Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 70)
— Коли твоя сила ставала потужнішою в моїй присутності, можна було списати це на мій зв’язок із короною. Згодом, перетворившись на фейрі, ти зберегла силу трону, і я подумав, що будь-хто на троні черпає свою могутність від народу й землі, — Фінн чухає потилицю. — Потім з’явилися інші натяки на глибину твоєї сили і її зв’язок із моєю. Його ти відчувала від самого початку… — Він опускає погляд на свої черевики й усміхається. — Я мав здогадатися.
Я хитаю головою:
— Це все повна маячня. Як може людина бути нащадком Великої королеви фейрі? Хіба я не повинна була народитися фейрі?
— У мене немає відповідей на ці запитання, — тихо каже Фінн. — Але це багато пояснює. Ми ніяк не могли зрозуміти, як моєму батькові вдалося передати корону, коли в тобі не текла кров Немилостивих. Магія не повинна була працювати так.
Я здригаюся.
— Отже, ти підозрював від самого початку.
Він хитає головою:
— Ні. Зовсім ні.
— Але ж ти сказав…
— Я ніколи не захоплююся без міри тим, що магія має робити або якою повинна бути. Вона корениться в багатьох речах — насамперед у житті, але також у традиціях, любові та
Попереду видніється трясовина. Зранку ми згаяли цілу годину, намагаючись зрозуміти, як найкраще переправитися через Отруйне болото. Мої друзі сперечалися, чи варто витрачати час і оминати його, чи піти навпростець і ризикнути зіткнутися з істотами, які живуть там.
Зрештою необхідність рухатися швидко переважила все інше, й ми вирішили, що підемо через болото. Знайдемо його найвужчу частину, і Тінан вимовить заклинання, щоб створити тимчасовий міст над водою. Тоді Кейн видасть пронизливий звук, що відлякає від нас будь-яку істоту, яка може ховатися в цих болотах.
Мені це здалося хорошим планом, але, судячи з того, як Кейн оглядає болото, я запитую себе, чи не передумав він.
— Фінне, — каже Кейн, у його голосі звучить тихе занепокоєння. — Не наближайтеся поки.
Фінн підходить до мене й обіймає однією рукою.
Кейн витягує меч і підчіплює ним щось із замуленого берега. Підбігає до нас, тицяючи лезо, щоби показати Фінну зібране.
З леза звисає купа червоних каменів… але ні. Вони сірі й чорні. Червоний колір — це фарба. Фарба або… кров.
Я відчуваю, як напружується рука Фінна на моїй талії. Його вовчиці кидаються до Кейна, обнюхують принесене й, скиглячи, задкують.
Можливо, це просто рештки тварини. Якась нещасна лісова істота, упіймана вовком або койотом. Проте, судячи із серйозних облич навколо мене, це дещо більше.
Пригнувшись, Тінан відбігає трохи далі берегом і присідає, щоб оглянути воду. Навіть звідси чую, як він бурмоче вигадливі прокльони.
— Нам треба йти, — радить він, підводячись.
— Ти впевнений? — запитує Фінн.
— Хотів би я помилятися, — відповідає він, повертаючись до нас. Здається, я вперше бачу його таким стривоженим.
Він знову припадає до землі й повертається тим самим шляхом, яким ми прийшли. Цього разу він починає нашу ходу, а Кейн завершує.
— Чого всі так бояться? — запитую я.
— Багряного туману, — каже Кейн позаду нас.
Фінн бере мене за руку і швидко веде стежкою. Листя шелестить на гілках дерев, вітер змінюється — явна ознака бурі, що насувається.
Тінан звертає в ліс праворуч від нас, і Фінн іде за ним, тягнучи мене швидше, ніж мої втомлені ноги можуть нести мене.
— Багряний туман? — перепитую, але Фінн чи то не чує мене через сильні пориви вітру, чи то занадто зосереджений на втечі, щоб відповісти.
— Сюди! — гукає Тінан і махає нам рукою, перш ніж зникнути на схилі гори.
Завиває вітер. Я озираюся й бачу червоний відблиск, що покриває листя позаду нас. Фінн збиває мене з ніг, хапає на руки й тягне за Тінаном до маленької печери, захованої в схилі гори. Кейн квапиться за нами.
— Лягайте! — кричить Фінн, перекрикуючи виття вітру. Дара і Луна пробираються всередину й тихо скиглять, коли ми всі припадаємо до землі.
Істоти ззовні кричать і метушаться, намагаючись знайти укриття.
— Що це? — запитую я. Відчуваю наближення чогось лихого. Щось смертельно небезпечне підбирається надто близько до нас.
— Багряний туман — магічна аморфна істота, — каже Фінн мені на вухо. — Смертельний туман, який може виникнути нізвідки.
— Але він складається з крові, а не води, — додає Кейн, вдивляючись у ліс. — Він може з’являтися раптово, як грозова хмара.
— Ця істота може висмоктати кров із живого створіння, через тіло якого проходить, — продовжує Тінан, — і з кожною спожитою краплиною крові стає сильнішою та могутнішою.
Я тремчу. Якби я не бачила стільки жахливих речей за час, що провела тут, я б навіть не повірила в це.
— А як знати, що ця істота не повернеться по нас?
— Вона доволі рідкісна, — пояснює Фінн. — Щоб вижити, їй потрібна вологість болота. Щойно туман мине, ми зможемо повернутися на стежку, але доведеться йти в обхід. Обрати цей шлях було ризиковано. Я мав це врахувати.
— Я теж не подумав про це, Фінне, — каже Кейн. — Про багряний туман не чули вже п'ять сотень років. Звідки тобі було знати?
— А що сталося п’ятсот років тому? — запитую я.
— Немилостивих короля й королеву вбили під час першого нападу Милостивих у Великій війні фейрі, — пояснює Кейн. — Наш Двір був у такому хаосі, що трон декілька тижнів лишався вільним.
— Багряний туман стелиться на землі, яка помирає, — додає Фінн, цілуючи мене в плече. — У нас мало часу.
* * *
— Треба на ніч стати табором, — каже Кейн, уважно вивчаючи небо. — Це місце нічим не гірше за інші.
Через те, що довелось обходити болото, ми йшли на декілька годин довше, ніж планували. Ноги болять після підйому в гори, спина ниє через важкий рюкзак, але я не наважуюся в цьому зізнатися, бо моя ноша й так утричі легша, ніж в інших. Щойно ми розберемося з усім цим і в мене з’явиться час не тільки для того, щоб заважати Арії знищити Двір Місяця, я займуся своєю фізичною підготовкою. Байдуже, чи буду королевою, чи селянкою, чи кимось іще, — я хочу стати такою сильною, як Фінн і його друзі.
Водночас я не проти перепочинку. Хоч наша група добре натренована мандрувати в темряві, я сьогодні почула достатньо, щоб зрозуміти: у цих горах чигають справжні небезпеки.
Фінн оглядає місцевість і киває:
— Так, давайте.
— Я розведу багаття, — каже Кейн. — Це має відлякати будь-яких істот, що ховаються на деревах.
Я кидаю на нього погляд.
— Що? — запитує, усміхаючись, Кейн.
Я не хочу думати, що може ховатися в цих деревах, але знаю: якщо зізнаюся в цьому, Кейн увесь час мене дражнитиме. Тому тримаю рот на замку.
— Я допоможу тобі збирати дрова, — кажу, повертаючись до лісу.
Фінн хапає мене за руку:
— Сядь. Ми самі зробимо це.
Як же мені не подобається, що моя слабкість така очевидна.
— Я можу допомогти.
— Ти втомилася, і якщо не відпочинеш, завтра ми йтимемо повільніше.
У цьому є сенс. До того ж мені бракує сил, щоб сперечатися, не кажу вже про те, щоб ефективно прочісувати ліс у пошуках дров.
— Знімайте рюкзаки, — командує Тінан. — Я складу їй компанію й підготую нам ліжка.
Ми робимо, як він сказав, і помітно, що всі не менше за мене радіють можливості скинути зайву ношу. Кейн і Фінн прямують до лісу, Тінан починає ставити табір. Заплетене в коси волосся спадає йому на обличчя.
— Ти коли-небудь спала під зорями? — з усмішкою запитує він мене, розгортаючи тонку ковдру, яка слугуватиме чиїмось ліжком.
— Багато разів, — я усміхаюся спогадам. — Моя мама понад усе на світі любила ясне нічне небо. — Моя усмішка зникає, коли згадую, якою могла бути справжня причина цього. Знаю, що вона любила мого батька, але, озираючись, розумію, що мама так і не змогла забути Оберона. Інакше чому б мама так полюбляла ночі? Хіба що якось збагнула, що я пов’язана з Двором Місяця, або ж вона сама була пов’язана з ним.