Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 76)

— Магія тут ні до чого. Я відчуваю більше сили, коли ти віриш у мене. Коли знаю, що в мене є друзі. Це та сила, яка не має чогось спільного з магією.

Його сріблясті очі спалахують.

— Я відчуваю те саме. Ніколи не думав, що зможу відчути це знову, — він важко ковтає. — І не думав, що хочу це відчувати.

Я тремчу під ним.

— Тобі холодно?

Я хитаю головою:

— Більше ні.

— І мені ні.

Він проводить великим пальцем по моїх губах, і я не можу не помітити в його очах благоговіння, обожнювання. Як може цей красивий, сильний, добрий чоловік відчувати вдячність за те, що опинився тут зі мною?

Спершись на одну руку, він повільно розв’язує мою сорочку, вона спадає, оголюючи груди. Фінн опускає голову. Повітря холодне, але я відчуваю його гаряче дихання на своїй шкірі, коли він проводить язиком по моєму випуклому соску. Вигинаю спину, відриваючись від твердої землі, й стогну, коли задоволення і жар розливаються в моїй крові.

— Ти хоч уявляєш, що я відчував, знаючи, що ти спиш у моєму ліжку в палаці Немилостивих? Бачити тебе там, де я стільки разів уявляв нас? Я не можу дочекатися, коли ми знову опинимося там. Так мрію притиснути тебе до себе, поки ми спатимемо під зорями. — Він утикається носом у мою шию, я вигинаюся йому назустріч, насолоджуючись відчуттям своїх грудей на його оголених грудях. Хочу відчувати його ще сильніше.

— Фінне, — видихаю я, мої руки ковзають вгору-вниз його спиною. — Я кохаю тебе.

Хочу повторювати це знову і знову. Поки він відчує це всім своїм серцем, поки повірить у те, що гідний цієї любові.

— Я теж тебе кохаю.

— У нас є… — я прикушую губу, — яке-небудь зілля, щоби випити, коли повернемося в столицю, для запобігання вагітності?

— Так, — його губи торкаються моїх у солодкому поцілунку. — Але не обов’язково робити щось сьогодні ввечері. У нас попереду все життя. Ми можемо…

— Будь ласка? — я рухаюся під ним, підтягую коліна й підштовхую його влаштуватися між моїх ніг. Стогну, відчуваючи його крізь одяг між нами. — Я не хочу чекати.

Фінн усміхається мені в темряві.

— Я теж, але я готовий почекати. Якщо ти справді плануєш зануритися у Води Нового Життя, у нас буде стільки часу, скільки потрібно, і всі можливості, щоб…

Я запускаю пальці в його волосся і притягую Фінна до себе. Його усмішка переливається в поцілунок, руки починають неквапливо досліджувати мій живіт і здіймаються до грудей. Великий палець пестить мої затверділі соски.

Я піднімаю стегна назустріч йому, ритмічно погойдуючись, щоби показати, що саме мені від нього потрібно. Проте Фінн не поспішає. Він лишає слід поцілунків на шиї й до ключиці, покусує мої плечі й груди, рухається вниз. Він проводить язиком по моєму животу і злегка посмоктує чутливу шкіру під пупком. У мене перехоплює подих.

Фінн розсовує мої стегна ширше й утикається носом між моїх ніг.

— Дозволь поцілувати тебе там.

Він розтуляє рот, притискаючись до мене язиком крізь тканину білизни.

Я не можу дихати. Його великі долоні ковзають угору моїми ногами, намацують трусики і стягують їх. Ледве встигаю перевести подих, коли рот Фінна знову притискається до мене. Його руки лежать на внутрішньому боці моїх стегон, ніби розкривають мене для нього. Язик Фінна танцює на моїй найчутливішій шкірі, а рот дражнить і випробовує мене, аж доки я втрачаю контроль і починаю безтямно стогнати.

Кожен сантиметр моєї шкіри горить, переповнюється життям і жадає дотику. Я запускаю руки в його волосся. Хочу більше — більше насолоди, більше його, більше цієї ночі. Однак Фінн не змінює позу. Він залишається на місці, догоджаючи мені, бурмочучи про своє кохання і про своє бажання, поки я нарешті досягаю піка задоволення, якого ніколи раніше не відчувала.

Я падаю й лечу, але анітрохи не боюся, бо знаю, що він мене втримає. Що ми завжди триматимемо одне одного.

Фінн прокладає поцілунками шлях угору по моєму тілу, і я повільно оговтуюся. Мені бракне повітря, коли його вуста знову знаходять мої. Я проводжу руками по його боках і спускаю з нього штани. Він схвально стогне просто мені в рот і допомагає зняти із себе залишки одягу. Коли Фінн нарешті знову влаштовується на мені, я рухаю стегнами, підштовхуючи його плавно увійти в мене. Натомість він підводиться на ліктях і вивчає моє обличчя.

— Не думав, що колись відчую це знову, — він нахиляє голову й цілує мене в губи. — Не думав, що зможу, — він підводиться на руках і дивиться на мене згори вниз. — Я бився за свій народ, але сам не жив. Доки ти не увійшла в портал. Доки не подивилася мені в очі й не попросила потанцювати з тобою. Відтоді все змінилося. І, сподіваюся, більше ніколи не буде, як раніше.

Закидаю ноги йому за спину й тягну його вниз.

— Я кохаю тебе, — підтискаю стегна, знаходжу Фінна між своїх ніг і повільно допомагаю ввійти в себе.

Його дихання переривається, а очі на мить заплющуються. Я насолоджуюся нашим зв’язком. Немає місця сумнівам і страху перед тим, що має статися. Нема місця для чогось, крім надії. Для чогось, крім любові. Я відчуваю її так сильно, що заплющую очі, щоб насолодитися нашими рухами разом.

— Абріелло, — видихає він. — Абріелло, розплющ очі.

Я слухаюся й бачу навколо нас зоряне світло, яскраве й осяйне, наче сама печера перетворилася на нічне небо. Наче надворі не лютує завірюха.

— Гарно… — бурмочу я, але мій погляд відривається від зір і зупиняється на його очах.

Фінн знову ковзає рукою вниз моїм тілом, стискає мої стегна і входить у мене — глибше, ніж раніше.

— Приголомшливо, — каже Фінн, але він теж не дивиться на зорі. Ми сплітаємося тілами посеред гір перед найнебез-печнішим днем у нашому житті. Ми — єдине, що є в нас, але цього більш ніж достатньо.

* * *

Трохи згодом я шепочу:

— Зорі зникли.

Ми лежимо під ковдрами на боці, сплівшись руками й ногами. Не зводимо одне з одного очей. Лежимо в обіймах так довго, що я не можу сказати напевне, коли зорі навколо згасли.

Фінн перекочується на спину, і я спостерігаю за ним у мерехтливому світлі, доки він вивчає камені, що звисають зі стелі, немов великі краплини.

— Думаю, вони сяяли, лише доки ми кохалися, — усміхається він. — Здається, я ніколи не говорив тобі щось зухваліше.

Я глухо регочу.

— Але тут немає жодної магії, — кажу я. — Звідки ж узялися зорі?

Фінн пригортає мене до себе й усміхається. Я ніколи не бачила його таким щасливим.

— Думаю, ми помилялися щодо цього місця. Магія звідси нікуди не поділася. Просто вона інакша, ніби існує окремо від нас.

— Іноді корисно бути інакшим, — шепочу я.

— Не можу не погодитися з тобою, — Фінн притискає губи до моєї маківки і вдихає запах мого волосся. — Нам треба поспати.

У мене перехоплює подих, коли згадую свій сон про Ларк. Я планувала розповісти про це Фіннові сьогодні вранці, але через напад на табір і поранення Кейна зовсім забула.

— Учора Ларк явилася мені уві сні.

— Справді?

— Так, говорила щось про чудовисько з білими очима, яке врятує мене. — Хитаю головою, не можу чітко пригадати. — Може, це якась метафора? Що для Ларк могло б символізувати чудовисько з білими очима?

Фінн гмикає.

— Не знаю. Сумніваюсь, що вона вклала в цей образ потаємний зміст.

— Може, й так. Але найбільше мене схвилювала інша частина сну. Ларк сказала, що втомилася, і зникла з видіння ще до того, як ми закінчили розмову. Я думаю…

— Думаєш, вона може поринути в Довгий сон? — запитує Фінн.

Я міцно обіймаю його.

— Сподіваюся, що ні.

— Прета жене від себе цю думку. Це одна з причин, чому вона залишила Ларк у Скелястому замку. Бути Немилостивою дитиною зараз так небезпечно, що вона хотіла зосередитися на тому, що в жилах Ларк тече кров Диких фейрі.

— Завтра ми побачимо Меб, — кажу я. — Це найкраще, що ми можемо для неї зробити.

Фінн на мить напружується, але знову розслабляється.

— Я теж так думаю. Буде нелегко, але вірю, що Меб має всі потрібні нам відповіді. Я вже давно не відчував такої надії.

— А чому відчуваєш зараз? — запитую я. — Що змінилося настільки, щоби похмурий Фінн почав сподіватися?

Він ще раз цілує мене в маківку.