із червоного дерева й під скляним поруччям, де каскадом переливається через край тераси.

— Яка краса! — мимоволі видихаю я.

— Дякую, — каже Міша. Його голос змушує мене відвести погляд від крутого обриву. Він тримає в руках келих вина і стоїть, спершись на стовбур величезної секвої, яка, здається, проросла корінням у кам’яну підлогу тераси. Міша відривається від дерева й робить крок до мене. — Хотів би я, щоб це виявилася моя заслуга, але мої предки багато поколінь тому вирішили, що буде незле дозволити дикій природі збудувати наш палац.

— Я ніколи не бачила нічого схожого, — зізнаюсь. — Це місце прекрасне.

— Як і ти, принцесо, — Міша повільно оглядає мене, дедалі вище підводячи брови, ніби кожна моя риса для нього — нова несподіванка. — Тепер, коли ти чиста, я, безумовно, помічаю привабливість.

— Привабливість?

Наші погляди зустрічаються, і його світло-карі очі спалахують.

— Поки ми говоримо, двоє наймогутніших чоловіків нашого світу б’ються за тебе, — махнувши на мене рукою згори вниз, він додає: — І тепер, коли ти причепурилась, я бачу чому. Можливо, я дозволю їм знищити один одного, а тебе залишу собі.

Я роззявляю рота. Яка ж він свинота.