Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 8)

— Твоя проблема глибша, ніж зв’язок. І більша, ніж усвідомлення почуттів твого любчика.

— Не називай його так.

— Я хочу сказати, — продовжує Міша, ігноруючи мій протест, — що, блокуючи його почуття, ти не звільнишся від Ронана.

— Допоможи мені заглушити його.

Король Диких фейрі хитає головою.

— Це вимагає практики, стійкості та сили співчуття. Зараз ти занадто слабка для цього.

— Ти можеш мені допомогти чи ні?! — обурююсь я.

— Миттєвої допомоги не буде. Прийми ванну, випий снодійний збір і відпочинь. Сон — найкраще, що я можу запропонувати у твоєму випадку. Поговоримо, коли прокинешся.

Міша виходить у коридор, а я дивлюся йому вслід, аж доки за ним зачиняються двері.

Біль поволі вщухає.

Відлуння Себастіана в моїй голові тане. Він досі там — завжди там, — але тепер тихіше.

Голлі допомагає мені залізти у ванну й залишає наодинці. Тепла вода пахне свіжою лавандою, мої зсудомлені м’язи поволі розслаблюються. Я змиваю піт і бруд після полону та втечі. За вікном заходяться співом вранішні птахи, вода у ванні холоне, а над обрієм здіймається сонце. Весь цей час я намагаюсь ігнорувати відчуття, породжене нашим зв’язком, відчуття, ніби Себастіан поруч, у цій кімнаті, та спостерігає за мною. Намагаюсь ігнорувати полегшення, яке омиває моє тіло, коли його біль вщухає й емоції гаснуть.

З ним усе гаразд. Він житиме.

Лише після того, як із води випаровується останнє тепло, я вилізаю з ванни й витираюся. На ліжку чекає свіжа нічна сорочка. Я натягую її через голову, залізаю під м’яку ковдру і скручуюся калачиком.

Подумки відчуваю Себастіана: як він обіймає мене, пригортає до себе. Хочу викинути його з голови, але не знаю як. Не можу заперечувати, що доки то поринаю в сон, то знову прокидаюся, мій розум продовжує хвилюватися за того, кого я кохала. Певно, в цьому і є втіха зв’язку.

Мене відволікають думки: чи знає він, де я? Цікаво, чому Себастіану взагалі є до мене діло, якщо він уже отримав корону?

* * *

Сни тягнуть мене крізь бурхливі океанські хвилі, садовлять на коня разом із моєю мамою, і ми їдемо геть від тієї жінки, яка мене лякає. Потім сни кидають мене в літню ніч, перш ніж я встигаю зорієнтуватися. Повітря гаряче й липке. Я не можу змусити себе зайти в підвал мадам Ві, вдихнути його затхле повітря. Зараз я надто виснажена, щоб дивитися в очі молодшій сестрі та вдавати, ніби заробила сьогоднішню платню лише важкою працею. Крадіжка, навіть у найгірших людей, шкодить моїм серцю й розуму. Я ніколи не збиралася ставати злодійкою. Ніколи не думала про те, що в шістнадцять років так глибоко загрузну в боргах, що зрозумію, чому мої однолітки продають себе фейрі.

Сідаю на землю й дивлюся на зорі. Сьогодні вони не дуже яскраві, але їхнє мерехтіння однаково заспокоює мене. Я люблю ніч. Кумкання жаб, ухкання сов удалині. Це нагадує мені простіші часи. Тоді я ще не знала, як це, коли від мене залежить життя молодшої сестри. Тоді я ще загадувала бажання на зорі й мала маму, яка розповідала мені казки на ніч.

«Колись давно жила собі дівчинка з вогняно-рудим волоссям, якій судилося врятувати королівство…»

— Звідки я знав, що знайду тебе тут? — запитує Себастіан, вийшовши із задніх дверей будинку чарівника Тріфена. Він такий прекрасний у місячному світлі, його біляве волосся легенько розвіває вітер. І моє серце стискається від туги за цим учнем чарівника.

— Може, тому, що в мене немає життя, і якщо я не працюю або не сплю, то я завжди тут? — запитую сміючись. Не думала, що сьогодні ввечері мені потрібна компанія, але побачивши Себастіана, почуваюся краще. — Я досить передбачувана.

Він перетинає подвір'я й опускається на землю поруч зі мною, спираючись на лікті.

— У найкращому значенні цього слова.

Відводжу погляд від зір, щоб усміхнутися йому, і помічаю, що він дуже серйозно дивиться на мене.

— Басті?

— Це був перший раз, коли я захотів поцілувати тебе, — каже він. — Я так сильно цього хотів.

Я насуплено дивлюся на своє потаємне кохання, щоб відшукати в його словах якийсь сенс.

— Хотів? Що ти маєш на увазі?

Себастіан то з’являється переді мною, то зникає, наче відображення в ставку, що береться брижами й розчиняється, а коли вода стишується, постає знову. На мить над його головою зблискує корона зір, проте тільки-но кліпаю, вона зникає.

— Ти пам’ятаєш цю ніч, правда ж? Ти була виснажена, ти завжди була така виснажена. Тієї ночі ти залишилася надворі зі мною і розповіла про свою матір. Зізналася, що сумуєш за нею і що іноді тобі сниться, як вона повертається додому. А потім ти заснула поруч зі мною.

Я хитаю головою. Якась маячня. Про яку ніч він говорить? Усі його слова — правда, але я ніколи не промовляла цього вголос.

Себастіан важко зітхає.

— Я поклав тебе в ліжко, і коли ти пригорнулася до мене уві сні, зрозумів, що не зможу цього зробити. Я знав, що краще дивитимусь, як помирає моя матір, ніж зраджу тебе. Але в мене не було вибору.

Про що він говорить? Я вивчаю його обличчя — гостру лінію щелепи, прямий ніс, м’які губи. Якась незнана досі сміливість змушує мене торкнутися його лиця. Себастіанова шкіра м’яка. Бездоганна. І я точно знаю, як це — відчувати його дихання на моїй шиї, вагу його тіла на моєму…

Він підносить руку до мого обличчя й торкається щоки, але мою увагу привертає символ на внутрішньому боці його зап’ястя. Татуйовання руни, якого я ніколи раніше не помічала і яке збігається з моїм.

Я відсмикую руку. У мене немає татуйовання. І я ніколи не була із Себастіаном. Не знаю, звідки взялася ця думка. Однак Себастіан пригортає мене до себе, перш ніж встигаю осмислити все як слід, і я не пручаюсь.

Минуле і теперішнє, сон і реальність — усе впорядковується й стає на свої місця.

З ним тепло й безпечно, і я не хочу йти від нього. Мені так набридло бути самотньою. Тому пірнаю в його обійми, в його тепло. Відчуваю щокою, як б’ється його серце, і хочу плакати. Я хочу плакати, тому що це лише сон. Тому що це не насправді. Я хочу плакати, бо колись була така дурна, що повірила в це.

Усе змінилося. Тепер я знаю, як це — забрати чиєсь життя і втратити власне. Знаю, як це — встромити лезо в серце короля й не відчувати докорів сумління. Знаю, як це — померти й повернутися до життя через болісну магію священного фейрівського зілля. Знаю, як це — кохати до глибини серця і зрозуміти, що цю любов використали проти мене.

Завтра я знову тікатиму. І знову буду сама. Себастіан знову зрадить мене.

— Я думала, що це було по-справжньому, — шепочу я, притискаючись до його м’якої бавовняної сорочки. — Ти змусив мене повірити, що кохаєш мене.

— Я справді кохаю тебе.

Я хитаю головою. Це лише сон, й уві сні Себастіан завжди кохатиме мене. Завжди захищатиме. Ніколи мене не зрадить.

Він відсторонюється, підіймає моє обличчя й довго дивиться мені в очі.

— Ти маєш повне право гніватися, — каже він. — Мені дуже шкода. Дуже шкода, що я не вигадав іншого способу.

Я застигаю. Не хочу цієї розмови. Намагаюся вдати, що вибачення не потрібні й що всього цього ніколи не було. Але…

— Я мав би сам побігти за тобою, але не зміг, а тепер… — він хитає головою. — Як ти пов’язана з Двором Диких фейрі? Хто тебе туди привів?

Я можу тільки дивитися на нього. Це сон, однак не звичайний.

— Повертайся до мене в палац Немилостивих. Обіцяю, ти будеш у безпеці. Я не знаю, що задумала моя матір, але боюся…

— Ти відвідуєш мої сни?

Його усмішка квола й невпевнена.

— Я наполовину Немилостивий.

— Не хочу, щоб ти був тут, — видихаю я.

У його очах порожнеча. Душевний біль, який я дуже добре розумію. Відчуваю, як він гуде в моєму тілі, поруч із моїм болем.

— Брі…

— Забирайся геть. — Я штовхаю його. Руками й розумом виштовхую Себастіана, аж поки він зникає. Я знову лишаюся сама, і мене занурює в інший сон.

Трохи згодом тієї самої ночі уві сні мені являється Фінн, та я виштовхую його, перш ніж він встигає сказати бодай слово.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Навіть без снодійного збору я безпробудно сплю багато годин.

Прокинувшись, помічаю, що крізь щілину в шторах проникає світло. Я затуляю долонями очі й стогну. Сплутатися з іще одним фейрівським Двором мені хочеться не більше, ніж втратити голову. До того ж я сумніваюся, що Міша — справді нейтральна сторона. Вони з Амірою допомагають Фіннові рятувати Немилостивих біженців із таборів королеви. Знаючи це, легше довіряти Міші, легше поважати його. Утім, це означає, що він якось пов’язаний із Фінном і тими, хто хоче бачити саме цього принца на троні Тіней.

Тим часом Себастіан приходить до мене уві сні й просить приїхати до нього в Немилостивий палац. Він посів трон? Тепер, коли Себастіан заволодів короною, я не знаю, що може його зупинити, не знаю, що він накоїв, щоб зазнати такого болю, який я відчула вчора.

Сідаю, опускаючи ноги на прохолодну кам’яну підлогу. У голові паморочиться, і я заплющую очі. Досі болісно змучена. Міша сказав, це через те, що я надто виснажила свої сили одразу після трансформації. Запевняв, що мені лише треба відпочити, та я досі почуваюся такою втомленою, як і в найгірші дні мого людського життя. Певно, енергія та сила фейрі не передаються людям, які випивають зілля життя. Мабуть, ці дари призначені тільки для народжених фейрі.

Я йду до вбиральні, а коли повертаюся, біля ліжка на мене чекає незнайома жінка. Лазурова сукня з важкими спідницями лежить на її витягнутих руках, ніби незнайомка збирається піднести мені дар.