Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 64)

«Загадай бажання, Абріелло».

Я відчуваю вітер у волоссі. Ми скачемо верхи пляжем, подалі від… чогось.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.

Спогад зникає, немов піщинки між пальцями, перш ніж встигаю зрозуміти його.

— Так.

— Ти на мить ніби була деінде, — пояснює він.

Я хитаю головою:

— Просто… згадала один день із дитинства. Дякую, що привів мене сюди, — не наважуюся відвести очі від неба, боячись проґавити щось.

— Усе це твоє, — ніжно промовляє Фінн.

Я усміхаюся зірці, що падає.

— Небо належить усім. І всі ми належимо йому.

— Абріелло, — його голос звучить достатньо серйозно, щоб я відвела погляд від неба й подивилася на нього. — Цей будинок належить тобі. Будинок і земля, на якій він стоїть, — уся ця клята гора належить тобі.

Я хитаю головою:

— Не розумію.

Фінн зітхає:

— Моя матір залишила все це мені у спадок. Думаю, вона знала, що мені знадобиться власне місце подалі від Опівнічного палацу. Тепер я дарую це тобі.

— Фінне, ти не можеш цього зробити.

— Я вже це зробив, — м’яко каже він. — Закінчив оформлювати документи до того, як ми покинули столицю.

— Але… чому?

Він важко ковтає:

— Тому що знаю: ти думаєш, ніби не вписуєшся в цей світ. Думаєш, що, відмовившись від людського життя, ти втратила єдиний шанс повернутися додому. — Він стискає мою руку. — Я не в змозі змінити те, що сталося, і зробити світ смертних безпечним для тебе. Але можу дати тобі місце, яке ти називатимеш домом. Це найпрекрасніше місце в усьому моєму Дворі. І воно належить тобі.

— Що ти хочеш в обмін на це? Що тобі від мене потрібно?

— Багато чого, але в обмін на це — нічого. — Фінн не відводить очей від мого обличчя. — Це подарунок, і він для тебе — байдуже, чи посядеш ти трон і чи залишишся із Себастіаном. — Він хрипко сміється й дарує мені криву усмішку. — Усе, що нам потрібно зробити, — не дозволити королеві знищити його.

— Чому ти не залишиш цей будинок собі? — запитую я. — А що, як на троні опиниться Себастіан? Тобі потрібен прихисток не менше, ніж мені.

Фінн опускається на підлогу, спирається на лікті й дивиться на небо.

У зоряному сяйві навколо нього струменить і пульсує якась ледь помітна енергія, наче він черпає силу із самої ночі.

Це стало помітнішим, відколи прокляття втратило силу, а у Дворі Місяця відчувається особливо сильно. Мені бракує слів, щоби пояснити це, але я відчуваю ту енергію, бачу її так само чітко, як місяць, що сяє вгорі.

Влаштовуюся поруч із Фінном на прохолодному, вкритому черепицею даху.

— Пам'ятаєш ту ніч, коли ти допомогла мені врятувати Джалека? — запитує він. — Після цього ми сиділи надворі, й ти розповіла, як твоя мама навчила тебе загадувати бажання, коли бачиш, як падає зірка.

«Абріелло, кожна зірка на цьому небі сяє для тебе».

Я ковтаю важкий клубок у горлі. Фізичний потяг до Фінна виник із першої секунди нашого знайомства, але тієї ночі я вперше зрозуміла, що між нами існує дещо більше.

— Пам’ятаю.

— Тієї ночі я зрозумів, як сильно хочу привести тебе сюди. Я намагався вигадати, як зробити це так, щоб нас не вистежив Мордей. Джалек і Кейн вирішили, що я збожеволів. Я сказав їм, що так заслужу твою довіру, щоб, коли нарешті запропоную тобі зв’язатися зі мною, ти погодилася… Але я знав. Уже тоді я знав, що не зможу зробити те, що мав.

— Тобто не зможеш убити мене?

Фінн повертає голову, дивиться мені в очі й киває.

— Мене мучить, що я причина всього цього хаосу, — тихо кажу я. — Це все моя провина.

— Ні. Зовсім ні.

— І все-таки моєї провини в цьому значно більше, ніж твоєї.

Фінн повертається до мене і примружує очі.

— Скільки разів ти сказала мені «ні»?

— Що?

— Скільки разів ти відмовлялася зв’язатися зі мною?

— Ти не…

— Не питав. Я ніколи не питав. Я навіть не намагався тебе переконати. Я так хотів вигадати спосіб, щоб не… — він різко замовкає й обертає обличчя до неба.

Я розумію: він хотів вигадати рішення, що не нашкодить мені.

Фінн опускається на підлогу, лягає горілиць і на мить заплющує очі.

— Фінне, я не розумію.

Він робить декілька глибоких вдихів, повертає голову й похмуро дивиться на мене.

— Чого не розумієш?

— Ти весь вкритий татуйованнями, — шепочу я. — Назавжди позначений доказами принесених у жертву життів заради порятунку свого королівства.

Він насуплюється.

— Чому ти вирішила, що я намагався врятувати королівство, а не себе?

Тому що знаю тебе. Тому що ти кращий, ніж це. Однак не дозволяю Фіннові відволікти мене від головного запитання.

— Що відрізняло мене від інших? — запитую я. Знаю, що не повинна цього питати. Знаю, що негарно ось так витягувати чиїсь почуття. Я не повинна хотіти, щоб він відчував до мене щось, не кажу вже про те, щоб змушувати його промовляти це вголос.

— Ти б сказала «ні». Це неважливо.

— Можливо, — пошепки відповідаю я. — Але ти міг би подбати про те, щоб я ніколи не сказала «так» Себастіану. Ти міг би збрехати мені й змусити думати, ніби він підтримує ці табори. Ти міг би виграти для себе більше часу. Посіяти зерно сумніву щодо чоловіка, який намагався вкрасти корону. Тобі б це було раз плюнути. Ти мав для цього всі можливості.

Фінн голосно видихає.

— Ти говориш зовсім як Джалек. Він насварив мене того дня, коли ти дізналася про табори. Сказав, що я поводився так, ніби не хочу трону.

— А ти не хочеш?

Фінн збирається щось сказати, але застигає на мить, перш ніж відповісти:

Думаю, глибоко в душі я завжди знав, що мені доведеться відіграти певну роль у захисті свого Двору. Але, можливо, мені не судилося бути на його троні.

Моє серце стискається. Може, він сам переконав себе в цьому. Через мене? Через Себастіана?

— Однак того дня йшлося не про трон. А про тебе. Джалек не міг зрозуміти, чому я захищав твого принца. Але він не дивився тієї миті тобі в очі. Він не бачив, як ти засмутилася, почувши, що робить королева. Я не хотів тобі брехати.

— І не хотів, щоб я померла, — промовляю замість нього. Фінн міцно заплющує очі.

— Це правда.