Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 65)

— І це чомусь робить із тебе поганця? Як я маю почуватися щодо цього?

Тепер моя черга відводити погляд. Логіка мені зрозуміла. Усім було б краще, якби я померла, передаючи корону. Однак мої почуття до Фінна надто сильні, тож я не витримаю, якщо він скаже мені це просто в очі.

— Брі, — видихає він. — Поглянь на мене.

Я не повертаю голови, і він знову торкається пальцями мого підборіддя та змушує подивитися йому в очі.

— Те, що я хотів зберегти тобі життя, не робить мене поганцем. Я вже тобі казав: я радий, що ти випила те чортове зілля. Але я був цілковитим дурнем, бо не зрозумів раніше, що ти в нього закохана. Не зрозумів, як безмежно ти йому довіряла. Я був сліпим. Я серджуся на себе не тому, що не забрав твоє життя. А тому, що не знайшов спосіб уникнути цього.

— Ти ж сам казав, що роками намагався знайти спосіб отримати корону, не нашкодивши мені. Це було правдою?

— Звісно.

— То навіщо звинувачувати себе, що ти не знайшов рішення, якого не існує?

Він відпускає моє підборіддя.

— Насамперед я винен у тому, що дозволив своєму батькові довести до цього.

— То ти тепер відповідальний за його вчинки?

— Ні, — гиркає Фінн, і його голос відлунює в ночі. Він проводить рукою по волоссю. — Лише за свої. Я ж казав тобі, що був розпещеним і отримував все, що хотів. А я бажав Ізабель. Ми з нею планували таємно зв’язатися й почати спільне життя. Нам було байдуже, якби через це мій батько відмовився би передати мені корону. Ізабель хотіла дітей, тож ми вирішили спочатку створити сім’ю, а тоді я дав би їй зілля життя, перш ніж забрати трон у батька. Ми не поспішали. Я хотів, щоб до моменту мого сходження на трон минуло якомога більше часу. Хотів, щоб ми насолодилися одне одним, аж поки тягар влади змінить наше життя. Тоді Мордей уже захопив трон, але я був упевнений, що все швидко налагодиться. Мій батько повернувся зі світу смертних ослаблений після багатьох місяців, проведених там. Але щойно відновив свою силу, я не сумнівався, що він знайде спосіб позбутися Мордея, не втягнувши наш Двір у громадянську війну. — Фінн важко зітхає. — Я був таким наївним. Щодо Мордея та його прибічників, а особливо — щодо сили королеви. Її люті й обурення. Усі ми недооцінили її.

— Що сталося? — запитую я.

Фінн бере мене за руку, ніби йому потрібна розрада від мого дотику, щоб розповісти свою історію.

— У день, коли ми з Ізабель мали зв’язатися, з’явився мій батько й попросив мене про допомогу. Він вигадав хитромудрий план, як забрати владу в Мордея. Я навіть не знаю, що він там намудрував. Хоча пізніше шкодував, що не вислухав і не дізнався, як саме батько збирався вигнати мого дядька з палацу й не дозволити йому закріпити свою крихку владу. Я відмовив батькові. Ізабель уже розпланувала весь день, а я готовий був зробити для неї будь-що. Проте я ще вчинив це зі мстивості. Мені було гірко, що батько не підтримав мого майбутнього з Ізабель, тож я хотів, щоб він страждав через це.

Я стискаю його руку. Він скоса дивиться на мене і кривиться.

— Мені соромно, що того дня я не поставив свій Двір на перше місце. Якби я це зробив, усе було б інакше.

— Розкажи мені, що сталося.

— У нас із Ізабель був особливий день: ми влаштували церемонію зв’язування й виголосили наші обітниці… — Він ковтає і відвертається, а коли знову дивиться на мене, сльози в його очах виблискують у місячному сяйві. — Того дня я почувався дивно. Я не був хворим, просто ніби слабшим. Я не міг це пояснити. Я ніяк не міг знати, що королева щойно прокляла весь мій народ, прокляла мене. Щойно ми з Ізабель уклали зв’язок, вона померла в мене на руках. — Фінн хитає головою. — Ми були у далекій хатині в горах, на північ звідси, абсолютно самі. У мене не було зілля. Я ще не добув необхідних інгредієнтів, та ще багато років ми не планували його використовувати. Я не підготувався. І вона померла в мене на руках. З виразом глибинного жаху на обличчі.

А я його засуджувала. Так суворо засуджувала за те, що він убив її. За те, що позбавив її життя, щоб зберегти свою магію після того, як королева прокляла його народ. Я засуджувала, а він навіть не знав, що робив.

— Фінне, мені так шкода.

Він переводить подих.

— Коли тобі передається сила людського життя, відчуваєш неймовірний фізичний сплеск енергії. Я думав, що всередині мене щось безнадійно зламалося. У мене на руках помирала моя кохана жінка, а я ніколи раніше не відчував у собі стільки життя. І я ненавидів себе за це.

Мені робиться зле від самої думки про це. Я хочу пригорнутися до Фінна всім тілом і якось його втішити, але не впевнена, чи може полегшити його горе бодай щось. Тому нічого не роблю.

— Після цього ми почали шукати пояснення, що сталося, — продовжує він. — Прокляття не супроводжуються інструкціями, які би пояснили, що воно таке і як працює. Ми мали розібратися в усьому самі. Довелося відчути, як наша магія послаблює нас і не поповнюється. Довелося спостерігати, як наші товариші стікають кров’ю від ран, які зазвичай загоювалися за лічені хвилини. Спочатку ми не знали, що це прокляття. Довелося скласти всі шматочки в єдину картину. А тоді ми з’ясували, як воно діє на укладання зв’язку з людьми. Найгірше, що ми не могли говорити про прокляття між собою. Це означало, що кожен із нас мусив розібратися в цьому самостійно.

Я ніколи не замислювалася про те, як вони дізналися всі тонкощі прокляття і скільки болю завдавало розуміння кожного його нюансу.

— Я і так злився на батька, — каже Фінн. — А коли ми зібрали всі факти докупи й зрозуміли, що нас прокляла Золота королева, мій гнів розпалився ще дужче. Саме він був винен у тому, що померла моя кохана. Це через нього гинули всі мої друзі. Я сказав батькові, що не допомагатиму йому скинути Мордея з трону. Він заварив цю кашу. Йому із цим і розбиратися. Фінн витирає рукою обличчя. — До тієї миті, коли він віддав своє життя за тебе, я не розмовляв із ним одинадцять років.

Фінне… — Я перекочуюся набік, кладу руки під голову й довго розглядаю його. — Мордей був лише крихітною частиною проблеми. Ти не відповідальний за Велику війну фейрі, за те, як твій батько вчинив із Золотою королевою, чи за прокляття.

Він повертається, вмощуючись обличчям до мене.

— Якби ми скинули Мордея з трону, ці фейрі мусили би боротися тільки з прокляттям, і вони могли б робити це у себе вдома, в безпеці. Натомість їм, зовсім знесиленим, довелося втікати.

— Мені так шкода. Я не мала вибору, приймати чи ні те, що для мене зробив твій батько. І дуже шкодую про той хаос, у якому опинилося твоє королівство через те, що я вижила.

— А я — ні, — каже він. — Принаймні точно не про останню частину. Коли ти ввійшла в моє життя, то стала яскравою зіркою в нескінченно темній ночі. Мені потрібно було побачити, що у світі ще є на що сподіватися. І, можливо, це вкотре доводить, що я досі розпещена, егоїстична дитина, але я не шкодуватиму про вибір, який привів тебе сюди й залишив тут. Навіть не проси.

— Гаразд, — шепочу я.

Фінн дивиться на мене, наші руки несвідомо сплітаються. Не зводячи з мене очей, він проводить великим пальцем по моїй долоні.

Я невпевнено проводжу пальцем по гострому кінчику його вуха й різкій лінії підборіддя. Коли торкаюся його вуст, вони розтуляються, а очі заплющуються. Хочу поцілувати його. Хочу дозволити йому поцілувати мене. Хочу продовжити

з того місця, де ми зупинилися під водоспадом, і дізнатися, як це — відчувати дотики цих рук на своєму животі та грудях. Я хочу знову відчути дотики його губ, і цього разу я запам’ятала б кожну нотку його смаку, кожен ніжний поцілунок.

Фінн стискає мою руку, наче теж це відчуває й хоче того самого. Але він не цілує мене.

— Можливо, ти не зрозумів, що я закохана в Себастіана… тому що насправді я не була закохана.

— Не кажи так, — лагідно уриває мене Фінн. — Якщо ти відчуваєш щось до когось, це не означає, що ти не можеш мати почуття до іншого.

Фінн говорить про те, що я, можливо, відчуваю до нього.

— Я знаю це, але не те маю на увазі. Із Себастіаном… — стискаю Фіннову руку, соромлячись зізнатися в цьому. — Я була закохана в його образ. Я стільки років самотужки боролася за виживання, а він давав мені підтримку й безпеку. Ось чому я зблизилася з ним. Мені був потрібен його захист. Я не хотіла залишатися сама.

— Тобі потрібен був хтось, кому ти могла б довіряти.

— Відчайдушно, — шепочу я. Це слово таке грубе, що я почуваюся ще вразливішою, ніж під тим водоспадом, коли на мені була лише мокра спідня білизна.

— Коли-небудь ти знайдеш когось вартого твоєї довіри.

Прошепотівши цю обіцянку, Фінн перекочується на спину й дивиться на зоряне небо. Я роблю те саме.

Ми довго лежимо, споглядаючи зорі, тиша огортає нас спокоєм, ніби м’якою ковдрою. Єдині звуки, які долинають до нас, — відгомін музики та сміху далеко внизу. Наше майбутнє таке невизначене, але цієї миті, тримаючи Фінна за руку, я відчуваю спокій. Я відчуваю надію.

Коли ми повертаємося в табір, Фінн проводжає мене до нашого намету, але він неуважний. Хоч як я прагну, щоб він зайшов зі мною всередину, бачу, що йому треба побути наодинці зі своїми думками. Перед завтрашньою зустріччю зі жрицею йому не завадить трохи тиші й часу на роздуми.

На добраніч, Фінне, — кажу я. — Побачимося, коли прийдеш спати.