Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 75)

— Дар, — повторює він.

Я тремчу. Сонце сідає, мої пальці заніміли від холоду, а я ж простояла тут лише хвилину.

— Ходімо, — Фінн бере мою холодну руку своїми теплими долонями й веде мене назад у печеру.

Я сідаю на наше ліжко, обхопивши коліна руками. Він скидає змоклий верхній одяг, перш ніж влягтися на спальний мішок.

— Можна? — запитує він, простягаючи одну руку, ніби збирається обійняти мене.

Цього разу я тремчу сильніше, мої зуби стукотять.

— Відмовлятися було б самогубством, — відповідаю, але для нас це не жарт.

Ми обоє знаємо: я хочу, щоб він обійняв мене, з причин, які не мають нічого спільного з холодом.

Ми лягаємо поруч. Фінн натягує на нас ковдри, перш ніж покласти руку мені на живіт і притиснути мою спину до своїх грудей. Мої м’язи розслабляються від його тепла.

— Ніколи не думав, що так радітиму подорожі в Підземний світ, — хрипло каже він, погладжуючи великим пальцем мій живіт. — Але я вдячний… що ми самі. Без нього. Що я можу вдати, ніби ти моя.

Моє серце завмирає. Я повертаюся, щоби бачити його обличчя.

— А я можу вдати, що ти мій? — запитую.

Він хитає головою.

— Я завжди твій. Це не зміниться.

Від того, як легко він вимовляє ці слова, всередині мене все тремтить.

— Мабуть, нам обом нічого вдавати.

Фінн зітхає.

— Поза цим місцем між нами завжди стоятиме Себастіан. Хоч як добре ти навчишся блокувати його, хоч які сильні щити ставитимеш, він завжди так чи інак тебе відчуватиме. А ти завжди відчуватимеш його. Але тут… — Фінн заплющує очі. — Тут є тільки ми. Навіть якщо це лише на одну ніч.

— Не на одну, — шепочу я, простягаючи до нього руку. Його щока як оксамит під кінчиками моїх пальців. — Я хочу вирушити до Вод Нового Життя. Знаю, ти казав, щоб я обміркувала це, але тут особливо нема про що думати. Я зробила помилку, зв’язавши себе із Себастіаном. Оскільки він не бажає звільнити мене від нашого союзу, я хочу зробити це сама, і можу. — Гладжу темні кучері Фінна. — Я хочу цього насамперед для себе, але хочу і для тебе. Щоб, коли настане час, бути вільною не тільки для себе, а й для нас.

Фінн пильно вивчає моє обличчя. Його очі блищать у світлі багаття, що відбивається від стін печери. Він проводить пучкою великого пальця по моїй нижній губі й уривчасто видихає.

— Чому ти тут, зі мною, коли я не зробив бодай чогось, щоб завоювати тебе?

— Кохання не потрібно завойовувати. У коханні ми відкриваємо серце, а не судимо. Але, Фінніане, навіть якби я тебе оцінювала, однаково вважала б, що ти на це заслуговуєш… на це й навіть більше. Твій народ іде за тобою не через те, ким був твій батько. Вони йдуть за тобою через те, ким є ти. І вони твої друзі не через те, що ти можеш їм запропонувати, а тому, що знають: поруч із тобою вони стають кращими, а їхні життя сповнюються сенсом.

— Абріелло, я робив жахливі помилки.

— Як і всі ми, — шепочу я. — Але твої помилки — це частина тебе. Вони мене не лякають. Так уже сталося, що я закохалася в тебе саме через те, ким ти є. І річ зовсім не в тім, що ми споріднені. — Прикушую нижню губу й намагаюся зібратися з духом. — Хай який магічний зв’язок існує між нами, тієї першої ночі нашої зустрічі мене привабило саме те, хто ти і який вибір ти робиш. Саме тому я в тебе й закохалася.

Фінн заплющує очі й притуляється своїм чолом до мого, роблячи глибокий, переривчастий вдих.

— Я теж тебе кохаю. І відчайдушно хочу показати тобі, як сильно.

— Тоді чому ти мене не цілуєш? — запитую я. Ледве встигаю договорити, як його рот накриває мій, і він перекочує мене на спину й лягає так, щоб одна моя нога опинилася між його стегнами.

Поцілунок Фінна — немов тавро, що зв’язує мене з ним значно потужніше, ніж руна із Себастіаном. Кожен рух його язика розвіює тривогу, що сковує мої м’язи, і я відчуваю, що можу розслабитися хоча б на мить.

Фінн перериває поцілунок, але не відсторонюється. Його рот так близько до мого, що я відчуваю його усмішку.

— Я казав тобі, що на смак ти така сама, як і на запах?

Я сміюся.

— Після такого дня сумніваюся, що це комплімент.

— Неправда. Ти смакуєш, як вишні та місячне світло.

— Ти не поцілував мене тієї ночі, — кажу я, погладжуючи його спину. — Тоді, в душі.

— Ні. Не поцілував.

— Чому? Я ж просила тебе це зробити.

— Тому що понад усе на світі я хотів поцілувати тебе, — його голос хрипить. — Я знав, що тебе тягне до мене з тієї першої ночі, коли ми зустрілися. Через наркотики й цей потяг було б легко прийняти твою пропозицію і скористатися нею у власних інтересах. Але я хотів, щоб ти попросила мене про це, коли твій розум не буде задурманеним. І не бажав, щоб наш перший поцілунок був через корону. Навіть якщо так і мало статися. Тому я не поцілував тебе. Навіть попри те, що хотів цього.

— Але ти поцілував мене в шию.

Його губи повільно розтягує підступна посмішка.

— Я не святий, принцесо. Я мав спробувати тебе на смак.

Мій живіт зводить від бажання — гарячого й терпкого. Підкоряючись пориву, я хапаю Фінна за край сорочки й стягую її через голову. Мої руки досліджують кожен сантиметр його м’язистих грудей, сильної спини, ніжної шкіри над поясом штанів.

— Здається, я згадувала, що теж хочу спробувати тебе на смак, — кажу, погладжуючи те місце над його тазовою кісткою, де, як я знаю, назавжди витатуйована розділена навпіл п’ятикутна зірка.

Посміюючись, він спирається на лікоть і дивиться на мене згори вниз.

— Повір мені, таке б я не забув. — Він накручує на палець пасмо мого волосся. — Ця зачіска…

— Дурнувата.

— Мила.

— О так, комплімент, який мріє почути кожна жінка на піку пристрасті. Мила, — пирхаю я.

Фінн сміється.

— Тебе безумовно можна описати й іншими словами, — шепоче він. — Хочеш, складу список?

— Черства, озлоблена, нудна, — кажу я. Намагаюся звучати безтурботно, але мій голос видає забагато справжніх почуттів.

— Запаморочлива, сильна, стійка, приголомшлива, — відповідає Фінн.

Я прикушую нижню губу і звиваюся під ним, перш ніж простягнути руку й погратися з одним із його локонів.

Фінн дивиться на мене, злегка прикривши очі.

— Тієї ночі в душі… ти пам’ятаєш, що сказала мені, коли я поклав тебе в ліжко?

Я хитаю головою. Окрім душу, нічого з тієї ночі не пам’ятаю.

— Ти казав, що я просила тебе залишитися.

Він киває:

— Так. Потім ти сказала, що зі мною почуваєшся в безпеці, як під нічним зоряним небом.

Мої щоки починають палати.

— Схоже, це звучало досить жалюгідно.

Фінн хитає головою:

— Ні. Ти не розумієш. Ти казала все, що я хотів почути. Це я був жалюгідний, бо так хотів вірити, що всі твої зізнання не через наркотики.

— І це таки була правда, — шепочу. — Я завжди черпала в тобі силу.

— Річ у спорідненості.

Я хитаю головою: