Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 72)

Губи Фінна знову торкаються моєї шиї, і він глибоко вдихає. Його рука піднімається від мого стегна, великий палець ковзає низом моїх грудей.

— Якщо я розповім тобі дещо, обіцяєш нічого не вирішувати сьогодні або навіть завтра?

— Що розповіси? — запитую, вивчаючи його обличчя у світлі зір.

Він торкається великим пальцем моєї нижньої губи.

— По той бік порталу, глибоко в Підземному світі, течуть Води Нового Життя. Ці Води такі чисті, що можуть змити всі помилки й жалі. І можуть, якщо попросиш, розірвати зв’язок. Тільки там це можна зробити за бажанням лише одного з пари.

Це означає, що я зможу бути з Фінном і між нами не стоятиме Себастіан. Мені не доведеться так старанно відгороджуватися від почуттів Золотого принца. Це може стати новим початком.

— Я можу попросити Води звільнити мене від зв’язку із Себастіаном?

— Тільки якщо ти захочеш.

— А потім ми з тобою…

Фінн повільно хитає головою.

— Тільки якщо ти захочеш, — повторює він.

Я хочу, але однаково замислююся над тим, як би вчинила, коли б не мала почуттів до Фінна.

— Дивно, як сильно я ненавиджу цей зв’язок, хоча більшу частину життя страждала від самотності. Відчуття, що зі мною завжди є хтось, мало би принести полегшення. Проте мені так і не дали часу звикнути до нового тіла на самоті. А мені це дуже потрібно.

— Я щиро бажаю тобі цього, — Фінн запускає руку в моє волосся і гладить мене по потилиці, міцно цілуючи, перш ніж пригорнути до себе. — Спи, принцесо. Ці рішення не треба ухвалювати сьогодні.

* * *

Ларк знову відвідує мене вві сні. Побачивши її сріблясті очі й легке темне волосся, я усміхаюся.

— Тебе давно не було, — кажу, примружившись, поки вона то зникає, то перетворюється на слабке марево.

— Подорож до Підземного світу не принесе тобі трон, — її тоненький голосок сьогодні звучить інакше. Втомлено.

— Чому ти мені це кажеш? — запитую. Я вже зрозуміла, що, коли Ларк приходить уві сні, треба до неї дослухатися.

— Коли підійметься вода, тобі допоможе білооке чудовисько. Не ховайся від нього. І не здавайся.

Образ Ларк знову зникає, і я насуплюю брови, намагаючись зрозуміти її слова.

— Можеш показати мені? — запитую. — Пояснити, навіщо мені те чудовисько?

Вона розчиняється — і раптом я опиняюся в повітрі над кімнатою з поснулими дітьми, схожою на лазарет у столиці. Проте це десь в іншому місці. Як монстр може бути пов’язаний із ними?

— Ларк? — гукаю я.

Я так втомилася, — каже вона. Зараз я бачу тільки її очі. Зовсім скоро мені буде час спати.

Ти ж не… Ні. — У горлі мені шерхне, я ледве стримую сльози. — Але ж ти наполовину Дика фейрі. Чому Двір діє і на тебе?

— Не здавайся, доки чудовисько не потягне тебе глибше, принцесо.

Вона зникає, і я прокидаюся. Я стривожена й важко хапаю ротом повітря.

У таборі тихо. Скоро ранок. Фінн спить поруч зі мною, його дихання рівне, рука обіймає мою талію.

Білооке чудовисько. Що це означає? Це якась метафора? Проте моє нерозуміння дуже швидко змінюється страхом. Не можна допустити, щоб Ларк провалилася в Довгий сон. Це вб’є Прету.

Я могла б розбудити Фінна й розповісти йому про сон, але він повинен відпочити. Як і всі ми. Якщо Ларк засинає, необхідно докласти всіх зусиль, щоби бодай когось посадити на той трон.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ще на годину мені вдається поринути в неспокійне забуття. Я прокидаюся з першими променями сонця, що пробиваються крізь дерева. Кейн і Тінан сплять у своїх спальних мішках по інший бік нашого вогнища, яке ледь жевріє. Фінн пішов рано-вранці, і я уявляю, як він скрадається лісом зі своїми вовчицями, добуваючи сніданок.

Одягаю плащ, рухаючись тихо, щоб не розбудити інших. Натягую чоботи, навіть не подумавши зашнурувати їх. Іду до дерев, швидко роблю свої ранкові справи і простую до струмка, який помітила вчора ввечері.

Мені відчайдушно треба в душ, але згодиться і просто вимити обличчя та руки. Голова досі затуманена після сну, і я невпевнено чалапаю до струмка. Джас завжди жартувала, що я можу спати де завгодно, але тижні, проведені у Фейрії, розніжили мене. Проте, може, моє безсоння пов’язане не з бажанням уткнутися в подушку, а зі спробами опиратися спокусливо теплому й ідеально м'язистому чоловічому тілу, яке обіймає мене.

Струмок менший, ніж я сподівалася, але проточна вода — однаково чудовий дарунок. Опускаюся на коліна й на мить дозволяю воді омивати мої руки, перш ніж хлюпнути її собі в обличчя. Позаду мене хрустить листя, і я усміхаюся. Я знала, що Фінн швидко знайде мене.

— Доброго ранку, — кажу, не підводячись. Обертаю голову, але ззаду не Фінн.

Сива жінка в синьому плащі простягає руку, і на мене летить спалах світла. Я блокую його щитом своєї сили ще до того, як розумію, що відбувається.

Схопившись на ноги, хапаю кинджал, що висить у мене на стегні, й кидаю його, цілячись їй у груди. Проте жінка перехоплює лезо в польоті й відкидає вбік. З презирливою посмішкою вона розкриває закривавлену долоню.

— Людська нікчема, — сичить жінка, кидаючись на мене.

Я відхиляюся назад, блокуючи передпліччям її перший замах. Вона робить другий випад, але я штурхаю її ногою, і вона падає на землю. Жінка тягнеться до свого стегна, однак я наступаю їй на руку, перш ніж вона встигає сягнути до ножа, що висить там.

Я прикликаю свою силу, щоб зачинити незнайомку в клітку з тіней, поки вона мене не здолала. Щоб зробити це, не потрібно зусиль, але я зволікаю. Фінн. Я не хочу ризикувати Фінном. Замість цього тисну всією вагою їй на руку.

— Хто тебе послав? — запитую, дивлячись просто в її крижані блакитні очі. Вона плює в мене, і я встромляю каблук їй у зап’ястя. — Чого ти хочеш?

Незнайомка дивиться кудись позаду мене, і її злісний вишкір перетворюється на посмішку.

Озираюся, щоби подивитися, що там, але надто зволікаю. Голка встромляється мені в шию, перш ніж я встигаю її помітити.

Скрикую і падаю на землю, притискаючи руку до шиї, відчуваючи, як вени печуть від отрути.

У фейрі, який тримає голку, каламутні білі зіниці. Він грубо хапає мене за зап’ястя і з такою силою заламує руки за спину, що плечі пронизує біль. Мене пожирає агонія, вона розтікається по жилах, і я не можу чинити опір.

Жінка в синьому плащі підхоплюється.

— Тобі пощастило, що ти потрібна їй живою, — люто шипить вона. Здоровою рукою незнайомка обтрушує листя і бруд зі свого плаща та притискає закривавлену руку до грудей. — Де решта? — запитує вона фейрі, який тримає мене.

— З ними розберуться. Ходімо, — від дерев лунає свист. Фейрі похмуро озирається на звук. — Швидше. Там…

Він не встигає закінчити фразу: лунає гарчання, і з-за дерев вискакують дві величезні вовчиці — Дара та Луна. Одна стрибає на фейрі, який тримає мене, й різко шарпає його, інша кидається на біловолосу, зваливши її на землю, і вганяє ікла їй у плече. Жінка кричить, а вовчиця гарчить їй просто в обличчя.

Я випростовуюся, тягнуся до свого кинджала й бачу, як з-за дерев виходять ще троє фейрі в чорному. Дара й Луна виють і кидаються на них, не дозволяючи їм наблизитися до мене.

У повітрі з нізвідки одна за одною проносяться стріли — і двоє фейрі в чорному падають мертві.

Третій кидається на мене. Я чекаю, міцно стискаючи руків’я кинджала, і коли фейрі стає майже впритул до мене, витягаю лезо з піхов під плащем та встромляю його просто в груди нападнику. Підводжу голову саме вчасно, щоби побачити, як стріла цілить у спину цього фейрі.

Обабіч струмка лежать трупи. Вовчиці походжають навколо них, вишкіривши зуби, й оглядають усе в пошуках нових небезпек.

У деревах чується тріск, за ним видно ще один спалах темряви, і зненацька переді мною з’являється Фінн. Він важко дихає, уважно оглядаючи мене.

— З тобою все гаразд?

Я киваю, потім кривлюсь.

— Мені ввели отруту.

Фінн оглядає тіла, що лежать біля струмка. Його очі палають люттю, ніздрі широко роздуваються.

— Арія.

— Безсумнівно, — шепочу я. — Вони сказали, я потрібна їй живою.

Фінн такий самий знервований та збуджений, як і його вовчиці.

— Я вб’ю її власноруч.

— Із Тінаном і Кейном усе гаразд?