Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 88)

— Джасалін.

Він заплющує очі.

— Іди за нею. А мені треба знайти Ріаана.

У мене немає вибору, тож я залишаю Себастіана. Не піду звідси без Джасалін. Ледве тримаючись на ногах, намагаюся бігти до сходів. Я слабка й знесилена, але рішуче налаштована й навкарачки повзу до бійниці.

У темряві помічаю сестру. Вона прив’язана до стовпа на кінці дошки. З глибоких порізів на її руках і ногах повільно сочиться кров, скрапуючи у води Крижаної річки далеко-далеко внизу.

— Джас, — видихаю я.

Вона не обертається до мене. Вона занадто виснажена, занадто слабка. Проте я бачу, як злегка підіймаються й опадають її груди, отже, вона досі дихає.

Я лізу до неї, хапаючись за мотузку, якою Джас прив’язана до стовпа. Мій зір затуманений, пальці незграбні, та я намагаюся розв’язати вузли, що тримають її.

— Абріелло, — хрипить вона. — Тобі треба йти. Треба тікати.

Знімаю з неї останню мотузку. Джас падає в мої обійми, і я ледь утримую рівновагу на дошці.

Я досі слабка через отруту. В мені тече сила Фінна, але мої м’язи задерев’яніли від ув’язнення в труні. Скільки часу минуло? Місяці? Тижні?

Чи лише декілька днів?

Я ледь тримаюся на ногах і щомиті можу впасти під вагою тендітного тіла Джас, що спирається на мене. Хитаюся й щосили намагаюся не звалитися в річку.

Джас випростовується, перш ніж я втрачаю рівновагу, і ми разом зістрибуємо з дошки.

Простягаю руку, щоб допомогти їй зробити останній крок на безпечний дах, але мене зупиняє гострий пекучий біль у нозі. Я дивлюся вниз і помічаю кинджал Ріаана, що стирчить із мого стегна. Він висмикує лезо, і біль застилає мені очі.

Я падаю на дах.

— І куди це ви зібралися? — питає Ріаан.

Джас скрикує, коли він хапає її за талію і стягує з хиткої дошки, притискаючи до себе. Перш ніж я встигаю відчути полегшення від того, що сестра в безпеці, він хапає її за шию величезною рукою.

— Відпусти її, — благаю я. Через біль мені важко добирати слова, а через слабкість складно говорити.

— Я забагато сил доклав, щоб дозволити тобі знищити все, за що ми боролися.

— За що?! — кричу я. — За твою королеву? За нетерпимість до Немилостивих? За вашу самовдоволену віру в те, що ви кращі? — слова зриваються з моїх губ і забирають останні сили. — Королева мертва. Ти програв.

— Нехай Себастіан віддасть мені корону Милостивих, і я помилую твою сестру. Він це зробить. Заради тебе він це зробить.

— Абріелло, — хрипить Джас, доки рука Ріаана стискається навколо її горла.

«Тримайся, Фінне», — думаю я, роблячи ще один ковток його сили. Похитуючись, підводжуся на ноги й притискаю руку до скривавленої рани на нозі.

— Принеси мені Золоту корону, Абріелло, — спокійно каже Ріаан. — Ми обоє можемо отримати бажане. Я — Золотий трон, а ти — трон Тіней. Обіцяю зцілити твою сестру і зберегти тобі життя після того, як Себастіан передасть ці корони.

Зберегти мені життя, але не відпустити. Він знову замкне мене в тій труні, тільки цього разу знайде спосіб утримати від втечі. Ріаан забере Золоту корону, дозволить мені залишити корону Немилостивих, але не дозволить сісти на трон. Він триматиме мене в полоні, щоб ця сила не перейшла до когось іншого, щоб Немилостивий Двір продовжував слабшати. Аж поки помре.

— Благаю. Мені потрібна Джас.

Колись то було правдою. Однак я розумію це, тільки коли брехня злітає з моїх губ. Колись я думала тільки про неї. Я не вірила, що в мене вистачить сил врятувати більш ніж одне невинне життя. Проте коли встромляла ніж у серце Мордея, людської дівчини, якою я була, не стало. Моя трансформація почалася ще до того, як я зв’язала себе із Себастіаном. Задовго до того, як випила зілля життя.

Щоками Джас струменять потоки сліз. Вона хитає головою.

— Не роби цього, — її голос зовсім слабкий. Вона така знесилена, що мене аж трусить. — Не вір йому.

Рука Ріаана міцніше стискається навколо її шиї.

— Годі патякати.

Досі тримаючи мою сестру за горло, Ріаан кидається на мене. Він обхоплює вогняний самоцвіт на моїй шиї, але не встигає зняти його, бо Себастіан встромляє свій клинок йому в спину.

Задихаючись, Ріаан відпускає спочатку мою підвіску, потім сестру. Його очі округлюються, губи ворушаться, коли він дивиться на лезо, що стирчить із його грудей.

Себастіан підходить до нього впритул і підхоплює під пахви, перш ніж Ріаан падає.

— Ти був мені як брат, — каже він йому на вухо. — Був моїм єдиним другом у довгі, важкі роки самотності.

Джас, шпортаючись, підходить до мене, притискає руку до рани на моєму стегні, її пальці червоніють від моєї крові.

— Брі, — шепоче вона, і ми разом опускаємося на землю. У жодної з нас більше немає сил триматися на ногах.

— Королівство… Арії… — Ріаан випльовує ці слова, і кров стікає по його підборіддю.

Себастіан пирхає:

— Її королівству та всьому клятому світу буде краще без вас обох. — Із цими словами він підносить свій клинок до шиї Ріаана й перерізає її, припиняючи його біль і його життя.

Останнє, що я бачу, — як голова Ріаана відпадає від тіла. Останнє, що відчуваю, — як Себастіан підхоплює мене і Джас своїми сильними руками.

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ПЕРШИЙ

Коли я прокидаюся, вже темно, але одразу відчуваю, що поруч Фінн. Його рівне дихання, коли він спить, і тепло, що струменить від нього.

Я перевертаюся на спину, щоби подивитися на зорі, які мерехтять у небі. Ми на терасі на даху котеджу в Старелії — будинку в горах, який Фінн подарував мені ще до того, як дізнався, що я спадкоємиця Меб. Хтось поставив тут нагорі ліжко, щоб я могла зцілитися під зоряним небом. Зцілитися поруч із моїм коханим, моїм спорідненим партнером, у якого я черпаю силу.

Треба встати і знайти Джас чи хоча б когось, хто може сказати, де вона. Треба обговорити подальші дії із Себастіаном. Однак я не хочу вставати із цього ліжка. Хочу, щоб ця мить тривала якомога довше. Я ніколи не думала, що знову опинюся тут — під зорями, в обіймах Фінна. Коли мене замкнули в тій труні, найбільшою, найприємнішою моєю мрією було знову побачити його обличчя.

Я відчуваю, як Фінн ворушиться поруч зі мною.

Повертаю голову й бачу, що він уже не спить, а дивиться на мене.

— Ти як? — запитує Фінн.

— Усе гаразд. Завдяки тобі.

— І Себастіану. Це він приніс тебе до мене.

— Але ти… — я насилу ковтаю, проте це майже не допомагає стримати емоції, що вирують усередині мене й ризикують закипіти. — Мені довелося тягнути з тебе силу.

Фінн знаходить мою руку між нашими тілами й притискає до свого серця.

— Ми шукали вас усюди. Ви зникли на десять днів, і ми не могли знайти жодних слідів ані тебе, ані Себастіана. Арія захистила свою гірську фортецю магічним щитом. Ви могли бути просто в нас перед очима, а ми цього б і не помітили. Мені ніколи не було так страшно.

— Пробач, — шепочу я. Не уявляю, що б я відчувала, якби опинилася на його місці. Не впевнена, що хочу колись дізнатися.

— Коли я раптом відчув, що ти тягнеш із мене силу, я ледь не заплакав.

— Тобі було боляче?

Він хитає головою:

— Ні. Ти витягла з мене багато сили, але менше, ніж я був готовий віддати. Я думав тільки про те, що це означає — ти жива. Незабаром після цього щит на фортеці зник — упав, щойно ти вбила Арію, — і ми змогли відшукати тебе й Себастіана та повернути вас додому.

Додому. Так, тут, поруч із Фінном, я, безумовно, почуваюся вдома. Однак замислююся, чи є тепер дім у Себастіана після того, як власна мати пожертвувала ним і змусила вбити його найкращого друга.

— Ти заволоділа своєю тіньовою сутністю, — каже Фінн, гладячи мене по щоці. — Я не знав, що ти можеш її контролювати.

— Спершу не могла, — зізнаюсь. — Не могла, поки вона лякала мене.

— Ти вже не боїшся її?

Я хитаю головою.

— Після кількох днів у тій труні мені стало легше зустрітися віч-на-віч із найтемнішими куточками моєї душі. Мені заподіяли біль, мене зрадили. Я стільки років сердилася. І так ненавиділа ці частини себе — згорьовані, зачерствілі, крихкі уламки. Але вони невіддільні від мене. Я ніколи не буду сонцем і радісним сміхом, як Джас. Щойно я усвідомила це, прийняла темну, жорстоку частину душі, я змогла її контролювати.