Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 81)

Коли ми знову виринаємо на поверхню, під стелею печери так мало простору, що ковтнути трохи повітря можна, висунувши з води тільки ніс і рот. Це тортури. Я відчуваю, як скелі сходяться, навалюються на нас, забирають повітря. По спині пробігають мурашки, руки й ноги тремтять.

Мене знову затягує під воду. Цього разу я не відчуваю гострого болю, немає монстра, що вчепився в моє стегно, лиш крихітні невидимі руки, які тягнуть мене вниз, вниз, вниз і вниз.

Я вже готова набрати повні легені води, коли в каламуті переді мною з’являється обличчя Фінна. Він хапає мене під пахви й витягує на поверхню. Я встигаю зробити лише один вдих, як знову опиняюся під водою.

Це повторюється знову і знову. Ми пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря. Пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря.

Я думаю, що більше не пропливу, але однаково продовжую. І коли мені здається, що темніше в цій печері бути не може, що я вже не в змозі плисти, нарешті бачу його — біле світляне коло, яке слабко пульсує.

Моє тіло благає зупинитися, здатися й опуститися на дно, до теплих рук, які заколисали б мене там.

Фінн хапає мене за руку.

«Не зупиняйся. Не смій здаватися».

Його рішучість переливається в мене, і я щодуху рухаюся до тунелю зі світла. Воно засліплює, воно повсюди навколо нас, але рука, що тримає мою руку, тягне мене вгору, вище й вище. І раптом ми виринаємо на поверхню, і відчуваємо на шкірі сонячні промені й свіже повітря, і чуємо пташиний спів у кронах дерев.

— Ми майже на місці, принцесо, — Фінн не відпускає моєї руки й тягне мене до берега. Вода міліє, ми виповзаємо на пісок.

Я кашляю, мої груди здіймаються гак, наче легені намагаються надолужити згаяне за час, проведений під водою, за всі ті хвилини без повітря. Я перекочуюся на спину, дозволяючи сонячному світлу литися на мене, вбираючи його.

Фінн дивиться на мене:

— Як твоя нога? Іти зможеш?

Зсуваю розідрані штани, щоб оглянути стегно, й, роззявивши рота, дивлюся на неушкоджену шкіру.

— Усе зникло.

Він здивовано оглядає мою ногу.

— Не болить?

— Я… Усе гаразд.

— Коли я застряг, ти мала пройти крізь портал без мене, — Фінн міцно стискає щелепи, його очі виблискують від гніву.

— Нізащо.

Так швидко, що я не встигаю простежити за його рухом, він схиляється наді мною й накриває мій рот своїм. Це зовсім не ті ніжні поцілунки, які він дарував мені вчора вночі. Зараз у ньому немає місця ніжності. У грубих дотиках губ він виливає все: злість, розчарування і глибоке полегшення.

І я вбираю все це. Приймаю його. Я запускаю пальці Фіннові у волосся й цілую його у відповідь. Цілую всією своєю сутністю.

Я вже мала би померти. Я вже тричі мала би померти. Те, що я жива, — неймовірний дарунок. Як і те, що Фінн тут, зі мною, і що він цілує мене.

Він відсторонюється, але я хапаю його за сорочку і притягую до себе, скеровуючи його вуста до моїх. Я не хочу сперечатися про свій вибір, не зараз. Усе, чого я прагну, — це зосередитися на відчутті губ Фінна і звабливій тяжкості його тіла. Я хочу, щоб він був якомога ближче.

Фінн стогне просто мені в рот і нарешті здається, дає мені те, чого я бажаю.

Він гладить мене через мокру сорочку і стискає мої груди великою долонею, пальцем пестить тугі соски, що випинаються крізь вологу тканину.

Я стогну у відповідь на його поцілунок і вигинаюся під ним.

— Брі, — шепоче він, торкаючись моїх вуст.

— Будь ласка…

Фінн відповідає здавленим стогоном, що розбиває мені серце і змушує нестримніше жадати його близькості. Я інстинктивно підтягую коліно, щоб він міг влаштуватися між моїх ніг. Ковзаю руками по його спині й різким рухом знімаю з нього сорочку. За мить мій одяг летить слідом за сорочкою. Наші вуста й руки сплітаються.

Я вже не знаю, хто чи що я зараз. Я — бажання. Я — хіть. Цілую його з усім відчаєм, який відчувала, поки ми пробиралися до порталу. Я знову виринаю на поверхню, але мені більше не потрібне повітря, мені потрібен він.

Фінн притискає розтулений рот до ніжної шкіри моєї шиї, його руки ковзають униз моїм тілом. Стягнувши з мене штани, він відкидає їх убік і знову влаштовується наді мною. Зуби Фінна ніжно змикаються на опуклості моїх грудей, і майже одразу на зміну їм приходить його язик.

Я зайнята його штанами. Хочу відчувати руки Фінна на своїй шкірі, шукаю розраду в його теплі.

— Брі, — він раптом хапає мене за зап’ястя й піднімає мої руки над головою. Коли Фінн дивиться мені в очі, від ніжності, яку я бачила минулої ночі, слід прохолов. Його очі — озера дикого бажання. Його хіть межує з агонією.

— Ти потрібен мені, — кажу, рухаючи стегнами під ним.

Не зводячи з мене очей, він входить у мене. Від задоволення й полегшення в мене перехоплює подих. Ми шукаємо і знаходимо ритм, який однаково дає й бере.

Фіннові руки ковзають угору, до моїх зап’ясть і вище, аж поки наші пальці сплітаються. Задоволення наростає, розливається тілом і переповнює кожну клітинку, не лишаючи місця для чогось іншого. Він міцно цілує мене, і ми разом вибухаємо в найвищій точці насолоди. Вона така сильна, що я кусаю його губу й відчуваю смак крові.

Важко дихаючи, Фінн підводить голову. Його погляд затуманений, губи набрякли, в місці, де я вкусила його, проступає кров. Він відпускає мої руки й проводить великим пальцем по моєму підборіддю, вивчаючи обличчя.

Проте його очі надто швидко холонуть. Я бачу, як він закривається від зв’язку, що був між нами, відчуваю, як відсторонюється, навіть коли ніжно притискається своїм чолом до мого.

— Пробач. Я не мав цього допустити.

Він зараз серйозно? Просити вибачення за те, чого ми обоє хотіли? Якби в мене не паморочилося в голові після божевільної пристрасті, я б розсміялася.

Він скочується з мене і простягає мій одяг — сорочку, штани й чоботи. Я навіть не пам’ятаю, як знімала все це. Одягаюся, поки він підбирає свої речі.

Мені здається, ніби між нами виросла крижана стіна.

— Чому зцілилася моя нога? — запитую я. Просто хочу, щоб він знову поглянув на мене.

— Кажуть, коли ті, хто спустився до Підземного світу, гинуть там, до смерті їх доводить власний розум. Я не розумів, що твоя рана була несправжньою. — Він зосереджується на ґудзиках своєї сорочки й навіть не дивиться на мене. Схоже, частина болю, якого ми зазнали в Підземному світі, все-таки була цілком реальною. — Нам треба йти.

Моє тіло, яке лише декілька секунд тому палало від його дотиків, скрижаніло. Я почуваюся розгубленою й відкинутою. Змушую себе підвестися.

— Фінне, зажди, — він зупиняється, але не обертається. — Що відбувається?

Досі стоячи до мене спиною, він хитає головою.

— Нам треба повертатися до палацу.

Я прикушую губу.

— Пробач, що позбавила можливості посісти трон. Пробач, що зруйнувала все. Що єдиний спосіб врятувати твій народ — це віддати королівство мені й твоєму ненависному братові. Пробач, що…

Він повертається до мене. Його очі палають, обличчя напружене.

— Думаєш, це мене засмучує? — Фінн підводить обличчя до неба й хитає головою. — Нам треба йти, — повторює він.

Я зітхаю. Почуваюся скривдженою і знехтуваною, водночас картаю себе, бо не маю права на жодне із цих відчуттів. Ховаю свій біль глибоко всередину й озираюся.

— Де це ми?

Фінн схиляє голову набік.

— Ти мені скажи, принцесо.

— Я не знаю. Як би я… — але раптом відчуваю. У тому, як гуде моя сила, як енергія іскриться в моїй крові. — Ми досі на землях Немилостивих, але моя магія не повернулася. Ми досі на кряжі Німоти.

Фінн киває.

— Але де саме?

Він видає глухий смішок.

— Гадки не маю. Я не часто буваю в Підземному світі.

Він рушає. Подалі від узбережжя, тримаючись праворуч від післяполудневого сонця. На південь. Єдине, що нам лишається, — іти на південь.

* * *

Ми йдемо годинами, поки моя магія повертається, і тільки тоді робимо привал.