Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 74)
* * *
Мою праву щоку обліпили пухнасті сніжинки. Мені доводиться примружуватися, щоб розгледіти дорогу попереду.
— Ще далеко? — питаю я.
Із кожним пройденим кілометром дедалі сильніше відчуваю тяжіння, але й гадки не маю, як зрозумію, що ми на місці. Проте очевидно, що ми наближаємося.
Фінн озирається й киває:
— Думаю, ні. Може, за декілька годин доберемося до Матері Верби. Якщо не помиляюся, ми зайшли достатньо далеко в гори й зараз уже маємо бути на кряжі Німоти, — він передає мені флягу з водою.
Усе, що я бачу, — це кам’яниста стежка позаду й попереду нас. Єдине, що змінилося відтоді, як ми розділилися з Тінаном і Кейном, — стало так холодно, що я більше не відчуваю пальців ніг і правої половини обличчя.
— Звідки ти знаєш? — запитую я. Через ін’єкції отрути ми не можемо перевірити свої сили, щоб зрозуміти, чи зайшли вже на землі без магії.
Фінн забирає флягу й чіпляє до свого рюкзака.
— Ти відчуваєш Себастіана? — питає він. — Отрута не впливає на зв’язок, на відміну від кряжа Німоти.
— Точно, — про це я й не подумала. Шукаю цей всюдисущий зв’язок. — Він зник, — заплющую очі й глибоко вдихаю. Усі мої почуття належать тільки мені — яке полегшення.
— Ти зовсім його не відчуваєш? — запитує Фінн і підходить ближче. — Навіть якщо спробуєш налаштуватися на нього?
Я подумки тягнуся по той бік стіни, яку звела між нами, і хитаю головою:
— Взагалі нічого.
Фінн пильно вдивляється в моє обличчя.
— Добре.
Тієї миті він нахиляється й торкається моїх губ своїми. Я відчуваю їхні жар, спрагу й нетерпіння.
Усе всередині мене тане й оживає, немов квіти, що пробиваються із землі й тягнуться до сонця після довгої зими. Від тепла його дотиків тисячі крихітних метеликів розправляють крильця в моєму животі.
Цілуючи мене, Фінн запускає пальці в моє волосся й відкидає мені голову назад. З моїх вуст зривається стогін, і я хапаю його сорочку, намагаючись притиснутися до нього сильніше.
Коли Фінн відсторонюється, його сріблясті очі злегка примружені й затуманені від бажання.
— Я чекав цього всю дорогу.
Я стримую усмішку.
— То ось чому ти пішов зі мною.
Він клацає мене по носі.
— Кейн так скаржився на напруження між нами, що якби я не знав його, то подумав би, ніби він навмисне поранився, щоб увечері ми могли побути наодинці.
Він іде вперед стежкою, а я декілька секунд тупо дивлюся йому в спину, поки його слова луною котяться в моїй голові.
— Сонце скоро сяде, — каже він, не обертаючись. — Треба знайти тепле місце для ночівлі.
— Слушно, — бурмочу, ледь пересуваючи ноги. Дві хвилини тому я б раділа, що ми знайшли місце для табору, й неймовірно тішилася би будь-чому, що бодай трохи
Ми спали поруч вчора й у Джуліани. Тому й цього разу все має бути доволі звично.
Хоча зовсім інакше.
Ми наодинці — зв’язок між мною і Себастіаном тут не діє. Все буде зовсім інакше.
Фінн зупиняється і свистить своїм вовчицям. Вони повертаються до господаря і йдуть за ним, коли він пробирається крізь підлісок на краю стежки.
— Сюди! — гукає він і киває мені йти за ним.
Декілька хвилин ми продираємося крізь чагарі й нарешті опиняємося біля входу в печеру. Вовчиці заходять першими, повертаються мордами до входу, сідають і, радісно хекаючи, дивляться на Фінна.
— От і чудово, — каже він, нахиляючи голову, щоб зазирнути всередину, й чухаючи обох вовчиць за вухами. — Саме те, що треба.
— Ти хочеш
Фінн усміхається.
— Абріелла — дитя Меб, убивця фальшивого короля й майбутня королева Двору Тіней — боїться маленької печерки.
— Я не боюся. Я просто… обережна, — випростуюся. — Ти справді думаєш, що жодна істота не зробила це місце своїм домом? Те, що зараз там нічого немає, не означає, що це ніщо сюди не повернеться.
Погляд Фінна ковзає по мені.
— Обіцяю, я тебе захищатиму, — лагідно каже він.
Щось ворушиться в моєму животі. Його погляд, здається, обіцяє дещо зовсім інше. Дещо значно захопливіше, ніж просто захист.
— Після тебе, — кажу я.
Він знову сміється й пірнає всередину. Йду за ним, дякуючи богам за свою здатність бачити в темряві.
Хоча вхід доволі низько до землі, склепіння печери виявляється досить високим, щоб я могла пробратися до задньої її частини, майже не нахиляючись. Озираюся, шукаю ознаки того, що ми вломилися до оселі якоїсь істоти, але не знаходжу нічого підозрілого.
Фінн, не випростуючись, скидає рюкзак і розстеляє свій спальний мішок на землі. Потім бере мій і кладе його на єдине відповідне місце — поруч зі своїм.
— Чи безпечно тут розводити багаття? — запитую я, тремтячи від холоду.
Фінн оглядає скелі над нами й хитає головою:
— Не тут. Є ризик, що сильне локальне тепло спричинить розширення вапняку, і скеля може тріснути й упасти. — Він киває на вхід. — Якщо я розведу багаття там, печера утримає частину тепла.
— Найімовірніше, до ранку вхід замете снігом, — кажу, спостерігаючи, як падають густі сніжинки.
— Я тебе зігрію, — усміхається він.
Усередині мене все перевертається, але перш ніж встигаю вигадати відповідь, Фінн виходить із печери й починає збирати дрова для багаття.
Я знімаю промоклий одяг і переодягаюсь у сухі чисті речі. Закінчивши, нарешті знову відчуваю пальці на ногах. Просто біля печери потріскує вогонь.
Фінн стоїть одразу біля входу, дивлячись на вогонь і вітер, що дме за ним.
— Дивно, що деревина не промокла, — кажу я, вже відчуваючи, як у печері теплішає.
— Олія для ліхтарів, — каже Фінн. — Найкраща річ для розпалювання вогню, після магії, звісно. — Куточок його рота трохи піднімається в усмішці.
— Чому усміхаєшся? — запитую, підходячи до нього. На мить завмираю, замислюючись, як добре було б обійняти Фінна ззаду, притиснутися щокою до спини й відчути його силу. Натомість я стаю поруч із ним і навіть не торкаюся.
А от Фінн, схоже, не поділяє моєї обережності щодо дотиків. Він умить розвертається й тягне мене у свої обійми. Я видихаю, і моє тіло розслабляється. Мені так добре тут. Нам добре. Ми так довго не дозволяли собі дослідити це відчуття.
Фінн опускає підборіддя на мою голову й гладить мене по спині.
— Це дар, — хрипло каже він.
Я відсторонююся й дивлюся на нього.
— Що саме?
— Ця ніч. — Він вивчає моє обличчя, проводить великим пальцем по лінії мого підборіддя. — Ніч із тобою. Коли тебе не потрібно ні з ким ділити.
Він нахиляє голову й торкається своїми губами моїх. Це дуже легкий цілунок. Можна навіть сказати, невинний. Дружній. Хоча я розумію, що це прелюдія, і серце починає нестримно калатати в грудях.