Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 79)

Він дивиться на мене. У його очах порожнеча, якої я не бачила, відколи він розповідав про смерть Ізабель у нього на руках.

Фінн усе життя готувався посісти цей трон, а тепер повинен віддати його Себастіану. Повинен віддати мене.

Я проводжу пальцями по його зап’ястку.

— Фінне.

— Нам треба йти.

— Ти йди, — киває йому Меб. — А мені потрібна ще мить — поговорити зі своїм дитям.

Фінн не встигає нічого зробити, як Меб змахує рукою, і він зникає.

Я зойкаю.

— Він повернеться, коли я закінчу з тобою.

— Що вам потрібно? — запитую я. Досі намагаюся усвідомити все, що вона мені розповіла, намагаюся уявити, яким може бути моє майбутнє. Я ж не можу відвернутися від цього королівства.

— Ти жадаєш стати смертною, — вона нахиляє голову і примружується. — Чи то… жадала. Ти швидко змінюєшся. Можливо, тебе вже не хвилює, що ти маєш відповідь, яку сподівалася отримати.

— Не говоріть загадками. Скажіть, як урятувати Двір.

— Урятувати Двір? Цього ти хочеш найбільше? Більше, ніж прожити коротке людське життя у вашому жорстокому світі смертних?

Це запитання здається важливим. Водночас делікатним і складним.

— Найбільше я хочу врятувати Двір.

Вона киває один раз, із рішучістю, яка змушує мене відчувати, ніби якусь важливу частину моєї долі вирішено.

— Ти не готова правити.

Я мало не скрикую від розчарування, але лише прикушую губу.

— Я зроблю все, що мушу, щоб урятувати Двір.

— Але ти зазнаєш невдачі, якщо не приймеш темряву всередині себе. Чому ти відмовляєшся від неї?

— Від кого?

— Від своєї тіньової сутності.

Мені перехоплює подих. Моя тіньова сутність. Образи проносяться у мене в голові. Понівечені трупи орків навколо багаття. Закривавлений ніж, що поблискує в полум’ї. Волосся Джуліани на моїй тумбочці.

— Це зброя, що терпляче чекає свого часу, а ти відмовляєшся її використовувати. Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла. Але є й інша. Твоя тіньова сторона. І в неї є сила. Усе, що тобі потрібно зробити, це бути готовою прийняти ті сторони себе, яких, як ти вдаєш, не існує. Прийми темряву — і вона прокинеться, щоб служити тобі.

— Вона мені не потрібна.

— Ще і як потрібна, — усміхається Меб. — Вона зберігає всі твої негативні риси — ревнощі та злість. Егоїзм, завдяки якому вона може хоча б раз узяти те, чого так хочеш ти. — Вона нахиляє голову і примружується, ніби бачить мене наскрізь. Губи Меб кривляться, і я не можу сказати, веселить її це чи викликає огиду. — Пам’ятай, якщо збираєшся пожертвувати принцом Ронаном, щоб зв’язатися зі своїм спорідненим партнером, доведеться знайти інший спосіб урівноважити силу між Дворами. Убий королеву або дивись, як вона нищить Двір Тіней.

— Я не буду приносити його в жертву, — хитаю головою. — Я не така егоїстична.

— Я знаю, — каже вона, і її голос стає на диво мелодійним. — І королева теж. Тому тобі й потрібна твоя тіньова сутність. Тому що вона не така й добросерда. Вона не боїться використовувати всі засоби, що має під рукою.

— Які ще засоби?

— Фінніан, син Оберона, могутніший за свого батька й батька його батька. Ти можеш використовувати його силу. З доступом до його магії ти ніколи не будеш безсила.

— Ризикувати його життям?

— Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла, — повторює вона, і я чітко чую глузливі нотки в її голосі. — А твоєму Двору потрібна лиха Абріелла, жорстока Абріелла.

— Ви, мабуть, плутаєте мене з моєю сестрою. Я зовсім не уособлення добра.

— Звісно, ні, — каже вона.

Фінн з’являється поруч зі мною так само раптово, як і зник. На його обличчі вже немає поваги до давньої правительки. Натомість він ледь стримується, бо не може стерпіти нашої розлуки.

— Ідіть, — наказує вона. — Чудовиська вийшли погратися. Вони понад усе на світі хочуть знищити ваш портал, перш ніж ви зможете до нього дістатися.

Від самої думки про те, що я можу опинитися замкненою тут, мене пронизує жах.

— Ви не можете його захистити?

— Портал розташований на перетині світів, а я не можу торкнутися чогось поза межами Підземного світу. Ідіть!

Меб зникає, і стіни потойбічного тронного залу розсипаються. Фінн бере мене за руку, і ми повертаємося тим самим шляхом, яким прийшли. Не знаю, як швидко ми повинні йти, але щоб дістатися цього місця, нам знадобилося декілька годин.

Фінн підштовхує мене вперед.

— Біжи, — каже він.

Я слухаюся й перебираю ногами так швидко, як тільки можу, відчуваючи, як Фінн біжить у мене за спиною. Підземний світ грається з нами, поки ми прокладаємо собі шлях назад до порталу. Гори здіймаються й опадають обабіч нас, земля зсувається під ногами. Океани вириваються з глибин, і їхні хвилі здіймаються до наших ніг, погрожуючи затягнути нас у воду.

Ми не зупиняємось. Я не наважуюся сповільнити крок, поки не побачу вдалині портал — кільце світла, що кличе додому. Я не можу перевести подих, але не можу й зупинитися.

Туман навколо нас перетворюється на дощ, безперервну безжальну зливу, що ріже мені щоки й пробирає холодом до кісток. Гори здригаються. Мої чоботи промокли наскрізь. Коли я дивлюся вниз, вода вже сягає щиколоток.

Фінн напружується і вдивляється в туман.

— Тут мій батько, — шепоче він. — Я відчуваю його.

Я озираюся, але бачу довкола тільки дощ, що хльоскає обличчя, воду, що підіймається, і темне небо.

— Тепер я розумію, — каже він, сповільнюючи крок і зупиняючись. Він говорить не зі мною. Його слова адресовані комусь, кого я не бачу.

Світіння від порталу мерехтить і тьмяніє.

— Фінне, — я смикаю його за руку. Якби в мене була можливість знову поговорити зі своєю матір’ю, я б не роздумувала ні на мить, але нам потрібно вибиратися звідси.

— Чорт, — каже Фінн, не зводячи очей із води. Вона підійнялася нам до колін. — Біжи!

Мені не потрібно повторювати. Я кидаюся до тьмяного світла порталу. Мої ноги не можуть швидко рухатися у воді, що здійнялася вже до стегон. Я починаю плисти.

Озираюся, щоби переконатися, що Фінн пливе позаду мене, але він знову зупинився. Його обличчя скинуте вгору, а очі заплющені.

— Іди! — Його голос сильний, але тіло… ніби тане. Як хмара, що розсіюється в променях сонця.

— Без тебе я не піду. Поквапся!

— Я застряг. Камені зсунулися. Іди!

Підпливаю до нього, та Фінн кричить на мене:

— Чорт забирай, Абріелло! У тебе мало часу.

Портал заманливо мерехтить у мене за спиною, але я не можу кинути Фінна. І не покину. Глузливі слова Меб відлунюють у моїй голові, але я не звертаю на них уваги. Дівчина, яка прийшла в незнайомий світ, щоб урятувати сестру, — та сама дівчина не відвернеться від коханого.

Я набираю повні легені повітря й пірнаю, підпливаючи до каміння біля ніг Фінна. Крижана вода падає на мене потужним потоком, і мені доводиться щосили гребти, щоб утриматися на місці. Вистачить миттєвої слабкості — і мене віднесе від нього течією.

Я обхоплюю рукою його стегно, а іншою розгрібаю камені, що притисли його другу ногу. Вони занадто великі. Занадто важкі. Мені доводиться працювати вже обома руками й весь час боротися з хвилями. Пальці заніміли й не слухаються, але я продовжую відкидати каміння, яке чарівним чином з’являється знову.

Пронизливий крик розриває воду. Я розплющую очі, щоби поглянути, що там, і бачу, як на мене дивляться моторошні білі баньки.

Я розгрібаю й розгрібаю каміння, аж поки це дивне місце визнає мою наполегливість, і брили, що утримують ноги Фінна, відпускають нас.

Руки ковзають мені під пахви, і Фінн витягує мене на поверхню.