Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 63)
— Ти
— Я ж сказала «дякую»!
— Гм-м. Здається, так. Ти, звісно, не повірила в мої слова, але й це згодиться. — Ступаючи крок назад, він стискає кінчики моїх пальців і киває на тихіше місце одразу за натовпом, що танцює. — Ходімо. Хочу тобі показати дещо.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Тримаючи за руку, Фінн веде мене подалі від святкування й музики, до вершини, що видніється за нашими наметами. Цікаво, ми говоритимемо про те, що сталося біля водоспаду? Чи він спробує знову мене поцілувати? Я хочу, щоб спробував. І хочу поцілувати його у відповідь, не завдаючи болю Себастіану.
— Куди ти мене ведеш? — запитую я.
— Туди, де тобі сподобається.
Ми йдемо мовчки.
Я не відпускаю його руку, а він мою.
Лише коли наближаємося до крутого, порослого травою схилу, я вагаюся.
— Фінне? — дивлюся на свою сукню та легенькі черевички. — Я невдало вбрана для прогулянок у горах.
— Тут недалеко, — каже він. — А якщо ти дуже втомишся, я понесу тебе.
Від цього мої щоки спалахують, але я киваю й дозволяю йому вести мене на пагорб. Жодного разу не скаржуся на втому чи на те, що ці черевики дедалі більше заважають. Я не наважуюся. Намагаюсь опиратися спокусі й не думаю, що мені це вдасться, якщо Фінн схопить мене в обійми.
Мені шкода, що жриця змусила нас відкласти візит, — кажу я, щоб хоч якось відволіктися. — Впевнена, тобі кортить потрапити до Меб.
— Так і є, — стиха відповідає він. — Але ще більше я хвилююся, що жриця може взагалі відмовитися бачити мене.
— Чому? Я думала, саме для цього ти мене привів. Допоки сила трону з тобою, вона погодиться на аудієнцію.
— Вона не може відмовити тому, хто володіє силою корони, не ризикуючи накликати на себе гнів Меб і спротив власної магії проти неї. Але може все ускладнити або не дозволити мені лишитися поруч із тобою. На зло.
— Чому?
— Пам’ятаєш, я казав тобі, що звинувачую в усьому цьому безладі себе, бо я не втрутився, коли мій батько був у світі смертних?
Хіба я могла таке забути? Провина Фінна така важка. Тієї ночі в конюшні маєтку Джуліани я нарешті бодай частково зрозуміла, чому це сталося.
— Я пам’ятаю, — тихо кажу.
— Насправді все трохи складніше. Я роками бунтував проти батька, відколи закохався в Ізабель і вирішив зробити її своєю нареченою. Мого батька не хвилювало, що я мав інтрижку з перемінником, чимало знатних фейрі крутять романи з людьми. Але коли він дізнався, що я планую з нею одружитися, почалося справжнє пекло. Я мусив стати королем, і на троні зі мною мала сидіти гідна королева.
Він зосереджено дивиться на дорогу, але я знаю: якби могла зазирнути в його очі, побачила б у них біль.
— Я хотів провести все життя з Ізабель. Зробити її своєю королевою, — Фінн зітхає. — Батько заборонив, але я був молодий і закоханий, тож мені було начхати. Моя впертість дорого мені коштувала — стосунків із батьком, добробуту мого Двору, прихильності Верховної жриці.
— А до чого тут Верховна жриця? — не розумію.
— Я мав одружитися з її донькою.
Я хмурюся. Але хіба дочка жриці не…
— Джуліана?
— Єдина й неповторна. Батько обрав мені в дружини саме її. Ми виросли разом, і наші батьки були в захваті, коли ми близько подружилися. Я знав, що мені пощастило. У такому світі, як наш, за нашого становища, укласти шлюб із другом щастить далеко не кожному. Іноді все налагоджується із часом, але частіше…
Я не зводжу з Фінна очей і чекаю. Він міцно стискає щелепи.
— Частіше що?
Він зітхає.
— Частіше ненависть у подружжі правителів можна порівняти з ненавистю, яку вони відчувають до ворогів свого королівства. Я бачив це на прикладі своїх бабусі й дідуся. Прета може розповісти тобі те саме про своїх. Але, зустрівши Ізабель, я зрозумів, що не можу одружитися з Джуліаною. Я не міг вчинити так із жодною з них.
— Ти закохався в Ізабель із першого погляду?
Він бере мене за руку й допомагає перебратися через скелястий виступ. Коли я знову опиняюся з ним на одному рівні, він усміхається.
— Думаю, «жадав» — краще слово. Вона була найкрасивішою жінкою, яку я будь-коли бачив.
Фінн не відпускає моєї руки, коли ми рушаємо далі. Замість цього переплітає свої пальці з моїми.
— Ти ніколи до цього не бачив людини? — запитую я.
Він сміється.
— О, я бачив багатьох людей. І перемінників. Але ніколи не зустрічав такої людини, як вона. Симпатія — дивна річ. Вона нас не питає. Просто —
— Тобі подобається, щоб тобі вклонялися, як герою? — запитую, здіймаючи брову.
— Очевидно, це тепер не так, — підморгує він мені.
Я штурхаю його ліктем.
— Вибач, що не тішу твого его.
Фінн окидає мене пильним поглядом.
— Навіть попри це, ти нестерпно прекрасна.
Мої щоки палають, я схиляю голову.
— То ти так сильно любив Ізабель, що повстав проти свого батька? — я переводжу тему, бо, мабуть, і
Він видихає.
— Я був молодий, упертий і, ймовірно, трохи розпещений. Усе життя отримував, що хотів, і коли я зажадав Ізабель, не розумів, чому цього разу має бути інакше.
За наступним пагорбом з’являється маленький котедж. Я важко дихаю, а мої черевички промокли від роси.
— Ми прийшли, — каже Фінн, з усмішкою відчиняючи вхідні двері.
— Що це за місце?
— Те, що я хотів тобі показати, — відповідає він. — Принаймні частина.
Котедж темний і трохи пахне пліснявою, наче довго стояв порожній, але коли Фінн кидає в кут кулю світла, я бачу, що він прекрасний. Теплий і затишний, із каміном і меблями. У ньому хочеться скрутитися калачиком та читати цілий день.
— На майбутнє — це була не коротка прогулянка, — кажу я, підіймаючись за Фінном сходами.
Нагорі він відчиняє двері, бере мене за руку й допомагає зійти на терасу на даху.
— Але вона того варта, правда? — Він відпускає мою долоню і розводить руками. — Тільки поглянь.
Я повільно повертаюся, милуючись краєвидом. Тут дуже гарно. З одного боку видно Старелію — вогники ліхтарів на брукованих вулицях. Трохи ближче до нас — яскравіші вогні вечірки. З іншого боку відкривається краєвид густого лісу, що переходить у пагорби й долини.
— Це неймовірно.
Фінн ніжно двома пальцями підводить моє підборіддя й зазирає мені в очі.
— Поглянь угору, принцесо.
Я не хочу. Хочу дивитися в ці гіпнотичні срібні очі. Хочу підійти ближче й відчути сповна той особливий зв’язок між нами, який ніколи не переривається, але завжди сильнішає у світлі місяця.
Фінн усміхається, коли я не виконую його прохання, ніби знає, про що я думаю, і сам підіймає моє підборіддя, спрямовуючи погляд до неба. Мені забиває подих.
Я ще ніколи не бачила, щоб стільки зір так яскраво сяяли на ясному прекрасному небі. Дивлюся, не в змозі відвести погляд, аж поки в голові спливають спогади з дитинства. Голос матері. Вона в сусідній кімнаті, розмовляє з якоюсь жінкою, яка її налякала. Мене вона теж лякає. Її рот ніби завеликий для обличчя, а очі занадто бліді. Потім моя мама бере мене за руку і вказує на найпрекраснішу зоряну ніч, що я будь-коли бачила.