Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 10)

— Ти цього не зробиш.

Він грайливо підводить брову, губи вигинаються в усмішці.

— Чому ні?

— По-перше, ніхто не може «залишити» мене супроти моєї волі. По-друге, ти одружений, і я впевнена, що твоя дружина не оцінить…

— Моя дружина й оком не поведе, — тихо сміється Міша. — Ми не у світі смертних. У нас дещо інші очікування від шлюбу. Особливо серед членів королівських родин.

— Звісно. Ці дурні смертні селяни очікують любові та довіри від своїх супутників життя. Мабуть, вам, фейрі, які ставлять владу й титули понад усе, це здається смішним.

Міша схиляє голову набік і вивчає мене.

— Я дістав за живе?

Важко ковтаю і стримую емоції. Я вже відкрилася йому надміру.

— Ні. Мені байдуже, що для вас означає шлюб.

Він пирхає:

— Звісно, не байдуже. Але можеш розслабитися. Мені від тебе нічого не потрібно, окрім союзу. Повечеряємо?

Міша змахує рукою — і на столі з'являється справжній бенкет. Гори свіжих фруктів, миски з картоплею, що парує, таці з тонко нарізаним м’ясом, политим ароматними соусами.

У мене аж слинка потекла. Я тільки зараз розумію, як сильно зголодніла. За ці тижні у Фейрії я звикла регулярно та ситно їсти, але, відколи втекла з палацу, повечеряла лише раз. Відчуття такі, ніби мій шлунок з’їсть сам себе, якщо його негайно не нагодувати.

Досі я довіряла Міші. Не маю причин припиняти, тож сідаю за стіл і чекаю, поки він влаштується навпроти мене. Ми мовчки наповнюємо тарілки, і я сторожко чекаю, поки він проковтне перші декілька шматків, перш ніж самій узятися за їжу. Трохи обережності не завадить.

Однак після першого шматочка я ледь не розчиняюсь у задоволенні. М’ясо ніжне й ідеально приправлене, а фрукти вибухають у роті солодким соком.

Я сповільнююся, лише коли усвідомлюю, що Міша відкинувся на спинку стільця і спостерігає за мною.

— Що? — відкладаю виделку, мої щоки палають.

— Вибач, що не нагодував тебе одразу, як ти приїхала. Ти мала такий вигляд, ніби от-от упадеш, а, зважаючи, що ти не так давно випила зілля, я подумав, тобі краще поспати. — Він кидає погляд на мою тарілку, і я розумію, що вже з’їла половину страв. — Можливо, це було невдале рішення.

— Зі мною все добре.

— Ні, не добре, але буде. Декілька ситних обідів, трохи більше сну — і ти не почуватимешся так, як учора вранці.

Я насуплююсь.

— Вчора? Ти маєш на увазі сьогодні вранці?

Міша хитає головою:

— Ти проспала півтори доби, принцесо, та й цього, мабуть, недостатньо. Я чув історії про людей, які, випивши зілля життя, спали цілий тиждень. І навіть після цього їм зазвичай радили ще декілька днів лишатися в ліжку, щоб їхні тіла могли відновитися після трансформації. Але ти не зробила ні того, ні іншого. Ти спала лише одну ніч, перш ніж чкурнути селами Милостивих. Не кажу вже про надзвичайну кількість магічної енергії, яку ти витратила, щоб утекти із Золотого палацу, а потім допомогти дітям у таборі. За всіма правилами, ти мала б знепритомніти ще до того, як вийшла за палацову браму.

— І все ж я тут.

— Ти тут. Значно могутніша, ніж я можу пояснити.

Міша довго розглядає мене, і в його погляді зблискує схвалення. Я відчуваю величезну спокусу визнати, що мені лестить його увага, але опираюся. Безсумнівно, це якась чергова маніпуляція.

Повільно й надто виважено я знову беру виделку й відкушую маленький шматочок.

— А де всі твої люди? — запитую, перш ніж прожувати їжу.

Міша обводить поглядом тиху терасу.

— Якщо припустити, що це не буквальне запитання, тобі доведеться уточнити.

— Придворні, — кажу, розмахуючи виделкою. Здавалося, Себастіан ніколи не лишався наодинці. Якщо поруч із ним не було однієї з його потенційних наречених, то був Ріаан, зазвичай разом із кількома іншими вартовими та членами ради. — Радники, друзі, мешканці вашого палацу? — Роблю паузу. — Твоя дружина?

Міша складає руки на столі й нахиляється вперед.

Королева Аміра з нетерпінням чекає на зустріч із тобою, але просто зараз побачитися не може. Щодо інших… — він стинає плечима. — Я хотів, щоб сьогодні ввечері ти була тільки моя. Нам треба чимало обговорити, і більшість цих речей занадто важлива для мене, щоб запрошувати до розмови інші голоси й вуха.

Я насуплююсь.

— Що ж тобі треба обговорити зі мною? Я лише дурна дівчина, яку принц-маніпулятор обманом затягнув у стосунки, — знову бовкнула більше, ніж хотіла. Здається, нічого не можу із собою вдіяти.

Очі Міші спалахують, він схиляє голову набік.

— Твій гнів такий сильний. Мені це подобається.

— Ти не знаєш і половини мого гніву, але якщо замислив якусь капость, якщо спробуєш примусити мене працювати з Фінном або возз’єднатися із Себастіаном — то пізнаєш усю його силу.

Міша посміхається.

— Принц Ронан знає, що не може заявитися до цього палацу, не може прийти по тебе без запрошення, не ризикуючи розпочати битву, яку, безсумнівно, програє. Але я відчуваю таку спокусу запросити його — хоча б для того, щоб ти випустила всю свою приховану лють. Було б так весело на це подивитись.

Я опускаю голову й повільно видихаю.

— Тобі колись казали, що неввічливо порпатися в думках та емоціях інших?

— Вибач, — зітхає Міша. — Я поводжусь як безсердечна тварина, але запевняю тебе, це не зозла. Просто минуло вже багато століть, відколи двоє таких могутніх фейрі билися за жінку. І не одне тисячоліття, відколи в такій битві сходилися два брати. До того ж цей раз здається не менш значущим, ніж попередній. — Він крутить зап’ястям, і на столі біля моєї виделки з’являється келих вина. — На знак вибачення пропоную келих мого найкращого вина.

Я не зважаю на напій і переводжу погляд на Мішу:

— Ти повторюєш, що за мене борються двоє фейрі. Чому ти так кажеш?

— Принц Ронан і принц Фінніан? Нічого не пригадуєш? Чи за тебе б’ються ще й інші могутні фейрі? Якщо так, то я хотів би знати зараз. Не люблю сюрпризів.

Мій погляд стає крижаним:

— Невже ти не знаєш? Чи ми вдаємо, що ти не читаєш моїх думок?

Він зітхає.

— Ронан і Фінніан б’ються за тебе, це ж очевидно.

— А ти знаєш це, тому що…

— Тому що маю очі у Дворі Місяця.

Звісно. Здається, кожен тут має своїх шпигунів у всіх куточках цього світу. Дивно, що взагалі існують якісь таємниці.

— Може, вони й билися, але аж ніяк не за мене. Себастіан зв’язався зі мною, бо знав, що це вб’є мене. Прокляття його матері мене вб’є, а коли я помру, він отримає корону. Це все було через неї, для того, щоб стати законним правителем Двору Тіней, не через мене.

— Ти так у цьому впевнена? — запитує Міша, підіймаючи келих.

— Так, упевнена. І це таке полегшення. Я більше не пішак у їхній грі. Вони можуть скільки завгодно битися за той клятий Двір. Але мене це більше не стосується.

Король Диких фейрі регоче.

— Якби ж то була правда.

— Це правда. — Махаю рукою над головою. — Бачиш? Корони немає.

Міша хитро мружиться на мене:

— Можливо, ти хотіла би побачити все на власні очі?

Він свистить — і великий коричневий плямистий яструб злітає із секвої та сідає на плече Міші.

— Це Шторм — мій фамільяр.