Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 77)

— Тепер у нас є ти, принцесо.

— Ти досі мене так називаєш? — усміхаюсь. — Думала, ти вже здогадався… Я не принцеса. І ніколи не була.

— Знаю, — шепоче він мені у волосся. Його вуста легенько торкаються моєї скроні. Це лише тінь поцілунку, але тепло омиває мене, як ласкавий літній приплив. — Знаю, що ти ніколи нею не була. Здається, я зрозумів це тієї миті, коли побачив тебе вперше. Ти — не принцеса. Ти — моя королева.

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ШОСТИЙ

Портал саме там, де й говорили: у печері під корінням Матінки Верби на найпівнічнішій вершині Гоблінських гір.

Нам знадобилося менш ніж година, щоби підійнятися сюди вранці та знайти її, й менш ніж тридцять секунд, щоб розрізати долоні, змішати нашу кров і відкрити портал. Я тремчу, вдивляючись у непроглядну темряву, що чекає на нас по той бік світляного кільця.

Я прокинулася в обіймах Фінна, задоволена і сповнена надії. До цієї миті я не згадувала, що таке страх. Забула, що ми рушаємо в невідомий світ, де зіткнемося з небезпечними створіннями, де нас судитимуть і замкнуть назавжди, якщо вирішать, що ми негідні.

Не наважуюся дивитись на Фінна. Він нагадує мені про те, що я можу втратити, якщо все піде котові під хвіст. Намагаюся зосередитись на спогадах про поснулих дітей і ступаю крізь осяйне кільце в темряву.

Фінн проходить за мною крізь портал і стає поруч. Підземний світ оповитий темрявою і туманом. Зазвичай у подібному місці я би почувалася як удома — тут ідеально ховатися і скрадатися, але кожна клітина мого тіла волає, що мені тут не місце. Я бачу світло, що лине з порталу позаду нас. Мені нестерпно кортить озирнутися, щоби переконатися, що він досі там і ми можемо будь-якої миті повернутися. Однак згадую слова Джуліани. Якщо Меб хоче, щоб я довела свою наполегливість, я це зроблю. Тому змушую себе дивитися вперед.

Фінн простягає мені руку, і на частку секунди я замислююся, чи не варто відмовитися. Я не готова будь-кому й будь-чому, що спостерігає за нами, показати свою слабкість. Проте разом ми сильніші — тут і скрізь, — тому беру Фінна за руку, він міцно стискає її, і ми йдемо вперед.

Земля тріщить, небо стогне. Поверхня обабіч нас рухається, здіймаючись і утворюючи гори й стежку між ними.

— Думаю, нам туди, — тихо каже Фінн.

Цього разу я стискаю його руку, і ми мовчки йдемо проходом, який щойно утворився поміж гір. З кожним кроком світло з порталу позаду нас тьмяніє, але ми не наважуємось озирнутися. Навіть не говоримо про це. Навколо чути тільки свист вітру й гуркіт каміння під нашими ногами.

— Я була тут раніше, — шепочу. Вітер розносить мої слова колами над нашими головами. Вони відлунюють тричі, тихіше й тихіше, доки й зовсім тануть. — Того разу, коли мама брала мене на пляж. Ми приходили сюди.

Фінн міцніше стискає мою руку.

— Ти впізнаєш це місце? Воно тобі знайоме?

— Воно мало не зовсім такий вигляд, але видається знайомим. Я точно була тут раніше.

А Меб… чи була вона тією жінкою з моїх спогадів? Тією, з ким розмовляла мама? Тією, яка налякала мене тоді?

Час, здається, сповільнює хід, але я зосереджуюся на тому, щоби переставляти ноги. Іноді ми йдемо вгору. Іноді спускаємося вниз. А іноді дорога така пласка й одноманітна, що мені здається, ця монотонність зламає мене.

Немає жодних ознак монстрів, про яких нас попереджали. Навколо панує нескінченна безбарвна пустка.

Коли мені починає здаватися, що ми занадто довго йдемо цим колом, і мої інстинкти благають бігти назад до порталу, я думаю про Немилостивих дітей, про Ларк, про всіх, хто опиниться в пастці й буде поневолений, якщо ми відступимо.

Я впевнена, що ми пройшли багато-багато кілометрів посеред порожнечі, коли скелі, що підносяться обабіч нас, зникають у тумані, а замість них з’являється темний похмурий ліс.

Туман в’ється навколо дерев і повзе між корінням. Моє серце шалено калатає.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.

Я киваю і продовжую йти.

— Якщо я нащадок Меб, чи означає це, що Джас — теж? — запитую хоча б для того, щоби поговорити й відволіктися від неприродності цього місця.

— Правду кажучи, я не знаю, — зізнається він. — Якщо кров Меб текла в одному з ваших батьків, то, звичайно, що так.

Мої губи смикаються.

— Якби Мордей не запроторив Джас до в’язниці й не вселив їй страх перед цим світом, вона була б у захваті від самої думки, що ми нащадки якоїсь Великої королеви фейрі.

— Цілком конкретної Великої королеви фейрі, — виправляє мене Фінн. — Мені шкода… шкода, що Мордей скривдив Джас, змусив її боятися нас.

Я ковтаю клубок, що застряг у горлі.

— Мені теж. Але я сподіваюся… сподіваюся, що колись побачу її знову. Хоч якось.

— Я подбаю про це. Ми можемо навчити тебе накладати обертальні чари самостійно або попросити жрицю зробити це, — він стискає мою руку. — Я знаю, яка вона важлива для тебе.

— Дуже довго вона була тим єдиним, що я мала.

Опускаю погляд і роблю крок за кроком. Раптом усвідомлюю, що кожна жертва, яку я приносила заради своєї сестри, привела мене до цієї миті. Що я готувалася до цього — хай що чекає на мене далі, хай що доведеться зробити заради порятунку цілого королівства.

— Розкажи мені про Джас, — просить Фінн. Діставши меч із піхов, він стає попереду мене й прорубує павутиння ліан, що перегороджують нам шлях. — Яка вона?

Я усміхаюся.

— Вона чудова. Джас робить усіх довкола щасливішими. Скільки я себе пам’ятаю, вона завжди любила історії. Ще коли була зовсім маленькою й ми думали, ніби Джас нічого не розуміє, вона сиділа в мене на руках, поки мама розповідала про Фейрію. Думаю, Джас подобався звук маминого голосу й те, як виразно вона розповідала казки.

Фіннів погляд, завжди такий напружений, ніби виглядає небезпеку, на мить зупиняється на моєму обличчі.

— Як думаєш, твоя мама здогадувалась, яку роль тобі доведеться відіграти в нашому світі?

— Не знаю, — знизую плечима. Якщо я не помилилась і справді вже бувала тут, якщо мама приводила мене в Підземний світ, то, очевидно, вона щось знала.

Яструб, витканий зі смуг туману, опускається на землю просто перед нашими обличчями.

Я відсмикую голову, але не смію сповільнити крок. Фінн стискає мою руку.

— Хоч щось із цього реальне? — запитую я.

— Це залежить від того, що вважати реальністю, — відповідає він. — Просто не дивися вниз.

Звичайно, я одразу туди зиркаю. Земля обабіч нас зникла, відкриваючи величезний провал у небуття. Я сповільнююсь.

— Очі вгору, принцесо, — каже Фінн, легенько тягнучи мене вперед.

Ми йдемо і йдемо, аж доки в мене починають горіти ноги, а в голову закрадаються сумніви: чи варто було взагалі приходити сюди?

Я всоте переконую себе, що це було правильне рішення, — зненацька туман і тіні розсіюються, й навколо нас знову з’являються гори. Розумію, що ми опинилися в центрі…

— Це тронна зала, — шепочу я, дивлячись на кам’яний поміст перед нами й кострубатий трон із коріння дерев на ньому.

— Королево Меб, — промовляє Фінн, підвівши обличчя до небес, які, однак, не схожі ані на небо, ані на стелю. — Я — принц Фінніан, син Оберона, а це Абріелла — дитя Меб. Вона володіє силою корони Немилостивих, а я — її споріднений партнер. Ми прийшли, щоби просити у вас поради, як врятувати ваше королівство.

Трон порожній, але наступної миті навколо нього спалахує чорне полум’я, і серед його мерехтливих язиків з’являється кароока жінка. Її волосся кольору палахкого вогню спадає до талії, переплітається в дивному танці з язиками чорного полум’я.

Я вже була тут. Уже бачила це чорне полум’я.

— У свій вісімнадцятий день народження, — промовляє Меб, і від цих слів у мене дзвенить у вухах, — вона знайде свою справжню сутність. Не намагайся завадити цьому.

Фінн опускається на одне коліно, а я така вражена, що навіть не намагаюся повторити за ним, аж поки він не тягне мене за руку.

— Підведіться, — каже Меб, але губи її не ворушаться. Я не чую її голосу, та відчуваю його відлуння у своїй голові. — До мене так рідко приходять гості. Підійдіть ближче й дайте мені роздивитися ваші обличчя.

Ми з Фінном поволі підводимося і ступаємо два кроки вперед.

Чорне полум’я навколо Меб стихає.

Тільки тепер я бачу, яка в неї бліда шкіра — майже сіра, — а губи криваво-червоні. Вона нахиляє голову до Фінна й сумовито усміхається.

— У тебе батькові очі, але ця шкіра, схожа на піски пустелі, дісталася тобі від матері. Вона не була тією, кого твої бабуся й дідусь обрали правити поруч із твоїм батьком.

Фінн важко ковтає, я відчуваю його напруження.

— Однак вона була хорошою королевою, — додає він.

— Гірко, що їй довелося померти так рано, — вимовляючи ці слова, Меб посміхається, позбавляючи їх бодай натяку на щирість. Зрозуміло одне: навіть якщо вона й бажає добра своєму народові, навіть якщо тільки вона може допомогти нам урятувати Двір, Меб зовсім не та доброзичлива пра-матір, яку я уявляла. Не даремно я боялася її.

Стискаю руку Фінна. Благаю, щоб він заспокоївся, переконую його не дозволити їй заманити нас у пастку.

— Ти точнісінько така, як моя онука, — каже Меб. Її блискучі червоні губи згинаються в підступній посмішці, коли вона повертається до мене.