Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 66)
Зараз я можу запропонувати йому тільки самотність. Хоча я так хочу зробити для нього більше.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Новий день приносить більше сонця, але мій настрій похмурий, як безмісячна ніч.
Якщо Фінн і повертався до намету, то я його не помітила. Вранці він заскочив, щоб залишити мені тацю з кавою й повідомити, що за годину ми вирушаємо на зустріч зі жрицею. Тепер він побіг десь у справах — можливо, знову розмовляє з Джуліаною, але я намагаюся не думати про це забагато. Як і про те, де він міг бути всю ніч. Та сама служниця, що й учора, приготувала ванну й залишила мене наодинці. Я сповнена рішучості ніжитися в пахучій воді, аж доки вона змиє мій похмурий настрій. Скидаю із себе нічну сорочку й жбурляю в куток.
Тієї миті завіса намету відкидається. Я рвучко обертаюся до неї, затуливши руками оголені груди. Всередину заходить Фінн, дозволяючи важкій тканині намету повільно опуститися за ним. Він озирається, бачить мене і завмирає. Здається, Фінн приголомшений, і я майже впевнена, що він ось-ось вискочить із намету. Проте він цього не робить.
Натомість неквапно роздивляється мене з виразом на обличчі, який я не можу зрозуміти. Він поволі рухається вперед, зменшуючи відстань між нами. Моє серце калатає, немовскажене. Фінн зупиняється за крок від мене, і наші очі зустрічаються. Він пахне дощем. Землею і небом. І… бажанням.
Я затримую дихання, не впевнена, чи справді хочу відчути тепло його рук на своїй оголеній шкірі, не впевнена, чи зможу впоратися із шаленством його вуст, та однаково жадаю всього цього.
Рука Фінна тягнеться мені за спину, рукав його туніки торкається мого плеча, коли він бере халат зі стіни намету. Фінн розгортає його переді мною, і мої щоки палають.
Гола. Перед ним.
Стояла й чекала, коли він торкнеться до мене. Візьме мене. Так само, як чекала на нього у своєму ліжку минулої ночі. А він взяв лише халат.
— Можливо, у цьому тобі буде зручніше, — припускає Фінн. Я не рухаюся.
— Вибач. Ванна тепла, а оскільки до від’їзду ще є час, я подумала, що могла б… — верзу якусь маячню, тому прикушую нижню губу і змушую себе замовкнути. Я навіть не ворухнулася, щоб узяти халат. Я надто соромлюся опустити руки, коли знаю, що він хоче лише прикрити мене.
Фінн накидає халат на мої плечі й намагається прикрити ним мене спереду.
— Для протоколу, — пояснює трохи хриплуватим голосом. — Ніколи не проси вибачення за те, що зустрічаєш мене ось так. Можливо, на ванну нам часу й вистачить, але його забракне на… — Я чую усмішку в його голосі, хоч надто боюся підвести голову й подивитися йому в очі. —
Я швидко просовую руки в рукави халата й зав’язую пояс. — Дякую, — шепочу, досі уникаючи його погляду.
Він торкається мого підборіддя й підводить моє обличчя, доки наші погляди зустрічаються. Вираз його обличчя серйозний, погляд допитливий.
— Що сталося, принцесо?
— Нічого. Я…
— Ти якась незвично мовчазна.
З моїх губ зривається смішок. Його майже не було поруч, щоби помітити це.
— Це тебе не було всю ніч, мій вдаваний суджений… — хитаю головою і замовкаю. Мене нудить від власних слів, тож я обвиваю руками його шию й підводжуся навшпиньки, притискаючись губами до нього так, як я хотіла минулої ночі.
Він тихо стогне і проводить своїми вустами по моїх. Я вдячна за привід припинити розмову, але це ніщо на тлі полегшення від того, що нарешті знову відчуваю його теплі вуста на своїх. Я притискаюся до нього всім тілом.
Він хапає мене за плечі й відступає на крок.
— Чому ти відсторонюєшся? — запитую я, розуміючи, що не маю на це права. Не тоді, коли довкола цілковитий хаос. Не тоді, коли навіть не знаю, чого хочу від нього. Проте, хай там як, Фінн — мій друг, і від думки, що я можу втратити його, моє серце розривається від болю. — Чому ти не прийшов минулої ночі?
Він опускає руки, довго дивиться на похилий дах намету, а тоді тре очі долонями.
— Ти справді не розумієш?
Я важко ковтаю.
— Чого не розумію?
Він пирхає, м'язи на його шиї напружуються. Фінн заплющує очі й промовляє:
— Понад усе на світі я хочу зняти з тебе цей халат. Хочу покласти тебе на це ліжко й дізнатися, чи ти вся така сама солодка, як твої губи й шия.
Відчуваю, як мій живіт стискається. Він говорить такі речі, які, хай допоможуть мені боги, я хочу чути. Водночас Фінн відступає ще на крок.
Його погляд ковзає моїм обличчям, униз до халата, потім знову підіймається до шиї.
— Мене переслідує твій смак. І я постійно думаю про те, як ти стогнеш, коли збуджена.
Моїми венами тече справжній вогонь, а дихання стає уривчастим.
— Я пам’ятаю, як ти мліла в моїх обіймах. Я думаю про це щодня.
Не можу дихати. Я теж думала про ту ніч. Я була одурманена наркотиками, але хіть, бажання, потяг до Фінна — все це я відчувала й без вина. Завжди. Ступаю крок уперед, підходжу до нього так близько, що досить простягнути руку — і я торкнуся його.
— Фінне…
— Я не збираюся вдавати, що не хочу тебе й не думаю про тебе щосекунди. Це образливо для нас обох. — Він переводить подих і ковзає поглядом від мого обличчя на виріз халата. Його рука повторює той самий маршрут, опускаючись униз моєю шиєю, ключицею, пірнаючи між грудей і відхиляючи шовковисту тканину.
Фінн проводить великим пальцем по опуклостях моїх грудей, і мене пронизує таке сильне задоволення, що я не одразу розумію, що він робить,
— Абріелло, я так сильно хочу тебе. Більше, ніж думав. Більше, ніж це можливо. Більше, ніж я можу визнати. Але поки між Себастіаном і тобою зв’язок, ти ніколи не будеш моєю повністю. — Він підводить голову й дивиться мені просто в очі. — Я такий самий егоїст, як і ті чоловіки, які кохали королеву Ґлоріану. Мені не потрібні якісь твої частини. Я хочу тебе всю й не збираюся ні з ким ділити.
Він видається таким сумним і таким спустошеним, що я нахиляюся вперед і знову торкаюся його губами. Цей поцілунок не такий пристрасний і голодний, як той, який ми розділили на озері. Цей поцілунок говорить, що я чую його, розумію й відчуваю те саме.
Коли він відсторонюється, я горнуся до нього, інстинктивно бажаючи більшого.
Він стогне й заправляє мені за вухо локон, що вибився.
— Я міг би взяти тебе просто зараз, принцесо. Але я хочу, щоб ти втратила розум від задоволення, розчинилася в ньому. Якщо я все зроблю правильно, твої щити не матимуть жодного шансу. Себастіан відчуває тебе, а ти його, і, врешті-решт, боляче буде всім нам.
* * *
Коротко кажучи, Верховна жриця фейрі Тіней — справжня сука.
Ми прибули в храм вісім годин тому. Нам повідомили, що вона скоро нас прийме. Прета й Кейн пішли, а нас із Фінном провели до тісної задушливої кімнатки всередині храму і змусили чекати. Нас залишили самих і замкнули всередині.
Ми чекали. Без води та їжі, без стільців і навіть без вікон, які можна було б відчинити, щоб ковтнути свіжого повітря. Ми чекали, здавалося, цілу вічність.
Коли за нами нарешті приходить служниця й веде нас у величезне святилище з вікнами, надворі вже сідає сонце. Щойно ми входимо до кімнати, на обличчі жриці з’являється презирлива посмішка, ніби її змушують розмовляти з брудом на підошві черевиків.
— Верховна жрице Маґноло, дякуємо, що приймаєш нас, — звертається Фінн, схиляючи голову перед чорнявою, вишукано одягненою жінкою. Вона сидить на чомусь на зразок багато прикрашеного трону на помості перед святилищем. Її трон усипаний коштовними каменями й перлами, як і сама жриця. Коштовності тут усюди: на її шиї, зап’ястках і руках, навіть вплетені у волосся.
— Фінніане, — жриця гордовито здіймає голову. Вона на частку секунди переводить погляд на мене, а тоді знову дивиться на нього. — Ти знаєш, що я не можу відмовити в аудієнції правителям цього Двору.
— Так, — відповідає Фінн. — Тому я привів сюди леді Абріеллу.
— Вона — не леді, — пирхає жриця. Вона дивиться на мене, скрививши губи. — Не була леді, коли прислуговувала людям, не леді й зараз. Вона —
— З усією повагою, — починає Фінн, але я кладу руку йому на плече й хитаю головою. Мені не подобається ця фейрі. Мені не подобається, як вона поводиться з нами і як дивиться на мене, але найбільше мені не подобається відчуття, ніби вона намагається залізти мені під шкіру. Фінн хоче мене захистити, але вона не варта його виправдань.
Холодні, жорстокі очі жриці примружуються, коли вона помічає мою долоню на його плечі.
— Коли я була молодою, зв'язок душ ще щось
Вона злісно зиркає на мене, й мені хочеться стерти нахабну посмішку з її обличчя.
Я стискаю руки в кулаки й зосереджуюся, щоб контролювати свою силу.
Жриця продовжує:
— Їх укладали не з примхи. Ми зв’язували себе тільки з коханими й берегли вірність цим узам до самої смерті. Але ти стоїш переді мною, зв’язана з одним, а пахнеш іншим.
Уперше, відколи ми опинилися перед нею, я схиляю голову, не спроможна дивитися в ці сердиті очі, поки вона соромить мене. Може, мені й начхати на те, що я не