Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 87)

Вуста Ріаана витягуються в сердиту лінію.

— А ти мав бути королем. Це мало бути твоїм пріоритетом — понад усе інше. Натомість ти врятував її, — він вказує на мене тремтячим пальцем. — Ти мав знати, що станеться. Не треба було так ризикувати. Ти був дурнем. А тепер ти дурень із непотрібною короною, — він востаннє глузливо пирхає і зникає.

Себастіан сповзає по стіні й заплющує очі.

Я тягнуся до нього, сподіваючись хоч якось його розрадити, але мені ледь вдається поворухнути бодай пальцем.

* * *

Я в домовині.

Уперше в житті темрява мені не подруга.

Я не можу поворухнутися.

Ледве можу дихати.

Мої сни — моя єдина розрада.

Час втратив значення. Я — дитина в утробі матері. Я — стара на смертному одрі. Я — оболонка, в якій немає нічого, крім занепаду.

Уже минуло декілька днів? Років?

Я намагаюся виміряти час за механічним дзижчанням голки для ін’єкцій, за кожною новою дозою отрути. Доки я не прокинуся. Доки мені не вдасться. Я в пастці забуття. Замкнена у своєму тілі, закута в залізній домовині.

Я навіть не можу назвати це сном у забутті. Є ніщо. Є страх. І є прихована частина мене, моя тіньова сутність. Вона потягується, як кішка, у куточку мого розуму, скрадається по периметру цієї клітки, волає, щоб її випустили на свободу.

Меб використала тіньову сутність без своєї сили, але моя відмовляється виходити.

Я тягнуся до неї, проте не можу дістатися. Я благаю її врятувати мене, а вона сміється мені в обличчя.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

«Використай її, Абріелло. Розбуди її. Звільни».

Цей голос я впізнаю всюди. Це заради нього я вирушила в Підземний світ.

«У неї є сила, — каже мені голос. — Не бійся».

— Не можу, — хриплю я в темряву, та однаково тягнуся до своєї сили, благаючи тіні вийти назовні.

«Прийми темряву, і вона прокинеться й буде тобі служити».

Більшу частину життя я намагалася бути кращою версією себе. Спочатку заради сестри, а тоді заради цього світу, який навіть не розуміла. Дев’ять років тому, після того як мій батько помер, а мене врятували, після того як мати покинула нас із Джас напризволяще у світі смертних, у мене не було часу на горе чи образу. Тому я придушила їх. Усі мої егоїстичні бажання й потреби я відсувала вбік, намагаючись захистити сестру.

Я ніколи не була такою доброю, як Джас. Я сповнена гіркоти, й душа в мене чорна, як обвуглені рештки будинку мого дитинства. Проте доброта, ніжність і радість Джас вартували боротьби. І я боролася роками, жертвувала своїм сном, своїм здоров’ям, навіть життям, щоб захистити її.

«Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла».

Меб не говорила, що я уособлення добра. Вона говорила, що моя сила походить від дечого більшого. Від гніву й болю. Від гіркоти й обвуглених спогадів.

Мама намагалася врятувати мене й Джас, обмінявши своє життя на сім років нашого захисту, але вона все одно пішла.

Коли Себастіан обманом змусив мене зв’язатися з ним, він робив те, що, на його думку, було правильним для Немилостивого Двору, але він все одно вкрав моє людське життя.

А Фінн… Фінн, котрий заслуговує на щастя й кохання без усієї цієї плутанини, в яку ми себе загнали, — навіть він планував покинути мене, щоб захистити своє серце. А я ж кохаю його так сильно, що навіть не сказала, що хочу, аби він був поруч зі мною. Що я й так втратила забагато, щоб відмовлятися від відчуття щастя, коли він поруч.

Я не просто розумію все це. Я хочу кращого.

Гнів і біль розростаються всередині мене, аж поки завдають страждань, сильніших, ніж отрута, аж поки стають більшими за моє тіло й темнішими за ніч. Тіньова сутність проводить кінчиками пальців по обвуглених краях мого серця й усміхається. Забагато років мовчання. Забагато років я відштовхувала свій біль, щоби піклуватися про інших.

Хоча ця частина мене так само цінна, як і решта.

— Іди, — шепочу я, але моя тіньова сутність лишається нерухомою.

Легенди про те, що Меб змогла отримати доступ до своєї тіньової сутності із залізної кімнати — брехня. Принаймні розуміють їх неправильно. Як і будь-якій іншій магії, тіні потрібна сила, щоб вибратися з труни. Їй потрібна сила, щоб рухатися й служити мені.

Через цю отруту моя магія зникла. Вона майже повністю притлумлена. Майже.

Магія — це життя. Королева не ризикне вбити мене.

Лишається тоненька ниточка, але цього достатньо, щоб я могла дихати, достатньо, щоби билося моє серце. Я використовую її, щоб вхопитися за мій зв’язок із Фінном. Маю вірити, що він витримає, що я зможу витягнути з нього силу й не забрати забагато.

Моя тіньова сутність розширюється, коли Фіннова сила наповнює її. І я стаю нею.

Повільно ступаю вперед — просто крізь залізо труни, ніби це лише літній вітерець. Потягуюся й посміхаюся. Я надто довго ігнорувала темні, сповнені гіркоти закутки себе.

Знаходжу трубки, що наповнюють токсинами обидва саркофаги, і висмикую їх, зупиняючи нескінченний потік отрути в наші із Себастіаном тіла. Потім вирушаю на пошуки королеви.

* * *

Коридори фортеці вночі тихі, але не порожні. Вартові Арії стоять що декілька метрів уздовж коридору до її спальні. Світло сяє так яскраво, аж охоронцям доводиться носити спеціальні щити, щоб захистити очі.

Тихо посміюючись, моя тіньова сутність ковзає вздовж нижнього краю стіни, непомітна навіть для гострих очей варти. Я скрадаюся до дверей Арії повз охоронців, які стоять по обидва боки коридору, й повз тих, які стережуть її всередині покоїв.

Гнів, що пульсує в мені, підживлює цю незнайому форму. Я нестерпно хочу витягнути у вартових ножі та встромити їм У груди.

Шепочу заспокійливі обіцянки тій злостивій, мстивій частині себе. Обіцяю: якщо вона буде терплячою, то отримає серце королеви — а вона хоче саме цього.

Прокрадаюся дедалі глибше в її покої. Прослизнувши під іншими дверима, я опиняюся в кімнаті, де на ліжку зі світла спить Арія. Вона лежить на купі пухнастих білих ковдр, її прекрасне біляве волосся віялом розкинулося навколо голови. У долоні затиснутий кинджал із заліза й адамантію.

Побачивши його, я посміхаюся й повільно один за одним прибираю її пальці з руків’я. Один. Другий. Третій.

Вона різко розплющує очі, хапає лезо й цілиться просто мені в серце. Я регочу, розпадаюся на частини й з’являюся з іншого боку ліжка. Скориставшись її шоком, вихоплюю лезо з руки королеви і вганяю їй у груди, прямісінько в почорніле, жорстоке серце.

Вона кричить так голосно, що в мене болять вуха. Я чую цей крик навіть зі своєї могили. Моя тіньова сутність квапиться й ледь не відступає, але я роблю заспокійливий вдих і натягую її повідець. Ми ще не закінчили.

Стривожені жахливим криком, охоронці вдираються в кімнату. Я зупиняю одного з них, торкнувшись рукою його шиї. Очі вартового розширюються від жаху, щойно він помічає мене. Мені подобається уявляти його збентеження, коли він бачить жінку з тіні в цій кімнаті, повній світла. Я посміхаюся й повільно простую до іншого вартового, похитуючи стегнами в беззвучному ритмі моєї помсти.

Фейрі витягує з-за пояса меч, але я перехоплюю його, перш ніж він встигає завдати удару. Проводжу лезом по його горлу, посміхаючись вартовому позаду нього.

Швидко орудую мечем. Моя тіньова сутність хоче скупатися в їхній крові, хоче мучити їх за весь той біль, що вони заподіяли Немилостивому Двору. Я приборкую її та вбиваю вартових одного за одним.

Можливо, річ у тім, що я занадто ослабла, але цього разу майже точно відчуваю зв’язок між мною і Фінном. Відчуваю, як його сила тече крізь мене — не краплями й не поштовхами, а безперервним потоком. Я зосереджуюся на цьому потоці, доки моя тіньова сутність повертається до наших із Себастіаном трун.

Спочатку вона звільняє Себастіана, ламаючи мечем замок, що утримує його всередині. Потім рушає до мене.

Однієї миті ніби ляскає батіг — і моя тінь зникає. Я повертаюся у власне тіло. Труна відчиняється, і мою в’язницю заливає світло.

Ледве виходжу з неї й падаю на землю. Поруч зі мною Себастіан, похитуючись, стоїть на ногах. Він мружиться від яскравого світла, яке після стількох днів під замком у цій темряві боляче ріже очі.

Моє тіло обважніло від отрути королеви, тож я заплющую очі й зосереджуюся на диханні, дозволяючи силі Фінна литися моїм тілом.

Будь ласка, Фінне, нехай із тобою все буде добре. Не дозволяй мені взяти забагато.

Коли розплющую очі, бачу поруч Себастіана. Він приголомшено дивиться на мене.

— Ти вбила її. Королеву… — він розгублено кліпає. На його обличчі відбивається тисяча емоцій, але найбільше — полегшення й спустошення. — Вона мертва?

— Як ти… її сила перейшла до тебе? — запитую я.

— Так. Я відчуваю її, — він супиться і важко ковтає. — Носити обидві корони так… вони не повинні бути разом.

— З тобою все гаразд?

— Нам треба йти, — каже він.

Я хитаю головою.